Нинішнього року, що є 80-м від початку нацистської агресії проти країн колишнього СРСР, Національний музей історії України в Другій світовій війні, що у Києві, випустив у світ одну неординарну книжку – «Друга світова. Родинна пам'ять».
Книжка певною мірою підсумовує науково-гуманітарний проєкт «Родинна пам'ять про війну», започаткований музеєм ще в 2012 році. Підсумовує, але не закриває, оскільки динаміка людської пам'яті про війну, як і у випадку з Голодомором, воістину не має гальм: людям, які пережили війну, та їхнім нащадкам занадто довго не давали виговоритись без ретуші й оглядок на «лінію партії».
Нарешті, «неправильність» отримала право голосу
Адже за радянщини оголена правда війни не вписувалась у пафос «Великої вітчизняної» і тому вважалася «неправильною». І ось, нарешті, «неправильність» отримала право голосу. У керівниці проєкту «Родинна пам'ять про війну» Любові Легасової в передмові до книжки є, з-поміж інших, такі щодо цього слова: «Невеликі епізоди, акумульовані в родинній пам'яті, попри свою різновекторність та несхожість оцінок минулого... дають можливість зрозуміти, що в кожного була власна війна і власна пам'ять про неї, не нав'язуючи лише «своєї правди».
До книжки ввійшло 24 зразки такої «власної пам'яті»; матеріали ж, які не ввійшли до книжки, викладаються на сайті музею в інтернеті. Укладачі мали на меті донести до читача голос простого люду, кинутого в пекло війни політиками. Для цих політиків нічого не значило підняти ляду з того пекла, а потім прикрити її ціною рясно пролитої народної крові.
Кожен спогад писаний безпосереднім свідком чи учасником подій або ж просто чутий з їхніх вуст і відтворений на папері тими членами родини, хто вмів слухати й співпереживати. Є й такі, де відлуння війни давноминулої скочується в окопи нинішньої війни на Донбасі. Як же без цього?
Скільки жінок в Україні, в яких дід чи батько воював у фатальних сорокових, а нині чоловік, син чи внук десь на сході зі зброєю в руках відстоює терени держави! Та про музейний проєкт мало хто з них чув, а якщо й чув – не кожен здатен сісти, врешті-решт, за стола й вилити на папір застояний біль серця. Як зробила це Надія Трохимець, скажімо...
Її розповідь («На межі», стор. 145) – це згусток болю, ангельського терпіння і всепрощаючої любові до світу. В епіцентрі – батько Федот Миколенко з села Антонівки на Чернігівщині. Маючи позаду важке сирітство, він у війну лишився без обох ніг і міг би легко вмістити свій світ на дні пляшки з самогоном. Але цей чоловік, зібравши волю в кулак, став жити повноцінним життям: і робота для нього в селі знайшлася, й дружина Наталка народила йому дітей, і люди тягнулися на світло його душі. Більше того: доля підсуне їхньому роду ще одне випробування. Син Надії, Ігор Трохимець, потрапить на Донбас, де його спіткає поранення в ногу. Але він, як і дід його Федот, переможе сам себе, знайде в собі сили піднятись над миттєвим і малозначним, як завжди буває в людей цілеспрямованих і жертовних.
Про таких фільми б знімати та виставляти їх на ютубі, де, до слова, натрапила я одного разу на короткометражний російський фільм: боєць, збираючись додому з війни, написав дружині, що він тепер без ніг, хоча це був всього-на-всього злий жарт; і дружина, стуливши з малими дітьми сякого-такого візочка й переживши не одну безсонну ніч після такої звістки, була гостро вражена, побачивши його живим-здоровим. Не змогла простити такої наруги над своїми почуттями – прогнала геть з двору.
Саме в родині тліла за радянської доби ця іскра пам'яті – про все, що боліло батьку чи діду, матері чи бабусі? Боліло, але не дуже-то й тривожило тодішніх владців
Звичайно, вийшло вражаюче. Але не так уже й типово для повоєнного села, де подібних «жартунів» навіть земля не терпіла. Жінки чекали чоловіків довго після отримання «похоронок» і неймовірно раді були їм – безруким і безногим, однооким і з осколками в тілі, з порушеною психікою й нервовими розладами – який не є, а таки батько дітям. Родина, діти, вічна боротьба за хліб на столі, нажиті в окопах та в тилу болячки – ось чим турбувалось повоєнне покоління. Чи й не дивно, що саме в родині тліла за радянської доби ця іскра пам'яті – про все, що боліло батьку чи діду, матері чи бабусі? Боліло, але не дуже-то й тривожило тодішніх владців.
І ось воно, болюче, прорвало… Гортаєш сторінки, вдивляєшся в світлини і ніби занурюєшся в гірку людську долю. Інколи вона така в когось, що ловиш себе на думці: як? як чоловік міг таке витримати?!.. Зокрема, сповідь росіянина Володимира Чермошенцева про боротьбу в лавах українських повстанців («Нотатки повстанця», стор. 230), ускладнену політичними протистояннями, що розривали Україну.
Не менш важка й доля Мефодія Вербецького з розповіді Ганни Богицької з Одещини («Непомітний, але надійний», стор. 63). Після Голодомору їх у родині лишилося трійко: немічна мати, 10-річний Мефодій і менша сестричка. Отож рано хлопчина стає годувальником. За окупації перед ним постає загроза примусових робіт у німецькому «райху». Метикуватий парубок, узувши єдину взуванку на всю родину – калоші, йде до сусідки і просить віддати котрусь із трьох дочок за нього, бо жонатих до Німеччини не гнали.
Потрапивши на війну, Мефодій був поранений під угорським містом Секешфегервар: вибуховою хвилею його, враженого осколками, змело з танка й кинуло в грязюку, а наступний танк, не збавляючи ходу, проїхався краєм гусениці по лівому плечу. Санітари минули його тоді на полі бою, прийнявши за мертвого, але наступного дня «пощастило» – похоронна команда почула його стогони і відправила в санчастину…
Так, на війні також було своє щастя. Таке маленьке, скромне, тихе, що аж не вірилося в нього. У Надії Смолярчук, дитячі та юнацькі літа якої минали на Волинському Поліссі, це був цукор із рук дядьків, що заходили до них на хутір підвечеряти (як не енкаведисти у військовій формі, що виловлювали «бандерівців», так самі «бандерівці» у куфайках): «Найкращий день у моєму житті, я думала, що, крім буряку, нічого солодшого немає» («Перехрестя», стор. 163).
У санітарки Олександри Волкової з Севастополя («Вижити», стор. 73), яка 19-річною брала участь у визволенні Києва (їхній батальйон відволікав увагу гітлерівців від основного наступу з півночі і добряче був пошматований), це щастя було не менш скромним: «На човнах ми повернулися до села Тарасівки. Уночі якась добра жінка забрала мене до себе додому. Вимила, вичесала все з мого волосся. Вклала у свою чисту постіль. А сама весь час плакала… Уперше за кілька місяців я заснула, мов дитина».
Та навіть скромність і лаконізм не могли підкупити невсипущих цензорів, отож подібне ніколи не потрапляло на сторінки книг та журналів, в кіносценарії й клубні самодіяльні вистави, не кажучи вже за газетні шпальти, що були пильно вартовані партійцями.
Пам'ятаю свій нарис в газеті «Яготинські вісті» на Київщині про медсестру-фронтовичку, яку потривожена мною «власна пам'ять» так розхвилювала, що ледь не плакала під час інтерв'ю: «Що я відчувала, ступивши на територію Німеччини?.. Нестерпно хотілось заскочити до першої-ліпшої хати десь на околиці й глянути у вічі отій «муттер», що послала синів на чужу землю вбивати… Ось я й заскочила. Дивлюсь, а в хазяйки руки такі натруджені, вузлуваті. На столі портрет воєнного з чорною стрічкою. А сама дивиться згорьовано на мене, ніби сказати хоче: «Та хіба ж я посилала його в ту бійню?!..»
Мені цей епізод видався дуже характерним, і я пішла на ризик: ввела його до тексту. Хоча подібне вважалося тоді занадто персональним, а то й дріб'язковим, і автори намагалися спірні (цебто «неправильні») моменти обминати. Довелося чути тоді від колег панічні фрази зразка: «Та хіба ж таке пропустять?!..» або: «Сумніваюсь за оцю «муттер» – чи й пройде?», але під кінець новому редактору, Івану Гетьману, таки сподобалось (він узагалі був редактором, вітаючим сміливе перо і свіжість думки, часто йому вдавалось відстояти ту чи іншу публікацію при «дзвінках» із райкому партії).
Читаючи талановито скомпоновані (та ще й соковитою, не зловживаючою англоїзмами мовою!) спогади історика з Києва Валерія Грицюка, я наткнулася на епізод, який змусив мене згадати мою «муттер»: либонь, це в таких, як вона, були сини, не схожі на стандартних гітлерівських головорізів, імідж яких змалку вдовбувався в наші голови.
Автор спогадів наводить тут же факт примусового залучення його бабусі, вчительки за професією, до підпільної роботи
Так, були й інші німці, по своїй родині знаю («Крізь терни, славу і «чистилище»…», стор. 29)): в хаті мого дідуся Дмитра Василенка на Підварках в Яготині Київської області стали на постій кілька, і серед них був перекладач Фріц, який, дізнавшись від місцевих нашіптувачів про воюючого десь політруком сина Григорія, не послав сім'ю на шибеницю. У Грицюка ж («Сюжети без закінчення», стор. 241) читаємо про вартового на мосту, який зумів на очах у двох есесівців пропустити молоду жінку з двома дітьми (це була бабуся автора Ніна Григорівна Ліщук), яка без перепустки добиралася з Дніпропетровська до рідного села Коритне на нинішній Хмельниччині.
Неспроста автор спогадів наводить тут же факт примусового залучення його бабусі, вчительки за професією, до підпільної роботи – під загрозою жорстокої розправи: мовляв, не захочете керувати колгоспом у німців – з тим, щоб кожна десята підвода з урожаєм відправлялася до лісу партизанам, – спалимо вашу хату разом з вами і дітьми.
Здавалося б, дві паралелі, не залежні одна від одної, але вони перетинаються в площині «власної пам'яті», «своєї правди» про війну, викрешуючи іскру істини: так, були і серед окупантів-нелюдів гуманні індивіди – так само як і серед своїх були моральні покидьки. Епізодів, які ілюструють це, у книжці більш ніж достатньо. В історика Олександра Лисенка з Києва, наприклад, читаємо («Історії двох жінок», стор. 211) про матір його, Фросину Коваленко, яка в неповні 15 літ була відправлена в найми до «райху». Жаліючи підлітка, літній майстер-німець на заводі часто підсовував їй тонесенького бутербродика (прості німці у війну не дуже-то й розкошували), встановив їй підставку, щоб могла дотягнутись до верстата.
А от Євдокії Дерев'янко (у заміжжі Ткаченко) з Полтавщини у австрійських «бауерів» довелося бути попихачем; одного разу дівчина була взагалі на волоску від смерті («Пережите і не забуте», стор. 185).
А ось у спогаді киянки Ліани Дахненко («Не вір прикметам», стор. 135) знаходимо дещо інший нюанс із воєнних путівців її батька Григорія Дахненка з Черкащини. Він виріс у сім'ї, де медом на Спаса обдаровували мало не все село, був хазяйновитим і саме тому під час привалу взявся навесні 1945-го впорядковувати занедбану пасіку якійсь літній німкені. Однак, та навіть медом не пригостила, коли боєць витер, нарешті, піт із лоба.
Це презирство вилилося потім в ущемлення прав і свобод на державному рівні і довго, навіть за Брежнєва, культивувалося в побуті
Але «скупа» німкеня – це ще пів біди. Визволителі Києва восени 1943 року так «розщедрились», що не одній, либонь, Елеонорі Коваль, професорці з Києва, пам'ятається й досі («Навколовоєнне», стор. 115). Вони кидали в натовп ошалілих від радості киян, залишених ними два роки тому напризволяще, жорстокі, сповнені презирства звинувачення: «Німецькі вівчарки!», «Зрадники!», «Гітлерівські покидьки!»
Це презирство вилилося потім в ущемлення прав і свобод на державному рівні і довго, навіть за Брежнєва, культивувалося в побуті. Що було дивним, так це те, що за в'їдливу фразу в спину колеги: «Так він же всю війну в плєну просидів!..» або (про підпільницю): «Так вона ж у комендатурі перекладачкою служила!» нікого так і не заслали до Сибіру, а от за анекдот про главу держави чи «занепадницьку» пісню, яка через кілька десятків років стане Гімном України, – це було.
Що вже казати за те, щоб людей, які врятували життя євреям чи оточенцям, якось відзначали – бодай грамотою, якщо не званням «Праведник народів світу»!.. Є в книжці кілька історій про таких людей, одна з них – Марія Братусь (у заміжжі Кунденко) з міста Ромни, яка не побоялася допомогти втекти двом дівчатам з юрби гнаних на розстріл під хутором Піски євреїв (там їх було страчено 1233).
Ця жінка, на прізвище Циркуль, впала навколішки перед автоматником і стала, заїкаючись від страху, пояснювати, що мама не єврейка, в неї кирпатий ніс і зелені очі, і що дівчинка в 11 років осиротіла за Голодомору, живе в неї на квартирі, бо рідну хату відібрали «совєти»
Ось така відважна жінка, як ця горда козачка, врятувала і мою матір, коли в окупованому Яготині стали зганять євреїв докупи й гнати до місцевого парку на розстріл. Котрийсь з автоматників швиргонув в ту юрбу і мою маму, яка мала густе смолисте волосся. Ця жінка, на прізвище Циркуль, впала навколішки перед автоматником і стала, заїкаючись від страху, пояснювати, що мама не єврейка, в неї кирпатий ніс і зелені очі, і що дівчинка в 11 років осиротіла за Голодомору, живе в неї на квартирі, бо рідну хату відібрали «совєти». Автоматник вдивився в мамине зблідле лице і так же грубо, як і впхнув, випхнув її з натовпу: забирай, мовляв… («Крізь терни, славу і «чистилище…», стор. 29).
Одній із трьох дочок Ганни Вербицької з села Воронькова на Київщині, коли та повернулася з германського ярма на згарище з обгорілим димарем – замість рідної домівки, відмовили в прийомі документів до Київського вчительського інституту, мотивуючи відмову «перебуванням на ворожій території» («Хата моя, біла хата…», стор. 55).
Майже водночас був написаний російським поетом Михайлом Ісаковським знаменитий вірш «Прасковья» («Враги сожгли родную хату»), покладений на музику композитором Матвієм Блантером, але пісня була нещадно розкритикована «за поширення песимістичних настроїв» у країні-переможниці. Вона прорвалася на естраду тільки в 1960-х, та й то завдяки виконавцю Марку Бернесу, який на свій страх і ризик вирішив ввести її до репертуару.
Нарешті, подоланий не тільки нацизм, а й напускна бравада, за ширмою якої довго страждав народ. Те, що вважалося не зовсім підходящим за тодішніми ідеологічними мірками, сьогодні вільно публікується, і книжка «Друга світова. Родинна пам'ять» уписується в цей макросвіт святим моментом істини.
Її варто прочитати від палітурки, як мовиться, до палітурки (а продається вона в крамниці Національного музею історії України в Другій світовій війні за адресою: м. Київ, вул. Лаврська, 24) тим, кого цікавить не тільки історія полководців та армій, мудрих політиків і самодурів-диктаторів, підсудних Нюрнберзького процесу й героїв, а й простого солдата з його зойком-примовкою «Господи, рятуй-помилуй!», як у Михайла Мартишка з розповіді Івана Патриляка на сторінці 17-й…
Тетяна МакКой – незалежний журналіст, США, штат Теннессі
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
