Вже сьогодні режисера Романа Віктюка поховають на Личаківському цвинтарі у Львові. Після його смерті я прочитав у фейсбуці десятки пафосних постів різних політиків, журналістів, людей мистецтва.
«Пішов з життя український геній», «Віктюк був найвидатнішим українським театральним режисером», «в пантеоні великих українців почесне місце зайняв великий Віктюк»...
Читаю і думаю: а чому наша держава не створила умови для того, щоб «великий українець», «український геній», «найвидатніший режисер» працював вдома?
Культура – це ж м'яка сила, інколи дієвіша в міжнародних стосунках, ніж інші дипломатичні інструменти. Чому Україна, розуміючи, що Віктюк – це режисер, якого знають та поважають в усьому світі, не допомогла йому тут створити театр?
Не хочу оцінювати самого Віктюка і його перебування на території Росії. Це питання його совісті і його можливостей. На момент анексії йому було близько 80 років, відомо, що у 2014 влада РФ хотіла, щоб він підписав лист на підтримку анексії, але Віктюк відмовився. Я не знаю всіх обставин, але справа не у Віктюку. В цій ситуації напрошуються питання, які виходять за рамки конкретної події.
Невже українцеві треба вмерти, щоб на батьківщині визнали його досягнення?
Про наших героїв-військових ми теж пам'ятаємо тільки після їхньої смерті і, що найстрашніше, дуже недовго
Що заважає нам вдома створювати умови для праці талановитих людей, які можуть прославляти Україну в усьому світі? Чому ми так не любимо талановитих земляків? Війна з Росією показує, що ситуація ще гірше, ніж могло б здаватися, адже про тих, хто загинув, захищаючи Україну, про наших героїв-військових ми теж пам'ятаємо тільки після їхньої смерті і, що найстрашніше, дуже недовго. Тисячі родин загиблих зараз самотужки змагаються з проблемами, деякі наші герої-військові сьогодні сидять у в'язницях. Де шана і повага до тих, завдяки кому ми відносно спокійно живемо? Чому ми не вміємо з чистим серцем пишатися земляками? Нашій країні дійсно не потрібні герої, поводирі-мойсеї? Якщо ні, то хто нас буде виводити з пустелі совєтськості? Дилетанти з «95 кварталу» з цим точно не впораються, адже вони самі по вуха сидить у багні «рускава міра».
У ці хвилини, коли ви читаєте мій допис, тисячі хлопців у формі охороняють наші кордони. Так, я знаю тезу про «ми усталі ат етай вайни», але ви можете собі дозволити цю «усталасць», тому що вони там щохвилини ризикують власним життя. Саме тому я питаю: що ми для них робимо?
Їм дійсно треба загинути, щоб ми поставили скорботного лайка, перепостили на своїй сторінці фотку героя і наступного дня про нього забули? Якщо так, то все дуже погано. Вони заслуговують на більше.
В України є важка артилерія – люди культури, які зробили собі ім'я за кордоном
Повернуся до того, з чого починав. В України є важка артилерія – люди культури, які зробили собі ім'я за кордоном. Чи достатньо ми як країна і як суспільство зробили для диригентки Оксани Линів, оперних дів Ольги Пасічник та Ірини Житинської, яким стоячи аплодує Захід? Чому не у рідному Львові, а у Варшаві один з найкращих театрів Європи очолює Наталя Дзєдушицька?
Здогадуюся, що деякі прізвища завдяки «чудовій» праці українських ЗМІ ви навіть не чули. А ви знаєте, що теж в Польщі живе і створює унікальні дрони Вадим Мельник? У своїх 20 з лишком років молодий мільйонер потрапив на обкладинку Форбса. Але своїй країні він, мабуть, не потрібний, адже його важко було б втиснути в систему договорняків і дерибанів.
Список неоціненних вдома людей, які обрали чужину, невикористаних українських можливостей можна продовжувати довго. Питань більше, ніж відповідей. Мені здається, що у нашому домі не буде добре до тих пір, доки ми не навчимося цінувати своє, любити українське, допомагати талантам і пишатися тими, хто щось для нас зробив.
Отець Сергій Дмитрієв – священник ПЦУ
Оригінал публікації – фейсбучна сторінка. Передрук за згодою автора.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
