У великих європейських столицях, починаючи з Брюсселя, днями пройшла хвиля обговорення стану зв’язків між Росією та Європейським союзом. Хвилю спричинили дві заяви російського міністра закордонних справ Сергія Лаврова, про «можливість» розриву відносин з ЄС та про те, що такий «розрив», власне, й відбувається. І винний у всьому Брюссель.
Чи справді відбувається розрив, і якщо так, то хто в ньому винен? Питання важливе для України, у якої після чергового засідання Ради асоціації спостерігається очевидне зближення з ЄС.
Причиною згаданої вище хвилі стало ув’язнення російського опозиціонера Олексія Навального одразу після його повернення з Німеччини, де він лікувався після отруєння російською ж бойовою хімічною зброєю «Новічок». Демонстративне переслідування Олексія Навального московськими прокурорами за неіснуючі «давні злочини» обурило Брюссель. Європейський суд з прав людини свого часу визнав несправедливим присуд Навальному в 2017 році, що у Кремлі проігнорували. Так само проігнорували і вимогу ЄСПЛ негайно звільнити опозиціонера на підставі ст. 39 регламента Суду.
Точніше, не проігнорували, а публічно глузували з неї силами московського Мін’юсту і МЗС.
Євросоюз в розпачі, політики жваво обмінюються рецептами як урятуватися від конфузу, адже їхні заклики не те що не хочуть взяти до уваги, а просто показують їм на двері. Спершу високому представнику ЄС Жозепу Боррелю, об якого витер ноги міністр Сергій Лавров, зараз не менш високому Європейському судові з прав людини, якого пані Захарова назвала «швондером». І все це на тлі погроз про «розрив».
Чи переконає діалог людожера?
З усією повагою до справи Навального і його долі, це питання насправді далеко не головне. В Брюсселі і багатьох національних столицях Європи досі знаходяться впливові політики, які вважають за можливе виховати з людожера вегетаріанця. Для цього, на їхню думку, треба небагато: діалог.
Напав Кремль на Грузію в 2008 році – неприємно, не по-сусідськи, але з Брюсселя попросили не про відновлення статус-кво, а про діалог. Як наслідок «діалогу» сьогодні, через 13 років по тому, понад чверть території Грузії захоплена Російською Федерацією.
Про діалог від Брюсселя почули у Кремлі і в 2003 році, коли Росія спробувала захопити острів Коса Тузла, українську територію у Керченській протоці. Росія зрозуміла, що, крім голосних слів, їй нічого не загрожує, і через 10 років окупувала Кримський півострів, а потім і пів Донбасу. І тепер, з її вини, діалогу про повернення загарбаного не відбувається.
А з Парижа, Берліна, Рима, Брюсселя – знову про діалог. Отруїли кремлівські агенти в Британії політичного біженця Олексія Литвиненка полонієм, а Сергія Скрипаля «Новічком» – діалог. Спробували убити болгарського бізнесмена Еміліяна Гебрева – діалог. Влізли в секретні файли німецьких урядових установ – просять про такий самий незамінний діалог.
Та від Москви не доб’єшся діалогу. У неї лише монолог: «Хотіли б отруїти – довели б до кінця».
У поважних столицях не хочуть помічати, що поки Кремль демонстративно принижує європейців, той же кремлівський «Газпром» наполегливо намагається продати їм якнайбільше вуглеводнів. А кремлівський «Лукойл» квапиться набудувати у Європі якнайбільше власних заправок. А кремлівський «Росатом» прагне спорудити якнайбільше ядерних реакторів (для власного палива), від Фінляндії до Болгарії. І ці, й інші гендлярі з кремлівського кооперативу «Озеро» готові на будь-який діалог, аби взяти з європейців побільше грошей і обплутати довгостроковими фінансовими зобов’язаннями.
То, може, час вже Брюсселеві відповісти дзеркально: діалог за діалог? Нафта видобувається і у Алжирі. Газ зріджується і в Катарі, і в Мексиканській затоці. Уран видобувається і в Канаді і, до речі, в Україні. Якщо поставити питання діалогу у таку площину, напевне відбудуться зрушення у «нормандському форматі», де йдеться про Донбас, а пітерські умільці побояться нахабно шурувати в чужих комп'ютерних мережах. А там, дивися, і Навальному строк скоротять за «хорошу поведінку», і про «розрив відносин» забудуть.
Вести діалог з грабіжником і насильником з позиції слабкості – лише заохочувати. Істина проста. Демократичній Європі час її не лише усвідомити, а й почати вживати за призначенням.
Андрій Веселовський – український дипломат, експредставник України при ЄС
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
