Укрпошта заробила мільйони гривень і міжнародний авторитет своєю маркою «Русскій воєнний корабль, іді…! Слава Україні». Повний нецензурний текст відповіді українських прикордонників, захисників острова Зміїний, агресорам з РФ прописали десятками мов світу в сотнях країн. Лайливе слово, вжите українцями, було сприйняте як єдине правильне, доречне, і його зі смаком повторювали і київські третьокласники і британські лорди.
В численних відео про бойові дії, які мерехтять в усіх соціальних мережах і надихають наших громадян, лайливі слова лунають дуже часто. Інколи – суцільним потоком. Оператори намагаються їх «запікувати», але тоді від змісту мало що залишається. Мабуть і тут, час від часу, це не сприймається як лайка. Молоді солдатики, може у першому в житті бою, з неймовірного Джавеліна запалюють самовпевнений «русскій танк», збивають нахабний «русскій вертольот» чи кришать «русскіх асвабодітелєй».
Але те, що звучить як сміливий виклик смерті – а крейсер «Москва» був смертельною силою! – мабуть не повинно застосовуватися у розмові з продавцем чи офіціантом, навіть якщо їхні послуги нам не підійшли.
Так само не варто повторювати ідіоми солдата-сміливця хлопцеві в мирному місті, який свариться зі своєю дівчиною. Та й дівчата останнім часом активно намагаються не поступатися хлопцям навіть у брутальності спілкування.
У чому небезпека?
Вживання російської лайки, яка пов’язана зі статевими органами, не має перетворюватися на повсякденний спосіб висловлення емоцій. Насамперед тому, що для цього є відповідні слова, які точно, адекватно відіб’ють і гамму незадоволення, і його причину. А сучасне «йохання» і «ухання», які дедалі частіше вилізають з рота жінок і дітей, молодих і старих, із різним рівне освіти, і різних сфер діяльності – явище небезпечне.
Замінюючи нормальні слова лайливими ми збіднюємо свою мову. Збіднюємо мову – збіднюємо думку. Точний прилад – природний комп’ютер, яким є наш мозок, зводимо до тупого молотка.
А ще – втрачаємо можливість донести власну емоцію. Відповідь на лайку – також лайка. Замість висловити претензію чи питання – «гавкаємо». І отримуємо зворотні образливі слова. А отже проблема не вирішена, відносини погіршені. А де ж радість життя?
І, нарешті, лайка веде нас прямісінько в «русский мир». На той самий корабель, що вже, слава нашим ракетникам, годує бичків. В ту саму роту, що зайшла в Бучу, в Тростянець, в Маріуполь з «русским матом», цим уособленням «русского мира».
Послухайте, як молоді солдати-окупанти розмовляють зі своїми матерями! Як спілкуються їхні молоді чоловік і дружина. Як вичитує русскій командир рядових. Там нема цензурних слів, от узагалі! Там самі матюки. Агресори обмінюються матюками, бо думають матюками. І за межами матюків не думають узагалі. А істоти, які так кажуть і так думають, не здатні ні на що інше, окрім убивств, насильства, свідомого знущання.
Нам же так не треба, вірно?
У нас є і «Червона калина», і мамині колискові, і батькова наука важливих хатніх робіт, і пронизливий співак В., і запальна співачка Т. К. і багато інших, на усякий смак. І всі почуття щастя і болю, улиті в цей світ нашої рідної української мови – без злих, образливих, принизливих слів. Баз матюків. Без лайки.
Бо у нас вистачає слів, щоб усе висловити і все зрозуміти без російського мату.
Лайливі слова, що живуть десь на межі нашої свідомості, мабуть з неї ніколи не зникнуть. В мозкові, як і в комп'ютері, ніщо не пропадає назавжди. Але хай видобуваються звідти лише тоді, коли доведеться вказати курс «русскому воєнному кораблю».
Андрій Веселовський – український дипломат, експредставник України при ЄС
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
