(Рубрика «Точка зору»)
Переговори в Мінську, на яких не було досягнуто домовленостей ні про обмін полоненими, ні про припинення вогню, можна визначити, як «мінські недомовленості».
Оскільки напередодні «нормандської зустрічі» команда президента Зеленського явно розраховувала на стратегічний прорив у стосунках з Москвою і повне порозуміння з Путіним.
Цього явно не відбулося, та й не могло відбутися. Росії потрібна вся територія України, і тому найбільші поступки, на які готовий піти Кремль в «українському питанні», це як, в якому порядку і коли українські землі будуть передаватися під контроль Москви.
І хоча за реакцією Зеленського, поки що, неможливо визначити, чи визрів він вже до того, аби позбутися наївних ілюзій, що поступки у всьому Путіну здатні привести до миру з Російською Федерацією.
Але без такого визрівання Україні буде дуже важко в 2020 році продовжувати відстоювати свою незалежність і протистояти Путіну.
В Кремлі не змінили, і не збираються змінювати свою позицію щодо федералізації України на путінських умовах, і тому було б необачно чекати від спілкування з лукавими «переговорниками» інших результатів.
Не дивлячись на досягнуті «результати», єдиним позитивом очікування Путіним капітуляції від Зеленського можна вважати певну передишку для українських військових на російсько-українському фронті, яку Москва надала Україні в ці місяці «політичного міжсезоння».
Але мінус для України у тому, що Росія за цей час встигла перегрупувати свої сили та підтягнути резерви, а нова українська влада спішно почала пересовувати лінію оборони, чим зменшила обороноздатність українських військових.
У Зеленського, на жаль, так повірили у договороспроможність Путіна, що фактично не готувалися до можливого негативного варіанту, а раптом з Путіним домовитися не вийде.
Тепер же Україні доведеться пожинати плоди цих нездійсненних мрій і політичного самообману.
Тому не можна виключати, що в новому 2020 році, замість довгоочікуваного врегулювання, гібридна війна Росії з Україною може вступити в нову фазу.
Чи наважиться Путін на збільшення ескалації насилля, залежатиме від різних факторів. Але, в першу чергу, від того, як західний демократичний світ реагуватиме на агресію Росії.
Українська дипломатія повинна зайняти більш бойову позицію
Крім того, українська дипломатія повинна зайняти більш бойову і рішучу позицію стосовно північного агресора.
Адже Москва допускає багато «пробоїв» на міжнародній арені, проте чомусь всі ці «больові точки» росіян мало відслідковуються, а потенційні можливості завдати Кремлю відчутних ударів, які б підривали і без того сумнівний його імідж у світі, не використовуються.
У цьому контексті можна багато говорити про втрачені можливості з боку Києва, але, наприклад, коли Російська Федерація збирається в квітні-травні продовжити далі будівництво «Північного потоку-2», то існує чимало додаткових можливостей, крім американських санкцій, як це можна зробити без особливих витрат і надзусиль.
Наприклад, якщо б в НАТО оголосили, що в серпні-вересні 2020 року саме в зоні завершення будівництва «Північного потоку-2» будуть проводитися позачергові навчання військ країн Північноатлантичного альянсу.
Повідомивши росіян, що з цієї причини протягом двох місяців до початку навчань та під час їхнього проведення ці території будуть повністю закриті для перебування там громадян держав, які не є членами НАТО.
Таким чином, мінімум ще на рік, цей сумнівний проект Москви може бути заморожено.
Росія сьогодні має не одну вразливу «ахіллесову п’яту». І незважаючи на всі старання європейських адвокатів Путіна – канцлера Німеччини Ангели Меркель і президента Франції Еманюеля Макрона, вони не будуть здатні захистити сумнівні стратегічні інтереси свого клієнта, якщо більшість країн-членів Євросоюзу проявлять свою солідарність зі Сполученими Штатами і Україною.
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
