На 83-му році життя помер український дипломат, перший міністр закордонних справ України Анатолій Зленко. Про це повідомив колишній український дипломат Маркіян Лубківський.
Анатолій Зленко народився у селищі Ставище Київської області. У 1967 році закінчив Київський університет. Після цього працював у МЗС УРСР, був співробітником Секретаріату ЮНЕСКО в Парижі, постійним представником УРСР у ЮНЕСКО.
З липня 1990 року по серпень 1994-го Зленко був міністром закордонних справ України. З 1994-го по 1997 роки – Постійний представник України при ООН.
Своїм спогадом про вчителя і дипломата поділився Данило Лубківський. З дозволу автора Радіо Свобода передруковує його пост в фейсбуці.
Пригадую, як Анатолій Максимович Зленко йшов широкими коридорами ООН і делегати та дипломати різних держав шанобливо розступалися перед ним, як перед великим кораблем.
Своєю велетенською і теплою долонею він міг по-батьківськи когось поплескати по щоці, цікавлячись, наприклад, «як справи, Саша». Цим «Сашою» міг запросто виявитися один з глав делегацій або міністрів закордонних справ.
Стриманий Кофі Аннан розквітав посмішкою, коли бачив, як Зленко йде йому на зустріч.
Пам’ятаю, як Анатолій Максимович взяв мене на розмову з Генрі Кіссинджером і я опинився завороженим свідком їхньої тривалої бесіди на 350 Парк евеню в Нью-Йорку. Вони говорили про дипломатію, обрання Джорджа Буша-молодшого, призначення Конді Райс, про Кучму та владу в Україні, про Росію і загрози з її боку, про Україну і про перспективи відносин між Києвом і Вашингтоном. Це був діалог рівних колег, які вміли поважати один одного.
Він був особливим Міністром. Справжнім Міністром. Він умів оточувати себе людьми видатного розуму і таланту. Він любив знаходити обдарованих людей, помічати їхні сильні якості і заохочувати їх.
«А що це за молода людина?», цікавився він, і першим мірилом було запитання, чи він або вона «bright» (яскравий) чи не «bright»? Були навіть оказії, коли з такого типу запитанням він звертався до мене, то я відповідав, що «він (або вона) не просто «брайт», а Albright», за що не раз був критикований з обіцянкою ще зі мною розібратися.
На кожному етапі своєї дипломатичної праці в Києві, Нью-Йорку чи Парижі йому вдавалося збирати найкращих.
У цьому ряду насамперед стоять такі видатні колеги Анатолія Зленка, як міністри Борис Тарасюк і Володимир Огризко.
У цьому ряду багато визначних ветеранів нашої дипломатичної служби, яких неможливо навіть перелічити. Це десятки знаменитих імен.
У ряду молодшого покоління - такі зірки, виховані Анатолієм Максимовичем, як Костянтин Єлісєєв, Маркіян Лубківський, Олександр Щерба, Мирослава Щербатюк, Олександр Нечитайло, Наталя Галібаренко, Володимир Омелян і багато інших наших дипломатів.
У 1991 році разом з іншими відданими людьми Анатолій Зленко прийняв до своїх долонь народження нашого сучасного Міністерства закордонних справ. З уламка радянської системи вони почали формувати національну дипломатію. У буквальному сенсі слова він зумів стати її будівничим, розмежувавши радянську псевдо-спадщину і нову традицію, чиїм справжнім духовним попередником є дипломатія початку XX століття. Він усвідомлював і підкреслював це.
Наша дипломатія утвердилася. Надто у 2014 році й аж дотепер.
В тому, що сьогодні українська дипломатія на рівні з бойовим фронтом захищає Україну, є велика заслуга Анатолія Зленка і багатьох попередників нинішніх дипломатів.
Я пам’ятаю нашу телефонну розмову у березні 2014 року.
Пам’ятаю його схвильований голос у слухавці і тривогу - за державу, МЗС, за нас усіх.
Анатолію Максимовичу, дякую Вам.
Дякую Вам, пане перший Міністре закордонних справ відродженої України.
Якщо існує великий ряд покровителів нашої дипломатії, то Ви тепер серед них.
З тих інших великих сфер оберігайте її талант, який Ви так любили, розкривали і за який так вболівали.
Оригінал – на фейсбучній сторінці. Передрук за згодою автора.
Данило Лубківський – колишній заступник міністра закордонних справ України.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
