Численний електорат Володимира Зеленського, згуртований довкола магії цифри 73%, неодмінно розсіється: когось розчарує те, що політика президента слабо корелює зі сценарієм серіалу «Слуга народу», хтось зневіриться від комуналки, яка так і не здешевшає в рази, для когось кумир просто втратить свою «няшність» і «прикольність», хтось захоче нових див і шукатиме нових фокусників.
Утім, як наголошує «Український тиждень», питання не в тому, як саме й коли закінчиться правління Володимира Зеленського. Значно важливіше, хто наповнюватиме вакуум влади. Автор статті Дмитро Крапивенко стверджує, що у проросійському таборі не втрачають надій. Звісно, гасла «навіки разом» і легенди економічного дива Митного союзу безнадійно застаріли. Вони й не потрібні. Політсилам, що клонувалися з Партії регіонів та «Украинского выбора» Віктора Медведчука, достатньо гнути лінію «як за Зеленського, тільки краще».
Зеленський сьогодні робить кілька послуг проросійським політикам.
- По-перше, своїми діями чи бездіяльністю вселяє надію на реванш (від газових переговорів до гастролей російських акторів і блогерів, яким досі був заборонений в’їзд до України).
- По-друге, не перешкоджає їхній інформаційній діяльності (медіагрупа Медведчука нарощує м’язи, а Андрій Портнов відкрито погрожує майданівцям і патріотам).
- По-третє, такі люди з президентського оточення, як Сергій Сивохо, зондують ґрунт: виявляється, виступи, які за попередньої влади вважалися антидержавними й шкідливими, тепер такими не є.
Плацдарм для наступу проросійських сил створено, і вони, звісно ж, не упустять нагоди повернути собі владу.
Автор статті «Небезпечне перехрестя» наголошує, що треба провести роботу над помилками так, щоб зберегти єдність патріотичних сил і виробити протиотруту проти російської «п’ятої колони», яку слід було виключити з великої політики ще шість років тому.
Про те, наскільки розчарування Зеленським допоможе проросійським силам і в який бік вони еволюціонують, розмірковує й інший дописувач «Українського тижня» Максим Віхров. Він зазначає, що приклад Зеленського надихнув багатьох, зокрема тих, хто покладає надії саме на проросійський електорат. Таких фігур в українській політиці та навколо неї поки що небагато.
Утім, відверто агітувати за «дружбу з Росією», як це роблять ексрегіонали, представники «Слуги народу» вже не будуть. Дискурс, який вони просувають сьогодні (і просуватимуть завтра), тримається на інших підвалинах.
- По-перше, це антимайданівська установка, виражена у формі відкритого засудження («хунта», «переворот») або нібито раціоналістичного скепсису («не все так однозначно»).
- По-друге, це спротив деколонізації у внутрішній гуманітарній політиці, тільки вже не у формі чорносотенства, а під соусом псевдодемократії.
- По-третє, це спротив послідовному геополітичному рухові в бік ЄС і НАТО. Агітувати за будьякі союзи з Росією – це вже анахронізм, тому антизахідна риторика спиратиметься на критику «загниваючої Європи», викривання «соросятника» та «вашингтонського обкому», а також підкріплюватиметься агітацією за всенародні референдуми.
- І по-четверте, це ворожість до патріотичної частини громадянського суспільства: волонтерів, ветеранів, активістів, журналістів – тих, хто є гарантом того, що Україна продовжуватиме взятий після Майдану курс.
Ці рамки дають змогу будувати собі імідж критично мислячого скептика й виходити на широку аудиторію, зокрема поверхово патріотичну. Але, по суті, така риторика грає на руку Москві так само, як і проросійська ортодоксія часів Януковича. І в певному сенсі ця нова тенденція небезпечніша, ніж сумнівні перспективи відродження ексрегіоналів, тому що відкриває перед проросійським табором перспективи, які можуть виявитися ширшими, ніж здається. На цьому наголошується в публікації «На порозі нового москвофільства».
Із чого зліплене звинувачення проти Яни Дугарь, яка проходить у справі Шеремета, і навіщо це потрібно, аналізує «Український тиждень». Автор статті Роман Малко наголошує на сумнівних аргументах слідства і пише, що звинувачення проти Яни Дугарь базується лише на обтічних висновках експертизи, які, як вважають адвокати, були завідомо сфальшовані. Вони переконані, що ніхто й не збирався нічого розслідувати, бо стояло завдання якнайшвидше «зліпити» справу. Тому все звинувачення базується на експертних висновках, зроблених на основі шести роликів із двох камер, що розміщені на одному будинку.
Дописувач переконаний, що це виключно політична й іміджева справа. Адже йдеться не про право й справедливість і не про розслідування. Мета дійства подвійна: організувати викриття, яке викликало б резонанс, плюс дискредитувати групу людей, що має в суспільстві чи не найбільший рівень довіри, отже, підірвати авторитет ветеранськоволонтерського руху, в якого доволі напружені відносини з чинною владою. Заголовок статті – «Білими нитками».
На початку 2020-го вже очевидно, що домогтися помітного прогресу в питаннях досягнення миру на Донбасі новій українській владі не вдалося, стверджує в «Українському тижні» Денис Казанський. Журналіст зазначає, що війна триватиме, доки цього хоче російська сторона. І жодна українська влада не зможе нічого з цим вдіяти в односторонньому порядку, адже Україна в нинішньому конфлікті не нападає, а захищається. І буде змушена це робити доти, доки агресор не виведе війська з її території.
А ось легковажні обіцянки миру – очевидна помилка Володимира Зеленського. У результаті 2019-й став ще одним втраченим роком для непідконтрольної Україні частини Донбасу. Часом війни, руйнувань, безправ’я, економічних проблем та комендантської години. Кожен такий втрачений рік дедалі більше віддаляє регіон від нормального життя й знижує ймовірність його економічного відродження в близькому майбутньому.
Хоч багато жителів ОРДіЛО й усвідомили, що потрапили в глухий кут, вдіяти із цим уже нічого не можуть. Єдина можливість для населення окремих районів змінити своє життя – виїхати з підконтрольної незаконним збройним формуваннями території ОРДЛО. Інших важелів впливу на своє життя в цих людей не лишилося, переконаний журналіст.
Планомірний розвал економіки та соціальної сфери ОРДЛО триває. І зумовлений він не тільки невизначеним статусом «сірої зони» чи відсутністю можливостей для повноцінного розвитку економіки, а й відкритим грабунком, до якого вдаються нинішні господарі цієї території. Докладніше йдеться в статті «Невтішні підсумки».
«Дзеркало тижня» пише, що сьогодні активізувались апологети дружби зі східним агресором. Риторика Портнова, Лукаш та їм подібних послідовно крутиться навколо деглорифікації Героїв Небесної сотні з одночасною героїзацією вбивць із «Беркуту», які, стріляючи по беззбройних демонстрантах, нібито захищали Україну. Тільки три роки по тому під суд пішов один фігурант із трьох. Двоє інших, за традицією, переховуються в Росії.
Автори статті юристи Михайло Каменєв та Степан Золотар нагадують, що підрозділи міліції «Беркут» створені в 1992 році, і майже весь час існування брали участь у порушенні прав людини. Найвідоміші – відкриття вогню на ураження проти мітингу кримських татар 25 червня 1995 року, перешкоджання похорону патріарха УПЦ КП Володимира (Романюка) в Софійському соборі 18 липня 1995 року, розгін мітингу шахтарів 24 серпня 1998 року та учасників кампанії «Україна без Кучми» 9 березня 2001 року. «Беркут» активно використовували центральна та місцева влада для досягнення політичних і бізнесових цілей.
У 2014 році всі очікували смерті «Беркуту», як символу всього найгіршого в силових органах, смерті його кривавих цінностей і брутальності. Проте ані у 2014 році, ані досі «Беркут» так і не вмер. Йому підітнули крила, забрали чорно-сіре забарвлення, яке дуже муляло око. Але «Беркут» не зник, констатують юристи. Він лише зачаївся й набирає сили, прагне й готується до реваншу. Понад чверть ексберкутівців пройшли атестацію і служать у поліції.
Дописувачі переконують, що українцям до снаги нарешті деберкутизувати поліцію. Крім того, «Беркут» має бути знищений у символічній площині, традиційно слабкому місці української державної політики. Це один з елементів гібридної війни, і якщо не дати оцінку подіям, то за українців це зробить Кремль силами пропаганди та руками агентів впливу з українськими паспортами. Стаття називається «Беркут, який і досі ширяє над нашими головами».
