СЮНІК, Вірменія – Якщо їх не шукати, можна легко не помітити зруйновані будівлі. Розбиті та розібрані, незначні залишки приблизно з десятка будинків лежать купою між річкою та шосе за 10 кілометрів від міста Ґоріс на півдні Вірменії. Але це не Вірменія. Це селище Ейвазли в Азербайджані. І хоча з нього залишилося небагато, зараз воно в центрі останніх суперечок між двома історичними суперниками та непевного процесу демаркації нового кордону.
Південна вірменська область Сюнік, де розташоване місто Ґоріс, простягається від центральної Вірменії до кордону з Іраном. З обох боків її оточує Азербайджан – на заході його ексклав Нахічеван, автономна область, відділена сушею, та його райони Кубадли та Зангелан на сході.
Останні 27 років кордону з двома районами Азербайджану насправді не існувало. Кубадли та Зангелан захопили вірменські збройні сили Нагірного Карабаху в 1993 році. Вони перебували під управлінням Степанакерту, столиці Нагірного Карабаху ще три місяці тому, доки війська Азербайджану не відвоювали Кубадли та Зангелан під час широкого наступу.
Режим припинення вогню, досягнутий за посередництва Росії, зупинив 44 дні нових бойових дій у незагаслій війні за контроль азербайджанської території Нагірного Карабаху та прилеглими територіями 10 листопада. Контроль над двома районами закріпив Азербайджан. А зараз офіційно демаркується кордон, уперше відколи його провели між радянськими Вірменією та Азербайджаном майже століття тому.
«Очевидна проблема»
Досить поглянути на мапу, щоби побачити очевидну проблему. Кордон, який ніколи не мав бути міжнародним, а лише майже безглуздим поділом між двома радянськими республіками – звивається навмання та розділяє поселення і ключові дороги. Найважливіша дорога на півдні Вірменії – шосе між містами Ґоріс та Капан, найбільшими в області Сюнік, неодноразово перетинає офіційний кордон, у тому числі в селищі Ейвазлі.
Незрозуміле розташування фактичного кордону призвело до нових проблем уже після того, як Азербайджан закріпив контроль над більшою частиною території, яку втратив майже 30 років тому. Азербайджанські та вірменські сили знову стикнулися віч-на-віч.
13 грудня місцеві медіа повідомляли про стрілянину між азербайджанськими та вірменськими військами в селі поблизу Капану, столиці області Сюнік.
У розмові з Радіо Свобода наступного дня мер Капану так описав цей інцидент: вірменські «захисники» просто стріляли в повітря, щоби застерегти від наближення азербайджанських солдатів.
«[Азербайджанці] не стріляли у відповідь», – каже мер Капану.
Його місто Капан також постраждало від проблем з демаркацією, адже воно розташоване в межах видимості нового азербайджанського кордону, що вже обслуговується прикордонниками.
«Крайній мікрорайон Капану розташований менш ніж за один кілометр від кордону, – каже Парсян. – Через це ми вже відчуваємо загрозу».
Аеропорт Капану ще ближче. Він не використовувався ще з радянських часів, але неодноразово ходили чутки, що його знову відкриють. Посадкову смугу справді щойно перемостили, і будівля терміналу також побудована недавно.
Заледве сто метрів відокремлюють асфальт посадкової смуги від річки, яка позначає кордон.
«Азербайджанці вже там, на іншому боці річки, – каже Парсян. – Новий аеропорт має стати великим здобутком Капану, але зараз він навряд чи відчувається безпечним».
Новий кордон викликає особливе занепокоєння місцевих мешканців, з оглядну на історію Капану. Впродовж 1992 року, в перші роки Нагірно-Карабахського конфлікту, місто неодноразово обстрілювали азербайджанські сили на іншому боці.
Проблеми нового кордону та обтяжливе перемир’я, що закінчило нещодавні бої, перетворили область Сюнік – або принаймні її мерів – в завзятих критиків прем’єр-міністра Вірменії Нікола Пашиняна.
Мери п’яти найбільших міст Сюніку – Капан, Ґоріс, Сісіан, Мегрі та Каджаран – закликали до відставки Пашиняна. Під час його запланованого візиту до області 21 грудня, місцеві жителі перекрили дороги, що змусило кортеж прем’єр-міністра повернутися до Єревану.
Парсян, один із найбільш різких критиків Пашиняна, покладає на нього вину за недавню поразку. Пашинян прийшов до влади після того, як очолив вуличні протести, що призвели до вірменської «оксамитової революції» у 2018 році.
«Ця війна пов’язана з невдалою політикою [Пашиняна], зокрема його зовнішньою політикою», – каже Парсян. Та додає: «Підтримка уряду [стосовно проблеми кордону] також недостатня».
Їхнє розчарування підштовхнуло Капан та інші поселення звернутися по допомогу до іншого покровителя – Росії.
Приблизно 2 тисячі російських військових уже підтримують режим припинення вогню. Проте наприкінці листопада, Москва оголосила, що надішле ще 188 прикордонників Вірменії для охорони її південно-східного кордону. Деякі з них уже на місці навколо шосе Капан-Ґоріс.
«Ми на зв’язку з росіянами, – каже Парсян. – Вони пообіцяли нам підтримувати безпеку».
Тим часом, в одному із сіл області Сюнік прикордонна ситуація також напружена. А прямі наслідки недавніх бойових дій досі відчуваються.
74-річний Ворік, який просить не публікувати своє прізвище, вказує на зруйновану шопу поруч із його будинком у селі Давіт Бек.
Це близько п’яти кілометрів по прямій від азербайджанського містечка Кубадли (вірменською – Кубатлі), біля спільного кордону.
«Вони вистрелили снарядом, який впав прямо сюди, – Ворік розповідає про своє майно, що потрапило під обстріл азербайджанської артилерії. – Багато інших будинків у селі також постраждали».
У будинку в центрі села розміщений загін вірменських військ. Вони прибули на початку грудня після бою на передовій у районі Джебраїл, який вірмени називають Джракан.
«Ворог перебуває приблизно за півтори кілометри звідси», – каже вірменський солдат на умовах анонімності та показує в бік декількох невеликих наметів по той бік поля, що позначає кордон із Азербайджаном.
На відміну від мерів області Сюнік, ці чоловіки не висловлюють різких слів на адресу прем’єр-міністра.
«Цей договір врятував наших друзів, – відповідає командир загону на запитання про угоду про припинення вогню. – Ми воювали для того, щоби жив наш народ. Слава Богу, більшість із них досі живуть».
Тоді як великі бої закінчилися принаймні на деякий час, демаркація кордону призвела до подальших втрат та більшої невизначеності.
4 січня, вірмени віддали іншій стороні дванадцять будинків у селі Шурнух, приблизно за 10 кілометрів від Давіт Бека. Було виявлено, що вони лежать на азербайджанському боці нещодавно визначеного кордону.
Але це сталося лише після того, як їх підпалили. Події в Шурнусі нагадували евакуації в Кельбаджарі (вірменською – Карвачар) та інших частинах Нагірного Карабаху, якими інші етнічні вірмени поступилися понад місяця до цього.
Для мера Парсяна новоприбулі на кордон азербайджанці є зловісним знаком. Навіть якщо приїдуть російські прикордонники.
«Війна в 1990-х почалася тому, що ми жили занадто близько один до одного, – каже він. – Були викрадення, набіги – з цього все почалося. Якщо [азербайджанці] знову опиняться безпосередньо біля нас, я боюся, що ситуація повториться».
