12 травня – Всесвітній день медичної сестри. Це професійне свято, зокрема і тих, хто нині разом з іншими медичними працівниками, в усьому світі перебуває на передовій у боротьбі з коронавірусом.
Лише на Львівщині 136 медиків інфіковані COVІD-19. Щодня хворим, зокрема і своїм колегам, допомагають лікарі, медсестри, санітарки Львівської обласної інфекційної лікарні. Серед них медсестра Наталія Козак, яка працює у шпиталі 28 років. Як її підтримує родина у складній ситуації? Як вона призвичаїлась до нового виклику і як змінилося її життя?
«Мамочко, ну що там ваші коронавіруси, ви дуже від них змучились?» –запитує 10-річний син Наталію Козак, коли вона повертається з роботи. Він – наймолодший із дітей. Донькам Наталії – 22 і 16 років. Підтримка, увага, хвилювання родини за маму, бо розуміють, що змучена, що може захворіти, знімають втому після праці і додають сили.
Мої діти і чоловік дуже переживають за менеНаталія Козак
«Ні разу я ні від кого зі своїх рідних не чула, щоб вони переживали через те, що я можу принести інфекцію до хати. Увага моєї сім’ї до мене – це найголовніше для мене. Мої діти і чоловік дуже переживають за мене. Коли я повертаюсь, наш син чекає, поки я зніму верхній одяг, взуття, оброблю руки антисептиком і коли ці довгі процедури проведені, то каже: «О, то я вже можу маму обняти». Це щастя! Все забуваєш!
Бо, коли у цей час коронавірусу відрікаються близькі і знайомі, як це розповідають наші дівчата, боляче і важко слухати, як їхні сусіди чи старші люди в сім’ї бояться з ними зустрічатися, підпускати до себе, просять не заходити до них. Це таке враження, що ми немов «прокажені». Але це від людського страху, що розум затьмарює, від нерозуміння ситуації», – говорить старша медсестра Львівської обласної інфекційної лікарні Наталія Козак.
Щодня її на роботу привозить і забирає додому чоловік. Однак жінка допомагає дістатись до місця праці своїм колегам, які живуть поза Львовом. Увагу волонтерів зараз медичні працівники відчувають чи не найбільше.
Морально – важко
Сьогоднішній робочий день у Наталії Козак був такий, як і вчора, і позавчора, як триває увесь час, відколи у шпиталь поступив перший хворий із коронавірусом. Наталії Козак довелось призвичаїтись до дорослих пацієнтів. Адже 28 років вона працює медсестрою дитячої інфекційної лікарні, яку, через епідемію, перепрофілювали і всі працівники допомагають хворим на COVID-19.
Стараюся налаштуватися на позитивНаталія Козак
«Кожен день працюю, кожен день поступають хворі, допомагаємо їм: капаємо внутрішньовенні інфузії, внутрішньом’язеві, подаємо концентратори кисню, бо легенева недостатність і тяжко пацієнтам дихати. Звичайно, це все важко, але я не жаліюся, як і мої колеги. Важко, коли заходжу на роботу і знаю, що поступили нові хворі і багато хворих, що люди далі заражаються, що не дотримуються вимог карантину. Є десь важкість на душі, але стараюся налаштуватися на позитив, що все буде добре, що сьогодні якусь партію людей вилікуємо і відпустимо додому.
По спині тече, коли знімаєш йогоНаталія Козак
Не люблю слово «звикла», радше призвичаїлася до захисних костюмів, до ситуації. Ми вже, як солдати на посту, знаємо поетапність, що за чим одягається. Коли приходжу на роботу, одягаю одноразовий одяг для роботи в «чистій зоні». Для «брудної зони», де лежать ізольовано хворі, у спеціально відведеному приміщенні одягаємо захисний костюм, зверху до низу захищений, нижні і верхні бахіли, окуляри, маски, капюшон. Закриваємось, щоб міліметра не було для попадання інфекції і тоді заходимо до хворих. Можемо бути 2 години з ними, 5-6 годин, залежно від стану людини, яка крапельниця. У костюмі горячо, він «не дихає», вся стаєш мокра, по спині тече, коли знімаєш його, то нижній легкий костюм, який називаємо павутинка, стікає водою. Екран і окуляри запітнівають, але даємо собі раду і кров взяти у пацієнта, і у вену потрапити.
Маємо ізольоване місце, де знімаємо верхній костюм, його кладемо в мішок для утилізації, і переодягаємося в одноразовий. Можу за день 2-3 рази перевдягатись, залежно від кількості хворих і ситуації. Але ми створили мобільну групу і хворий може телефонувати медперсоналу в разі потреби, при поступанні отримує номер телефону. Дуже треба бути обережним і ми це добре розуміємо. Коли виходжу поза територію шпиталю, то мені страшніше, аніж я перебуваю у лікарні. Люди легковажать», – розповіла про свій робочий день Наталія Козак.
Щодня нові пацієнти
Бачачи недугу зблизька і очі хворих, щодня нових пацієнтів, які почасти і роздратовані і потребують психологічної підтримки, особливо медика вражає легковажність українців до епідемії, натовпи у крамницях, нехтування вимогами карантину. Медсестра припускає, що послаблення карантину може спричинити зростання хворих на коронавірус.
Стараємось підбадьоритиНаталія Козак
Від 100 до 150 осіб щодня звертається у Львівську обласну інфекційну лікарню. Частину людей шпиталізують. Найважче морально для Наталії Козак, як і її колег, дивитись на страждання хворих, коли відчуваєш, що безсилий врятувати.
«Людина дивиться на тебе і не те, що просить про порятунок, вона дивиться на тебе таким поглядом, що впевнена, що ти її врятуєш. Ти не маєш права зрадити, намагаєшся все зробити, щоб тільки людині допомогти, не можеш показати свої емоції. Хоч ти у костюмі і міміки твоєї не видно, але людина відчуває. Ми стараємося підбадьорити. Впевненість і позитив впливають на одужання», – зауважує медсестра.
Наталія Козак про роботу в медицині мріяла з дитинства. Пригадує, що її мама весь час їй казала, що знала про те, яку професію обере донька. Після навчання у школі працювала санітаркою в інфекційній лікарні, здобула освіту і з цим шпиталем пов’язала життя з 1992 року.
«Дуже люблю свою роботу і кажу, що нічого іншого робити не вмію. Я все життя в медицині. Настільки люблю, що там живу. Коли ти людині допоміг, зустрічаєш її, чи вона тобі дзвонить і дякує, згадую той випадок, як допомогла, то це таке піднесення, що мені навіть важко словами передати. Я горда своєю професією і можу про це говорити безкінечно», – каже Наталія Козак.
Як і про своїх маленьких пацієнтів може говорити багато, і до яких, вірить, скоро повернеться. Та особливо їй запав у пам’ять хлопчик із дитячого будинку. У 1996 році, пригадує Наталія Козак, до них привезли дитину віком 1 рік і 8 місяців у важкому стані. Хлопчик ледь переставляв ніжками. Медики його виходили, він почав розмовляти і краще ходити. Як склалась доля хлопця, про якого часто згадують в інфекційній лікарні, Наталія Козак хотіла б дізнатись.
Ситуація з коронавірусом заставила багатьох українців по іншому подивитись на медичних працівників і оцінити їхню роботу, яка сьогодні дуже небезпечна.
