Щеплення, вакцинація – це те, з чим 2021 рік, мабуть, увійде в історію. А надто це явище актуалізувалося останніми тижнями.

Більше про історію вакцинації «Історичній Свободі» розповів дослідник історії медицини Едуард Каналош, співавтор циклу науково-популярних передач Laboraverum, які присвячені історії медицини.

– Хто, коли і як вперше додумався до того, щоб робити вакцинацію?

– Щеплення, тобто штучне створення імунітету – це ідея, яка виникла стихійно. Вважається, що вперше це сталося у VIII столітті нашої ери в Індії. В усякому разі, у 900 році арабські вчені писали про варіоляцію. Це такий метод щеплення проти віспи, який стихійно виник і поширився по Азії та Африці, і в якийсь момент був привезений і в Європу. Він полягав у тому, що у хворого на віспу брали гній та струпи зі шкіри і втирали здоровій людині. Вважалося, що людина після цього перехворіє, але перехворіє легко і в майбутньому вже не захворіє. Це була правда для приблизно 90% тих, хто таким чином щепився. Проте 10% важко хворіли, а половина з них вмирала. Більше того, часто варіоляція була причиною епідемій чорної віспи. Але все ж таки це була альтернатива, яка дозволяла людям якось більш впевнено дивитися в майбутнє.

Стосувалася варіоляція виключно віспи. Ніхто навіть не думав, що щось подібне можна застосувати до чогось іншого. Ми знаємо про варіоляцію тому, що приблизно в 1719 році англійці завезли її з Туреччини до себе. У Великобританії щепився король Георг І та його діти. Потім вона потрапила до Франції, звідти до Росії. Відомо, що Катерина ІІ щепилася сама і щепила свого сина Павла і всіх своїх онуків. Більше того, Катерина ІІ створила віспяні дома, куди можна було прийти будь-кому і щепитися таким чином. Такий дім був відкритий і в Києві. У Києві за кожне щеплення держава платила 1 срібний рубль. Не той, хто щепився, мав платити, а йому платили за те, що він прийшов.

– А це ж пристойні гроші, як на другу половину XVIII століття!

– Це велика сума! Люди за 3 рублі працювали цілий рік. А тут отримуєш рубль просто за те, що щепився проти віспи. Проте, повторюю, це була дуже небезпечна процедура. І щойно винайшли альтернатива, від цієї процедури відмовилися. Альтернативою була власне вакцинація. Тобто щеплення матеріалом від хворих на коров’ячу віспу. Це теж було винайдено не одномоментно. Кілька людей у цьому приймали участь.

Вся історія винайдення вакцинації займає приблизно 50 років. Долучилися англійці й німці. Але популярним це зробив Едвард Дженнер в 1798 році. А він зробив досить просто: взяв матеріал хворобливий не від людської віспи, а від віспи тварин, сподіваючись, що буде перехресний імунітет. Звичайно, таких слів тоді ніхто не знав. Але було багато спостережень: доярки не хворіють на віспу, кавалеристи, які часто стикаються з віспою коней, теж не хворіють. Відповідно Дженнер це робив більш-менш сміливо і, як виявилося, був правий.

Але так сталося, що його винахід – революційний, епохальний і дуже корисний із точки зору боротьби з віспою – завів науку про щеплення в глухий кут.

– Чому?

– Тому що він замкнув всю ідею щеплення на віспі. До речі, Дженнер винайшов саме слово «вакцинація». «Вака» – це «корова» латиною. Оскільки він брав коров’ячий матеріал, то назвав це все «вакцинами» і «вакцинацією». Так от, все це замкнулося на віспі. І, як ви розумієте, з такими передумовами розробляти інші вакцини неможливо.

І ось тут вперше історія про вакцини переходить до українців. Це буде траплятися в цій історії багато разів, готуйтеся!

Перший, хто прийняв участь у цьому, був Данило Самойлович, уродженець Чернігівського козачого полку, випускник Києво-Могилянської академії, військовий лікар. Він у 1771 році їхав за місцем призначення до Оренбурга. Він проїжджав через Москву, і так трапилося, що він в місто в’їхав, а виїхати не зміг – почалася епідемія чуми. І він як лікар, по-перше, захотів залишитися, щоб долучитися до боротьби з пошестю, а по-друге, просто карантин ввели – неможливо стало виїхати. Самойлович зголосився створити і керувати найбільшим протичумним шпиталем у Москві. І він перевинайшов систему протиепідемічних заходів. Адже карантинні заходи, які на той момент застосовували, були ще середньовічними. Тоді у Москві стався чумний бунт: вбили архімандрита, а губернатор втік. Розлючені люди хотіли вбити усіх лікарів, вважаючи їх винними у своїх бідах.

Самойлович перевинайшов практично всі елементи карантину, зробивши його ефективнішим і одночасно менш обтяжливим. Відтак відповідні заходи легше сприймалися людьми. Завдяки тому, що він тоді створив, ця епідемія чуми стала останньою у цивілізованому світі. Всюди, де застосовували таку систему заходів, гасили спалахи чуми до того, як вони переходили в епідемію. Більше епідемій чуми в Європі не було.

Але головне для нас, що сталося в тій ситуації, було інше. Головною маніпуляцією, яку робив чумний лікар з чумним хворим – випускав гній із бубонів. Брав скальпель, розсікав бубон і далі пальцями, бо медичних рукавичок тоді не було, вичавлював гній, сподіваючись, що це допоможе хворому. Самойлович це робив впродовж пів року мало не щодня. І тут він сам – звичайно, ризик такий був – захворів на чуму. Але та чума у нього була надзвичайно легкою. Виник один-єдиний бубон маленький, який розсмоктався буквально за кілька днів, головний біль теж пройшов. Самойлович зі здивуванням зрозумів, що за один тиждень він не лише не помер, а й одужав і почувається абсолютно здоровим.

– А скільки хворіли чумні хворі?

– Як правило, людина, яка захворіла, до вечора того ж дня або до ранку наступного дня вмирала. Летальність бубонної чуми була до 95%. При цьому у Москві у тій епідемії захворіла третина усіх жителів. А він вижив і здивувався тому, що це сталося досить швидко. Ті 5%, які виживали, хворіли довго і важко, з великою кількістю наслідків. У Самойловича всього цього не було.

Звичайно, він мав радіти й дякувати долі за те, що у нього все так склалося. Але він був лікарем і вченим. Він всерйоз задався питанням: а що ж сталося, що люди мерли, як мухи, а він – ні? Він дослідив це питання, поспілкувався з іншими протичумними лікарями у місті й дійшов висновку: він, сам того не усвідомлюючи, прийшов варіоляцію, тобто щеплення інфекційним матеріалом, але чумою, а не віспою. Це був революційний прорив, коли вперше було сказано, що щепитися можна проти якихось інших хвороб, крім віспи. Крім того, був показаний шлях: треба знайти послаблений інфекційний матеріал, і цей матеріал буде допомагати. Так працює варіоляція за віспи, так сталося і за чуми.

Самойлович опублікував свої висновки, і його книга миттєво розійшлася по всій Європі. Він її опублікував у Франції, і того ж року знадобилося ще два перевидання! 12 академій наук обрали Самойловича своїм членом! Впродовж наступних 30-40 років практично кожна біомедична стаття посилалася на його роботи. Це було, як грім серед ясного неба – люди раптом зрозуміли, що для них відкрився цілком новий світ.

Але для того, щоб всі теоретичні досягнення перевести в практичну колію, не вистачало базисних знань. Наприклад, такого знання, як те, що інфекція викликаються саме мікробами або вірусами, як уже потім дізналися. Тому майже 100 років нічого не відбувалося, з точки зору прогресу науки. Аж до часів Луї Пастера, який у 1870-і роки довів, що бактерії можуть викликати хвороби людини і точно викликають хвороби тварин. У той же ж час Роберт Кох довів, що є конкретні інфекційні хвороби, які викликаються конкретними бактеріями. З цього моменту стало зрозуміло, що ми маємо справу з мікроскопічним світом, який, власне, і причиняє всі ці інфекційні хвороби. Відповідно, коли кажуть, що треба послабити інфекційний матеріал, то треба послабити мікроорганізми, які викликають інфекцію. Відтак Пастер досить швидко, за 1881–1890 роки, створив три вакцини: проти курячої холери (це людей не стосується), проти сибірської виразки (дуже практична річ) і проти сказу.

І тут історія знову повертається до українців! Ми розуміємо, чому вакцини працюють. Йдеться про послаблений мікроорганізм. Але як це відбувається? Який механізм роботи вакцини? Цього попервах не розуміли, аж тут Ілля Мечников відкрив імунітет! В серії блискучих дослідів у 1882 році від відкрив фагоцитоз і довів, що це ключовий елемент імунітету. Доводячи свою теорію, він мимохідь показав, як працює вакцинація: щеплені кролі миттєво реагували на введення мікроорганізмів і швидко знищували збудника, натомість у нещеплених ця реакція була дуже повільною. Мечников зробив висновок, що вакцини – це своєрідний підручник: коли вводимо вакцину, то ніби навчаємо організм.

На той час існувало 4 вакцини: проти віспи, проти сибірської виразки, проти сказу і не дуже практична вакцина проти курячої холери. Крім того, Кох, змагаючись зі своїм конкурентом Пастером, розробив вакцину проти туберкульозу, але та вакцина не працювала – можемо її не брати до уваги.

Перелічені вище чотири хвороби не становили небезпеку для соціального здоров’я. Скажімо, сказ – небезпечна хвороба, але зустрічається досить рідко і не набуває характеру епідемій. Сибірська виразка – знову ж таки, поодинокі випадки. І тут сталася нова історія з участю українця.

Це Володимир Хавкін, учень Мечникова, випускник Одеського університету, який поставив собі на меті розробити вакцину проти найбільшої соціальної загрози того часу – холери.

Те, що Хавків робив, йшло у розріз з усіма тогочасними теоретичними концепціями. Холера розвивається в кишківнику, а не в крові, не викликає жодної імунної реакції на рівні клітинного імунітету. Тому Мечников і Пастер дуже сумнівалися, що те, що робить Хавкін, буде працювати. Але Хавкін був впертий. І йому вдалося розробити вакцину, з якою він поїхав туди, де була холера – до Індії. Там його вакциною було щеплено близько 4 мільйонів людей. Звісно, не всі ті 4 мільйони людей захворіли би на холеру. Тому вважається, що Хавкін врятував тоді біля 100 тисяч життів.

– Це коли було?

– Це кінець ХІХ століття. Коли Хавкін знаходився в Індії, там почалася епідемія чуми. Ситуацію ускладнювало те, що навіть за м’якими критеріями Самойловича індуси не приймали карантин. Для них це було щось досить дивне. В індусів стався класичний чумний бунт. Вони вбили головного лікаря Індії – британця. А Хавкін запропонував місцевій владі альтернативу: давайте, поки ви розповідаєте індусам, чому карантин – це правильно, я зроблю вакцину. І це ще один подвиг – розробити вакцину за кілька тижнів. Тому що вона вже зараз потрібна, а не колись.

І Хавкін, як завжди в ті часи, випробовував вакцини на собі: і вакцину проти холери, і так само вакцину проти чуми. Якщо ти помилився і твоя вакцина не працює, то ти з великою імовірністю помреш. Але він це зробив. Відтак він зміг етично вводити її спочатку добровольцям, а потім щепити цілі міста в Індії, щоб зупинити чуму.

– Вдалося?

– Вдалося! Обидві ці вакцини – холерна і чумна – були дуже успішні. Навіть у Кембриджі захищали в той час дисертації, аналізуючи математичним шляхами ефективність вакцинації по Хавкіну. Він отримав там орден Британської імперії. В Індії Хавкіна називали «Махатмою» ще до того, як з’явився Махатма Ганді. Він був «людина – велике серце» в часи, коли про Ганді ще ніхто не чув.

– Слухаючи вас, не можу не провести паралелей з сучасністю. Зараз ті, хто виступають проти вакцинації щодо коронавірусу, кажуть, що вакцина недостатньо досліджена. Але, як видно з історії вакцинації, здебільшого вакцини робили нашвидкуруч і ризикували.

– Це ми говоримо про початок ери вакцин. Тоді ще не було критеріїв і чітких вимог – чого ми взагалі очікуємо від лікарських засобів і від вакцин у тому числі.

А зараз ситуація змінилася. Є дуже чіткі критерії, що саме дослідник має показати, щоб вакцину дозволили застосувати на людях. Але це не значить, що розробка вакцин має займати багато часу. Наведу всім зрозумілий приклад. Вакцинація проти грипу ведеться вакцинами, кожна з яких розроблена менш ніж пів року тому. Чому? Тому що грип змінюється щороку, і минулорічна вакцина вже не працює.

Думаю, що у випадку з коронавірусом проблема не в тому, що якась частина процедури була порушена. Ні, не порушена, все зробили правильно. Тут радше йдеться про те, що забагато психологічного і політичного наголосу.

– Протиепідемічні заходи часто наражалися на спротив. Ми знаємо про холерні і чумні бунти. А антивакцинаторський рух такий давній, як і саме щеплення, чи це щось нове?

– Як з’явилася перша вакцина, так з’явився й антивакцинаторський рух. Коли Дженнер почав робити свої щеплення проти віспи, релігійні фанатики казали, що це йде у розріз з тим, що написано у Біблії. Пізніше, коли Пастер винаходив свої вакцини, люди вже менше зважали на релігію, а натомість піклувалися про права людини. Мовляв, якщо батьки приводять дитину, яку покусав скажений собака, то чи не порушуються права дитини в момент, коли Пастер вводить їй протисказову вакцину. Тут треба розуміти, що йдеться про контекст 150-200 річної давнини, коли діти в 7-8 років уже могли працювати.

Кажуть, що антивакцинаторський рух дуже пов'язаний із добробутом життя.

– Яким чином?

– Чим краще і спокійніше живе суспільство, тим більше антивакцинаторів. Вони звикають до того, що все в порядку, а відтак починають просувати якісь свої ідеї. Доки не стається велика халепа. Наприклад, всі ті релігійні фанатики, які виступали проти Дженнера, зникли під час наполеонівських воєн. Всі ті борці за права людини кінця ХІХ століття зникли з початком балканських воєн, а потім Першої світової війни. А невдовзі історія з «іспанкою» всім показала, що це не жарти.

– Даруйте, але від «іспанки» не було вакцини.

– Не було! Але тоді люди стали розуміти, наскільки важливо берегтися від інфекцій. І це також змусило їх краще зрозуміти, наскільки цінною є вакцина.