Після десятигодинних перемов у російській столиці міністри закордонних справ Вірменії і Азербайджану Зограб Мнацаканян та Джейхун Байрамов домовилися про припинення вогню у Нагірному Карабасі. Звісно, це ще не остаточне закінчення війни. Навіть після цієї домовленості і в Єревані, і в Баку говорять про те, що бойові дії тривають. Однак домовленості керівників зовнішньополітичних відомств, що спілкувалися зі своїм російським колегою Сергієм Лавровим, принаймні створюють сподівання на те, що перестануть гинути мирні мешканці і солдатські матері й дружини не будуть отримувати похоронки з фронту.
Є досить промовистим той факт, що очільники Вірменії і Азербайджану погодилися на мирні перемови після того, як до цього закликав президент Росії Володимир Путін. Коли розпочалося чергове загострення у зоні карабаського конфлікту, спостерігачі багато говорили про зміни геополітичної ситуації, нову роль Туреччини, послаблення позицій Росії, яка здивована заявами турецького очільника Реджепа Ердогана та безкомпромісною поведінкою президента Азербайджану Ільхама Алієва. Але в результаті мирні переговори пройшли саме у російській столиці, за кремлівським посередництвом. Так, як це відбувалося під час попередніх фаз загострення конфлікту в Карабасі.
І може, якраз у цьому потрібно шукати причини того, чому конфлікт навколо Карабаху не закінчується вже кілька десятиліть, незважаючи на міжнародні зусилля, на спроби американської адміністрації і європейських партнерів Вірменії та Азербайджану. Кожного разу, коли здається, що сторони наближаються до компромісу, відбувається щось, що ставить крапку на будь-яких сподіваннях й прирікає конфлікт до продовження. І вже сформувалася думка, що вірмени та азербайджанці не домовляться ніколи.
Путін може жонглювати конфліктом в Карабасі приблизно так, як перемир’ям на Донбасі
Але чи потрібно Москві, щоб вони домовлялись? Адже сьогодні Росія має безпрецедентно високий вплив у Вірменії і дружні стосунки з Азербайджаном. Вірменія – член ОДКБ. А з Азербайджаном Росію об’єднує не тільки політичне та економічне, але й військово-технічне співробітництво. А найголовніше – серед політичної еліти обох країн завжди було чимало людей, які орієнтувалися саме на Москву. І можна скільки завгодно розмірковувати про вплив Вашингтону, Парижу чи Анкари, але для цих людей столиця – саме Москва, а не Париж чи Анкара. І навіть не Баку з Єреваном.
Саме спираючись на це лобі Москва здатна зберігати конфлікт навіть не у замороженому, а у «підмороженому» стані, втручатися у ситуацію тоді, коли інші міжнародні посередники перебувають у відчаї і не розуміють, як зупинити кровопролиття. А Володимир Путін – розуміє. Майже завжди. І може жонглювати конфліктом в Карабасі приблизно так, як перемир’ям на Донбасі.
Україна та пастка Кремля
Але на Донбасі у російського президента більш далекосяжні цілі. Йому потрібно зробити все можливе, щоб Росія не вважалася стороною конфлікту, не була під санкціями. Щоб українські керівники розмовляли із представниками так званих «народних республік» про мир саме у російській столиці. Так, як це свого часу робили керівники Молдови і Придністров’я, Грузії і Абхазії.
Зараз робиться все можливе, щоб таку ж спеціальну операцію повторити з Україною
Такі перемовини надовго залишали колишні радянські республіки в російській сфері впливу. І зараз робиться все можливе, щоб таку ж спеціальну операцію повторити з Україною. На прикладі із Карабахом ми бачимо, яка це ефективна пастка. Адже якими б не були зовнішньополітичні пріоритети Вірменії, Азербайджану, будь-який їхній конфлікт все одно затихає у Москві.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода і Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
