«П’яний дітвак із сонцем у кишені» – Роман Віктюк і Львів у спогадах друзів та учнів

Відомого театрального діяча, режисера Романа Віктюка, який народився у Львові 28 жовтня 1936 року, а помер у Москві 17 листопада 2020 року, поховають у рідному місті Лева на Личаківському цвинтарі. Ще узгоджується місце прощання і дати.

Щороку восени Роман Віктюк приїжджав у Львів. Тут його рідні вулички, тут поховані його батьки. Тут він починав свій театральний шлях і тут не мав простору для свого потенціалу і розвитку. Але завжди пам’ятав про Львів і не забував навіть львівську ґвару.

Цю історію Роман Віктюк розповідав під час кожної зустрічі. Він із батьками мешкав у дворику, який з’єднує площу Ринок і вулицю Староєврейську у Львові. Коли ще був малим хлопцем, прив’язав віники до рук, виліз на дерево і, стрибаючи, кричав «Мамо, я лечу». Цей дворик, який, можливо колись назвуть «двориком Віктюка», був першою сценою майбутнього режисера і актора.

«Вилізав на дерево, як на сцену і створював містифікацію про свій політ. Зараз багато людей приїжджатимуть у Львів Віктюка. Тут театри, де працював, актори-друзі, поховані його батьки, і він буде похований на Личакові», – говорить актор театру імені Леся Курбаса у Львові Андрій Водичев.

В останньому інтерв’ю для Радіо Свобода у 2014 році Роман Віктюк пригадав: «Коли мені було сім місяців і мама приходила на оперу Верді «Травіата», сиділа на третьому балконі, то коли починалась увертюра Верді, я починав битись. Так хотів прийти у цей світ. Я вже потім питав маму, а коли був мій перший крик. Вона мені відповіла, що це була перша нота в увертюрі великого Верді. Я на могилі Верді про це розповів і вірю, що він мене почув. Завжди, коли скрутне становище, я тут у Львові, у цьому театрі і пам’ятаю це на все життя. Мистецтво кличе, мистецтво рятує, мистецтво від Бога».

«Для мене Віктюк – це містифікатор, режисер, художник, оповідач, великий читач. Бо завжди ходив на Форум видавців і накуповував таку кількість книжок! Його бібліотека у театрі в Москві на понад 60% україномовна! Але він був, насправді, найкращим актором свого театру, він все своє життя перетворив на театр, але поза цією мішурою, зовнішнім конфеті, серпантином, з-під його брендових окулярів, на нас, на світ дивився маленький хлопчик, як у Антонича – «п’яний дітвак із сонцем у кишені». Оце його образ. Це той дітвак, який тут, у батьківському подвір’ї вилазив на дерево з віниками.

Всім своїм життям, творчістю розбивав ці залізобетонні основи цієї механічної цивілізації. Він любив образ вітрувіанської людини да Вінчі, його красу, мірило всього, його ніжність. Бо саме про ніжність завжди благав, щоб паростки ніжності ми завжди плекали у серці», – говорить актор Андрій Водичев.

Роман Віктюк любив дивувати цей світ не лише творчістю, але й своїм образом. У кожному місті, де бував, залишав свою маринарку, як символ, що сюди повернеться.

Андрій Водичев бував на репетиціях Романа Віктюка, як в Україні, так і Росії. Це було справжньою наукою у його театрі. Власне репетиції, зауважує актор, були найкращим театром, бо там був актор Віктюк-феєрверк.

«Найголовніше його наука – знайти своє серце, душу, божественне призначення і саме на сцені цей зв'язок із Богом, всесвітом треба проявляти. Для нього всі вистави – були гімни любові», – каже Андрій Водичев.

Був другом на все життя

Роман Віктюк хотів у майбутньому ставити у львівському Театрі юного глядача (ТЮЗі). Власне тут він починав акторську і режисерську працю. Він навчався у Москві на акторському факультеті у найбільш відомому в СРСР (ГИТИС) Державному інституті театрального мистецтва. Після цього повернувся у Львів і працював в ТЮЗі, заснував дитячу театральну студію. Тоді на одній сцені грав із Христиною Кедич, нині народною артисткою України. Вони залишились друзями на все життя.

«260 ролей я зіграла, вже й не пам’ятаю, в яких виставах ми разом грали! Це так було давно. Ми з ним були у гарних стосунках. Ромцю, Ромашка, як я його називала, подзвонив на мій ювілей 21 березня цього року. Каже «Кшисю, тримайся, це ще не страшно, ти завжди на висоті». Мені так було приємно, якраз була репетиція, і це включили на сцену, він, немов говорив на всю сцену. Він був «цьом-цьом-цьом». Завжди підтримував. Він був прекрасний і він точно відчував роль, навіть без режисера. Так заболіло-заболіло, коли почувала вчора, що його нема, не могла повірити… Ромцю вирішив поїхати в Росію, там знайшов свій театр. Це важливо для кожної людини, бо тут, у Львові, так – добре, але… А там мав свою справу. Він любив Львів, але не знайшов себе тут і пробував у Києві працювати, потім виїхав у Москву», – пригадує народна артистка України, 80-річна Христина Кедич.

Режисерське мистецтво захопило Романа Віктюка. Він не міг у Львові розвивати свій талант, використати свій потенціал, бо провінційність Львова не відкривала такі можливості. А талант у Віктюка був від Бога.

Роман Віктюк працював у Київському ТЮЗі, у Російському драмтеатрі у Литві. Його вистави грали на сценах різних міст СРСР і світу. У 1988 році зробив фурор у театральному житті своєю постановкою «Покоївки» за твором Жана Жене. Однак говорив про те, що хотів би створити власний театр. По суті, у 1991 виставою «Баттерфляй» він відкрив «Театр Романа Віктюка». Через п’ять років у Москві цей театр отримав державний статус і власну будівлю, пам’ятку архітектури. Такої пропозиції йому ніколи не робив ані Львів, ані Київ. Якби Роман Віктюк залишився у Львові, чи міг використати свій потенціал?

«Звичайно, ні. Я написав слова прощання: «Вибач, Романе, що ми тебе не повернули в Україну. Його можна було повернути, створивши для нього театр, як Москва створила, вже в тому віці, спокутувавши ту провину, коли тут, у Львові, за ним ходило КДБ, коли перші гастролі Віктюка в Україну сприйнялися всіма неоднозначно. Цю людину не можна було сприймати однозначно і навіщо? Митець не може бути однозначним, бо йому тоді нема що робити в мистецтві. Йому б тут не дали розвернутися і відбутися творчо, а йому не було важливо відбутися, бо так чи інакше життя має свої рамки, написані на небесах. Віктюк не мав образи. Віктюк казав, що він українець. На жаль, він мусив працювати на дві культури – українську і російську. Бо ставив тут вистави, багатьом допомагав. Він легко переходив на українську мову, таке враження, що не був у російському середовищі. Таке враження, що він перейшов в інший театральний простір», – каже Василь Вовкун, директор Львівського оперного театру.

Роман Віктюк помер від ускладнення після COVID у віці 84 роки. Ще за життя заповів, щоб його поховали поруч із батьками на Личаківському цвинтарі у Львові. Там є родинний гробівець. Днями тіло режисера мають перевезти у рідне місто.

Роман Віктюк поставив понад 200 вистав, був частим гостем театральних подій в Україні. Він радив українцям у 2014 році «продовжувати вірити тільки в єдине: це земля, і наше українське призначення на землі бути святими людьми. Тому у нас так багато справжніх святих». А ще він говорив, що цьому світові катастрофічно бракує любові.