9 листопада в Україні традиційно відзначають День української писемності та мови. Правда, цього року це відзначення відбувається майже «зі сльозами на очах». Велика палата Конституційного суду України нещодавно розглянула подання щодо конституційності Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Рішення ще не ухвалено. Але чекати можна всього.

А поки Конституційний суд думає, Український центр оцінювання якості освіти збирається впровадити у 2021 році окремий тест ЗНО з української мови, який можна буде складати замість теперішнього тесту, що включає також і питання з української літератури.

Це, фактично, означає скасування обов’язкового тестування для абітурієнтів з української літератури. Принаймні частина з них не буде проходити тестування з української літератури. Відповідно, ці вступники до вищих шкіл не матимуть зацікавленості в читанні українських літературних текстів. Але чи можливе повноцінне оволодіння мовою без знання творів красного письменства? Думаю, це питання, радше, риторичне.

Все це свідчить, що на 30-му році незалежності України маємо черговий наступ на українську мову й культуру. Щоправда, це не робиться прямо – як раніше. І все ж робиться.

Таких наступів на мову було чимало. Й вони не давали повноцінно розвиватися українській писемності. Тому не дивно, що на сьогодні маємо «збіднену» українську літературу. Відповідно, поширюються думки: мовляв, вона ж неповноцінна, депресивна, поступається «великим» літературам, зокрема російській. Та й з’явилася недавно. Мовляв, перший художньо-літературний твір українською мовою був надрукований лише в 1798 році. На той час російською мовою було вже опубліковано чимало художньо-літературних творів. Не кажучи вже про видання іншими мовами – німецькою, англійською, французькою, іспанською, чеською, польською…

Але чи це так? І чи ми, українці, такі відсталі?

Інтермедії Якуба Ґаватовича

Насправді, перші друковані твори українською мовою з’явилися задовго до «Енеїди» Івана Котляревського у 1798 році.

Звісно, діалекти, наближені до сучасної української мови, існували ще в давні часи України-Русі. І ця жива українська мова так чи інакше «проривалася» в писемних творах того часу, знаходила вияв у графіті, залишених у храмах, у написах на різних речах, у берестяних грамотах.

Уже в другій половині XVI століття переважно на західноукраїнських землях з’являються переклади новозавітних книг розмовною українською мовою. Серед них найбільш відомим є Пересопницьке Євангеліє, яке було створене в 1556–1561 роках.

А в 1571 році чеський вчений Ян Благослав помістив до своєї граматики, яку збирався видавати, українську пісню «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?» На жаль, він не встиг її опублікувати. Цьому завадила його смерть. Видрукували цей твір лише в 1857 році.

А в 1575 році в актові книги Луцького і Володимирського судів був записаний вірш-«пашквіль» Яна Журавницького, який починався такими словами:

Хто йдеш мимо, стань годину.
Прочитай сюю новину.
Чи єсть в Луцку білоглова,
Як та пани ключникова?

Як бачите, мова цього вірша не дуже різниться від сучасної української літературної мови, хоча з того часу минуло майже 450 років. І таких художньо-літературних творів в Україні того часу було доволі. Поширювалися вони в рукописах. Тому, на жаль, мало їх зберіглося.

Але деякі все ж дійшли до друкарського верстату.

У 1619 році у Львові був надрукований польськомовний твір «Трагедія, або Образ пресвятого Івана Хрестителя, посланця Божого», автором якого фігурував польський католицький священник вірменського походження Якуб Ґаватович. До цього видання були включені дві україномовні інтермедії, надруковані латинкою. Вони називалися «Продав кота в мішку» та «Найкращий сон». Чи автором цих творів був Ґаватович – важко сказати. Він міг їх записати уже готовими з мандрівного драматичного репертуару.

Ось, наприклад, один із фрагментів інтермедії «Продав кота в мішку»:

«Тот пан, що знаєт в сьвіті гараст махльовати,
Пойду іще та знайду, кого ошукати!»

Не зовсім сучасна українська мова. Та все ж. Треба враховувати, що мова не стоїть на місці, постійно змінюється. Й англійська, німецька, французька, іспанська, польська на початку XVII століття звучали не зовсім так, як сьогодні.

«Трагедія руська»

Інтермедії Ґаватовича не є одинокими художньо-літературними творами, надрукованими на початку XVII століття. До таких ще належить «Трагедія руська». Вона також була видана латинкою. Точний рік видання цього твору не відомий. Дослідники припускають, що це сталося в проміжку між 1609–1618 роками.

Побачив світ цей твір у Ракові, в друкарні антитринітарії, які належали до радикального крила реформаційного руху. Хоча твір іменується трагедією, насправді, він комедійного плану. У ньому в гумористичному ключі представлене православне духовенство – що не могло не імпонувати протестантам-антитринітаріям, які й видали цей твір.

Події «Трагедії руської» розгортаються на Київщині – в Києві, Білгороді, Макарові. У п’єсі є 14 дійових осіб. Це повноцінний драматичний твір. Він складається з прологу, трьох актів, містить пісні й заключні танці, а також «замкнення». Його можна порівняти з комедіями, що мали в той час поширення в Західній Європі.

Звісно, «Трагедію руську» не варто ставити в один ряд із комедійними творами Вільяма Шекспіра чи Жана Батиста Мольєра. Однак ми не знаємо фактів, щоб твори типу інтермедій Ґаватовича та «Трагедії руської» існували в тогочасній Московії-Росії. А тим паче – щоб вони там видавалися.

Однак соціокультурні умови, які склалися в Україні в XVII-XVIII століттях, не дали розвиватися українській літературі на народній мові. Хоча такі можливості, як бачимо, були. Натомість у Російській імперії, до складу якої входила значна частина українських земель, у XVIII столітті. влада спеціально створила сприятливі умови для розвитку літератури російською мовою. А з часом чимало авторів українського походження пішли творити на «російське поле».

На жаль, ситуація протегування російськомовної культури й літератури так чи інакше зберігається й за часів незалежної України. Можливо, настав час змінити ситуацію і створювати українській владі умови для розвитку україномовної культури, в тому числі літератури, а не продовжувати в культурному плані допомагати північному сусіду. Тим паче, що це зараз не лише питання культури, а й національної безпеки.

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода