Важко буває навіть уявити, який вплив на саме наше існування мають події, що відбувалися в минулому, хай і за багато років до нашого народження. Особливе значення тут має війна, бо скільки різного життя, а особливо молодого, вона перервала, і разом з тим молодим життям перервала і цілу низку нового життя, яке через цю згубу просто не з’явилося на світ!

І хіба не має відповідати перед людьми та перед Богом той, хто взяв на себе право вершити той «божий суд», власною волею розпочавши війну, та своєю примхою загубивши не тільки мільйони сучасних, а й мільярди ненароджених людських доль? Нема розпалювачам війни пробачення, ні на цьому світі, ні на іншому. А про те, як Друга світова війна позначилася на моєму власному житті, якого теж через цю війну могло не бути, розповім нижче.

Я живу у невеликому селищі на території Нової Москви, яке було засноване як військове поселення у 1936 році. Серед засновників цього поселення були і мої дідусь та бабуся, Роздобудько Кирило Якимович та Марія Трохимівна. Мій дідусь був військовим льотчиком, а бабуся працювала на радіопередавальній станції у військовій частині нашого селища.

Але військовим льотчиком мій дідусь став зовсім випадково. У семирічній школі в Березані, що на Київщині, він полюбив фізику, за що навіть мав від однокласників прізвисько «Галілей», а дома, змайструвавши радіоприймач, слухав на печі світові радіоновини та музику. Закінчивши школу, вступив до київського радіотехнікуму, і мріяв, по закінченні його, повернутися в Березань радіотехніком.

Однак розпочався Голодомор, дідусів батько в селі помер від голоду, а сам дідусь, разом з іншими студентами, за вказівкою начальства, ходив по київських квартирах збирати трупи, яких не було кому винести на кладовище. Тому про Голодомор мій дідусь пам’ятав завжди, і не приховував від мене ті страшні розповіді навіть тоді, коли розповідати про це було заборонено.

Але 1934 року столиця радянської України переїхала з Харкова у Київ, будівлю радіотехнікуму зайняв якийсь наркомат, а радіотехнікум було переведено до Харкова. Довелося дідусю їхати далеко від матері та сестри, яких він залишав у голодному селі, і куди мріяв повернутися через кілька років. Але в день останнього іспиту дідуся викликали у військкомат і сказали, що, як радиста, забирають його на навчання у військове училище.

Даремно дідусь розповідав про покинутих матір та сестру, та про те, що не хоче бути військовим. «Ви комсомолець? – запитали в нього. Чули гасло: «Молодёжь – строй воздушный флот»? От і нема про що розмовляти. Наказ є наказ». Так довелося дідусю продовжувати навчання далі, та стати воєнним льотчиком. Навчався він під Харковом, у Рогані, а як кращого з курсантів, його відправили вчитись далі, в Москву. Дідусь, якщо брався за якусь справу, то не міг її робити абияк, тож тягнув і тягнув це ярмо, в яке впрігся не з власної волі.

Але в Москві виявилося, що дідусь зовсім не бачить на одне око. У дитинстві він перехворів на віспу, тимчасово зовсім осліпнув, але місцевий березанський фельдшер одне око йому врятував, яким він бачив дуже добре, тому про його «одноокість» навіть до самої смерті мало хто знав. І дідусь про цю свою хибу нікому не казав, бо цурався її так, що навіть обдурив харківську медкомісію у військкоматі, але московські лікарі виявилися більш досвідченими від харківських, і дідову таємницю з’ясували.

Звичайно, що на літаках літати він більше не міг, але, через отриману вже освіту, залишився служити в Москві у Головному штабі Військово-повітряних сил.

А дідусеві товариші-однокурсники були розподілені в одну ескадрилью, на Далекий Схід. Коли почалася війна з німцями, і радянські літаки нищилися німцями прямо на аеродромах, цю ескадрилью терміново відправили на фронт, і у важких повітряних боях перших місяців війни всі дідові друзі загинули.

Випадковість вберегла мого дідуся від смерті, і тільки завдяки цьому живуть на світі його нащадки, а серед них і я, бо перші дідусеві діти вмерли немовлятами перед війною та в перші місяці війни, мій батько народився у 1943 році, його брат і сестра ще пізніше, і тільки вони, що з’явилися на світ після початку воєнної трагедії, продовжили дідусів рід. Така от моя доля...

Про бабусю

Тепер розповім про свою бабусю Марію Роздобудько.

Перед самою війною, у червні 1941 року, дідусь отримав по службі відпустку, і поїхав відпочивати на море, де і застала його війна, а бабуся залишилися працювати в частині, де вона приймала та передавала на апараті Морзе шифровані депеші.

У ніч на 22 червня 1941 року бабуся була на роботі, нічному чергуванні в своїй частині. Вона, як завжди, працювала на апараті Морзе, приймала радіотелеграми з військових частин, які перші потрапили під удар німецької авіації. Спочатку телеграми йшли, як завжди, зашифровані, але з кожною хвилиною їх ставало все більше і більше, а потім відомості про великі втрати пішли прямим текстом, без будь-якої шифровки. Як згадувала бабуся, все це було дуже жахливо.

Коли чергування закінчилося, начальник відділу зібрав усіх радіотелеграфісток і наказав їм, під страхом карного переслідування, нікому не розповідати про те, що вони почули, бо це військова таємниця. І бабуся пішла додому. Був чудовий літній ранок вихідного дня, жителі селища зустрічали його з радістю, бо ніхто з них не знав, що вже кілька годин йде страшна війна і масово гинуть люди. А у бабусі на душі було важко. Та вона мовчала. І тільки о 12-й годині дня, коли по радіо нарешті виступив Молотов, бабуся дала волю своїй розпуці.

Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода