Володимир Зеленський шукає і все ніяк не може знайти «ідеальний уряд». У підсумку виконавча влада стала полігоном для хаотичних кадрових перестановок, що призводять до відмови від реформ, стверджує тижневик «Новое время». Авторка статті Крістіна Бердинських переконана, що процес подібних змін (хаотичних перестановок) – чи не головна справа, в якій за рік Зеленський досяг успіху найбільше. За час його президентства працює вже другий склад уряду. Він формується нашвидку і процес ще не завершений: низка посад досі вакантні, а деяких нових міністрів уже встигли змінити на новіших.
«Метання – так коротко можна описати нинішню кадрову політику президента. Оскільки своєї команди у нього немає, він пробує різні варіанти», – вважає експерт видання політолог Володимир Фесенко.
Головну роль у кадровій політиці країни грають три людини: сам президент, голова Офісу президента Андрій Єрмак і перший помічник голови держави Сергій Шефір. І всі новопризначені основні урядовці проходили співбесіди і фінальне затвердження на Банковій, стверджує тижневик. Докладніше йдеться в статті «Кадровий безлад. Хаотичні перестановки у владі загальмували реформи в Україні».
«Лукашенколенд. Білорусь ризикує заплатити своєю економікою та людськими життями за спробу ігнорувати коронавірус» – у публікації під таким заголовком тижневик «Новое время» наголошує, що ігнорування Білоруссю пандемії не рятує її економіку та здоров’я її громадян. Крива зростання захворюваності коронавірусом там рветься вгору так, як у найгірші часи в Італії.
В ООН і ВООЗ закликають білоруську владу негайно ввести карантинні обмеження, зокрема фізичне дистанціювання, і скасувати масові заходи. Однак президент Олександр Лукашенко не поспішає дослухатися до порад міжнародних організацій.
«Людям треба бути спокійнішими. На щастя, у нас такої психопатії немає, як, наприклад, у Західній Європі», – каже про пандемію президент Білорусі. І пропонує «труїти вірус» малими дозами горілки, працею на тракторі в полі, а також вершковим маслом, сухою сауною і прогулянками на свіжому повітрі.
Лукашенко акцентує на силі своєї влади (зокрема відмовляючись скасувати парад Перемоги), щоб відвернути увагу виборців від поганого управління економікою, переконані експерти видання.
Зважаючи на масштаби кризи, яку спричинив COVID-19 для планети, подолання наслідків буде довготривалим та болючим процесом. Звісно, для кожної країни він стане індивідуальним випробуванням і залежатиме від її можливостей, об’єму жирової подушки та стану травмованості, констатує дописувач «Українського тижня» Роман Малко. Він вважає, що пандемія – час змін. Іноді – на краще.
Принцип «свій до свого по своє» так чи інакше знову стане актуальним для багатьох економік світу, зазначає далі дописувач. Однак для цього потрібен мудрий, далекоглядний, професійний і національно орієнтований державний провід, який здатен стратегічно мислити й зможе у стислі терміни провести країну поміж гострих рифів і не в якесь нове болото. В Україні цього проводу, на думку дописувача, немає. І звідки його сьогодні взяти – невідомо.
«Три десятиліття біля керма України стояли ті, хто не асоціювали себе з державою та народом, яким пощастило керувати, – наголошує далі дописувач. – Саме завдяки їхнім зусиллям Україна за своїх унікальних стартових можливостей на початку 1990-х перетворилася сьогодні на звичайного жебрака. У них немає національності, тому в їхній політиці відсутні національні інтереси» – стверджує автор.
Він переконує, що нині є два варіанти розвитку подій. Перший –довіритись обставинам, закохано дивитися в очі «найвеличнішому лідерові сучасності». Однак у такому разі на країну чекає катастрофа.
Або другий – зібравши всі сили в кулак, струсивши із себе увесь непотрібний колоніальний мотлох, рвонути вперед і нарешті побудувати собі свій затишний комфортний та міцний будинок – українську національну державу. Саме українську за духом та суттю. З національною ідеєю в монолітному фундаменті. Тільки тоді в цій державі буде комфортно жити всім мешканцям, незалежно від національності. Бо вона буде стійкою та сильною і матиме справжню, а не віртуальну цінність для причетних. COVID-19 нам дарує нині таку можливість, і краще її не профукати. На цьому наголошується в статті «Закономірний поворот».
Наприкінці квітня керівництво угруповання «ЛНР» оголосило про початок реорганізації вугільної галузі. Про те, що саме мається на увазі під цим терміном, стало зрозуміло із заяви так званого «міністра економічного розвитку ЛНР» Світлани Подліпаєвої, яка наголосила, що реорганізацію здійснюватимуть, зважаючи на досвід Росії. У чому полягає цей досвід, не є секретом, зазначає «Український тиждень». Видобуток вугілля у східній частині Донбасу росіяни на своїй території майже цілком згорнули ще в 1990–2000-х роках.
На відміну від України, де навіть нерентабельні шахти тривалий час підтримували дотаціями й намагалися зберігати, у Росії зробили ставку на нафту й газ, а зі старими шахтами Донбасу не церемонилися, констатує автор статті Денис Казанський.
Неважко було здогадатися, що якщо український Донбас опиниться під контролем Росії, то і його вуглепром спіткає така сама доля. Про це у 2014 році проукраїнські активісти й журналісти Донбасу марно намагалися попередити сп’янілі від пропаганди маси. Тоді голоси розуму потонули в ревінні російських пропагандистів і провокаторів. Та тепер усі прогнози, які у 2014 році робили противники сепаратизму й російської агресії, стали реальністю. Кілька шахт в ОРДіЛО, що потрапили до програми реорганізації, вже знищені й затоплені. Іншим підписаний вирок, і вони найближчим часом підуть у небуття.
Звичайно, закриття шахт – це загалом природний процес, і рано чи пізно шахти все одно довелося б закривати, констатує автор. Трагедія не в самому факті закриття, а в тому, що на їхньому місці не виникне нічого іншого. Якщо в Польщі, Україні й Росії, де також нещодавно відбувалися болісні процеси реструктуризації вугільної галузі, замість закритих шахт у шахтарських містах виникали нові підприємства, то очевидно, що в ОРДіЛО нічого нового не буде.
Жоден іноземний інвестор ніколи не прийде працювати в невизнаний кримінальний бантустан, де будь-якої миті будь-який завод може віджати Курченко, Пушилін або якийсь інший «герой Новоросії». Навіть російські інвестори за шість років існування так званих «республік» не побудували там жодного підприємства. Про інвесторів з інших держав говорити не доводиться взагалі. Тому єдина альтернатива для жителів ОРДіЛО після так званої реорганізації – втікати з Донбасу на московські будівництва. Там дешева робоча сила потрібна завжди.
Поки що невідомо, чи будуть гірники виходити на акції протесту за прикладом шахтарів Зоринська, щоб вибити хоча би багатомісячні борги із зарплати, чи відразу здадуться й опустять руки. Але в будь-якому разі шансів домогтися хоч чогось у них небагато. Адже після проголошення так званих «республік» в ОРДіЛО зникли вільні медіа, політичні партії, профспілки і громадські організації. А це означає, що захистити права звичайних людей тепер узагалі нікому. Стаття називається «Шахти під ніж».
