«Він хотів показати, який вигляд мали обличчя радянських людей – зовсім інакший, ніж на плакатах. Фотограф вписував обличчя перехожого в навколишнє середовище, не протиставляючи, не доповнюючи, а стверджуючи, що це одне і те ж: обличчя перехожих схожі на тротуари, обдерті стіни будинків, темні вікна з недобрими «поглядами» каламутних шибок», – пише про фотографії Олександра Ранчукова український мистецтвознавець Олександр Ляпін.
Він згадує, що оточення фотографа не розуміло, навіщо він знімає «ніяке ніщо», адже серед зображених моментів повсякденного життя пізнього СРСР не відшукати нічого особливого, а тільки безвихідь і печаль.
Київський фотограф Олександр Ранчуков відомий у першу чергу знімками міських просторів і архітектури – він створював їх для публікацій і архіву Інституту теорії та історії архітектури. Багато з цих фотографій сьогодні зібрані і видані як фотоальбоми.
Знімки радянської повсякденності і часу після розпаду СРСР, початку 1990-х, усе ще чекають видавця, хоча їх можна було багато разів побачити на виставках: 1987 року Ранчуков і ще кілька київських фотографів засновують об’єднання «Погляд» і рік через роблять спільну виставку.
«Його знімки можна було подивитися, коли почалася перебудова. До цього, звичайно, ні. Та й ніхто б не ризикнув його показувати, він не відповідав жодним параметрам, – розповідає мистецтвознавець Олександр Ляпін. – Він був дуже активною людиною. У 1987 році він подзвонив мені і ще трьом хлопцям. Ми зібралися. Тоді збиратися було ніде, і ми зібралися в метро. І там вирішили створити об’єднання, яке змінило б ситуацію з документальною фотографією».
Неохайність вулиць передається і людям, а люди неохайні неохайно утримують вулиці
«Ми сподівалися вирватися в виставкові зали, в пресу. Група «Погляд», створена тоді, – сьогодні вже класика документальної фотографії України. Потім до нас приєдналося багато фотографів, які поділяли наші погляди, – Олександр Глядєлов, Єфрем Лукацький та інші. І разом ми вирішили зробити виставку. Раніше в Будинку профспілок на Хрещатику був великий виставковий зал. Там ця виставка проіснувала один день, супроводжувалася диким скандалом і була закрита КДБ і партійними органами. Сказали, що виставки не буде. Ми з ними лаялися-лаялися, але не допомогло. Фотографії вони не забрали тільки тому, що вже були не ті часи, хоча Україна, звичайно, зберігала консервативний статус ультрарадянського організму. Якби це було років на п’ять раніше, я думаю, ми б усі сиділи, а тут просто не відкрили виставку. Ми зняли фотографії і відкрили через деякий час ту ж виставку на території ВДНГ. І туди ходили натовпи, черга стояла, як до Мавзолею. Потім, звичайно, були й інші інциденти – за нами стежили, але на вулиці фотографувати не забороняли… У Ранчукова була занадто радянська камера «Київ-4», непомітна. Мало хто звертав на неї увагу. Вона тиха, але дуже точна», – пригадує Ляпін.
– Радянську дійсність Олександр Ранчуков фотографував тільки на вулиці, але тим не менше він обирав для знімків певні місця. Цей вибір був осмисленим чи це було випадковістю?
Саме пам’ять дозволяє нам не робити помилок
– Він вибирав типові ситуації, і про це завжди казав. Типове для радянської людини – радянська вулиця: він погано одягнений, ось ця торбинка незмінна, авоська з пляшками, цибулею або ще чимось. Неохайність вулиць передається і людям, а люди неохайні неохайно утримують вулиці. Його приваблював духовний розрух. Так, він вибирав, звичайно, але вибирав типові сценки. Візьмімо, наприклад, чергу за оселедцем на вулиці: це може бути і в Сумах, і у Львові, і в Києві.
Він дуже багато їздив по Україні. І ось цього в нього багато. Він вибирав типові ситуації способу життя радянської людини. Він у квартири не заходив, не міг, а крім того, він був фотографом архітектури. Тому абсолютна більшість його фотографій зроблена на вулиці, на тлі будинків, на тлі оформлення вулиць. Людина в нього – частина міста. Він вибирав не естетичні моменти, а вибирав соціальні моменти: черга; з’явилася американська машина – він фіксує натовп біля цієї машини; продали оселедець і виливають маринад на вулицю; брудне підворіття і йде нещасна жінка. Може, вона й не нещасна, але в навколишньому жаху вона виглядає безпросвітно. З іншого боку, і життя безпросвітне в цьому підворітті з написом «Слава КПРС».
Це не була естетика нинішніх стріт-фотографів, які виловлюють моменти, коли промінь світла падає, коли дивний рух, співвідношення об’єктів у кадрі, ієрогліф. Він вибирав саме те, що характеризує життя людини, – будка або те, що скоро взагалі зникне. Він намагався фіксувати моменти зникнення, тобто ось сьогодні є об’єкт, а завтра його немає. Це добре видно на фотографії, де знаменита будка шевця на Подолі поруч із церквою Миколи Притиска і Житнім ринком. У цій будці і я теж іноді лагодив своє взуття. Її зараз уже немає. І це його вирізняло.
Тоді так ніхто не фотографував, тоді навіть на думку не спадало, що це можна фотографувати, що це буде мати цінність. Казали тоді: «Для чого ти це знімаєш?! Кому це треба буде?! Навіщо це треба буде?!» І мені доводилося як теоретикові, історикові фотографії пояснювати людям, що він створює документ часу, що за його фотографіями будуть судити про те, що відбувалося в 60–70-і роки, порівнювати, яким був Київ і у що він перетворюється зараз.
– А сам Олександр Ранчуков як оцінював свою роботу?
– Він ніколи не вважав фотографію мистецтвом і опирався, коли його називали фотохудожником. У нього був свій спосіб друку: він дуже любив тонкий прозорий негатив, з якого можна витягнути буквально всі деталі. Він бачив себе не стільки творчим фотографом, скільки істориком, літописцем. Він розумів, що, живучи в Радянському Союзі, маючи всі ці обмежувальні рамки… не тільки у фотографів, а й у журналістів і взагалі людей, які пишуть, просто не було можливості фіксувати життя таким, яким воно є на вулиці, цю таку собі маргінальну складову. Ранчуков бачив свою місію саме в цьому – в збереженні для майбутнього. Над ним іноді жартували, іноді навіть насміхалися за цю його пристрасть до фіксації. Але він тим не менш фіксував, збити його з цього шляху було неможливо. Тому що саме пам’ять дозволяє нам не робити помилок. Коли ми з ним розмовляли, він говорив, що втрата історичної пам’яті веде до зникнення нації. У культурі те ж саме. Він дуже любив українське відродження 20–30-х років, помічав, яке важке становище в культурі України, те, що вона була знищена. Все це знищило історичну пам’ять. Він хотів зберігати ці речі, щоб ми бачили, наскільки це або жахливо, або прекрасно, чи просто що воно таке, яке є.
Показати не парадну сторону, а реальність
Український фотограф Єфрем Лукацький вважає, що фотографіям Олександра Ранчукова вже дала оцінку історія: «Моя улюблена його фотографія – це сучасний, великий американський автомобіль, знятий у кінці 80-х, ніби «Лінкольн», і його оточує юрба людей, заглядають знизу йому під колеса… виглядає просто чудово».
Лукацький теж входив в об’єднання «Погляд», головним завданням якого було «показати не парадну сторону, а реальність». «Україна тоді значно відрізнялася за гласністю від Москви, а ми прагнули створити щось усе-таки більш-менш наближене до цього», – каже він.
Лукацький згадує про одну з перших виставок, які об’єднання провело наприкінці 80-х: «Одна з виставок була присвячена XIX партконференції, на ній були знімки кількох фотоклубів Києва, в тому числі, природно, і «Погляду». Були проблеми, прибігав директор, вимагав зняти мою фотографію, на якій був дуже відомий фольклорний музикант Леопольд Ященко, який грає на сопілці в поїзді метро, він грає, сидячи серед пасажирів. Директор протикав знімок олівцем і казав: «Заберіть цю фотографію! Це націоналіст!» Але в мене було кілька надрукованих фотографій, і я її відразу ж міняв, а люди, які були на виставці, кидалися на захист. Це було в 1989 році, і це була перша виставка, в якій я брав участь. Я дуже цим пишався і весь час ходив кругом по центральній площі, заходив подивитися, як люди реагують, коли дивляться».
«І просто на площі я зустрів товариша з інституту, який був із молодою дівчиною, вона виявилася студенткою Гарварду і була на стажуванні в Київському університеті. Цією дівчиною виявилася Христя Фріланд, недавно вона була міністром закордонних справ Канади, а тепер вона друга людина після Джастіна Трюдо в уряді Канади, заступник прем’єр-міністра. Вона побачила мої фотографії й інші фотографії нашого «Погляду» і сказала: «Я їду на Новий рік до Британії до свого хлопця Бена. Хочете, я ваші фотографії покажу англійській пресі?» І ми зібралися, члени колективу «Погляд», і вона відібрала фотографії. Приїхала до Британії, як вона потім розповідала, і в Лондоні вона пішла в газету «Індепендент», її три години тримали в приймальні, але коли вона розклала фотографії, збіглася вся редакція, і наступного дня на всю шпальту газети вийшли фотографії, і про наше об’єднання там теж було кілька рядків. У тому числі там були знімки і Олександра Ранчукова, Сергія Супинського. Після цього через тиждень мене викликали в Перший відділ, і були проблеми», – пригадує він.
Єфрем Лукацький каже, що найдорожче, що є зазвичай у людини, – це її сімейний архів фотографій, знімки батьків, бабусь і дідусів, родичів, яких давно немає: «Ось те ж саме робив і Сашко, тільки він це робив із містами».
Дякуємо за надану можливість опублікувати фотографії дочці Олександра Ранчукова – Клавдії Демидовій-Ранчуковій.
