Запоріжжя – 6 локацій, які презентують запорізькі правозахисні організації в екскурсії «Автобус прав людини». Це – й історії переселенців, і людей з інвалідністю, і представників ЛГБТ-спільноти… Кожна з них унікальна і в той же час відображає проблеми та досягнення у питаннях захисту прав людини різних категорій населення України.ое
Відбувається екскурсія «Автобус прав людини» вперше і присвячена вона міжнародному Дню прав людини. Організатори зізнаються, що не проводили особливої підготовки до заходу, адже кожна організація досконально знає проблемну історію, яку презентує, бо опікується саме цим напрямком уже багато років.
«Ми сьогодні вирішили показати місця у Запоріжжі, які пов’язані з порушенням прав людини певних груп, що дискримінуються. Коли кажуть у нашій країні про права людини, то згадують про них лише, коли вони порушуються. Найчастіше. Але сьогодні ми будемо говорити не лише про порушення прав людини, а й про випадки, коли їх дотримуються, коли країна робить певні кроки прогресу. Тому ми будемо казати і про погане, і про добре», – пояснює співорганізатор акції Ростислав Мілевський.
Право, гарантоване Конституцією
Стартує екскурсія у центрі Запоріжжя – на площі біля Запорізької міської ради. Локація не випадкова – саме тут у травні 2018 року невідомий чоловік кинув петарду в учасників «Веселкового флешмобу», присвяченого Міжнародному дню проти гомофобії і трансфобії. Один із правоохоронців, що чергував під час акції, отримав внаслідок інциденту рвану рану ноги, а окремі учасники заходу – садна.
«Чому цей випадок такий особливий для нашої організації? Які тут взагалі порушення прав людини? Я зараз не буду казати про порушення права на гідність, права на безпечний простір, якого ЛГБТ-люди дуже часто позбавлені, право бути собою. Я кажу про право, яке юридично закріплене в Конституції – право на мирне зібрання. А таке право має кожен і кожна в нашій країні», – пояснює директор благодійного фонду «Гендер Зед» Ростислав Мілевський.
Чоловіка, який жбурнув у натовп учасників акції петарду, вдалося затримати представникам поліції, а справу щодо нього спрямували до суду. Суд присудив йому штраф у розмірі 17 тисяч гривень.
Ростислав Мілевський наголошує, що для його організації ця історія є особливою, адже, незважаючи на те, що випадок розслідувався не як злочин на ґрунті ненависті, а як звичайне хуліганство, суддя обрала максимальну санкцію до обвинуваченого.
«На жаль, у нашій країні поки відсутній дієвий механізм, який би використовували для того, щоб розслідувати злочини на ґрунті ненависті. Я кажу про статтю 161 Кримінального кодексу – вона єдина в нашому законодавстві, де якось говориться про злочин на ґрунті ненависті, і то доволі обмежене коло ознак. Немає, звичайно, гендерних ознак, сексуальної ідентичності, тому притягти, якщо злочин на ґрунті ненависті трапляється стосовно ЛГБТ-спільноти, дуже важко. Це, звичайно, сталося і в нашому випадку, бо пан Богдан, відповідно до судового вироку, проходить за статтею «хуліганство». Але оскільки – і на цьому суддя наголосила – він не визнав своєї провини і не попросив вибачення перед учасниками та організаціями акції, то суддя сказала, що справедливо буде, що Богдан отримає штраф не мінімальний, як передбачено статтею «хуліганство», а в два чи в три рази більший», – каже активіст.
«Тому для нас, хоч злочин і не розслідуваний за статтею «на ґрунті ненависті», а за статтею «хуліганство», цей кейс більш-менш особливий, тому що вперше сексуальна, гендерна ідентичність була трактована не як пом’якшувальна ознака, а як обтяжувальна ознака, бо в Україні були, на жаль, випадки в Харкові, коли у вбивстві гея сексуальна орієнтація була трактована як пом’якшувальна обставина», – додає Ростислав Мілевський.
Діагноз-стигма
Другий пункт екскурсії – біля пам’ятного знаку людям із ВІЛ/СНІД. Він встановлений у Запоріжжі у 2017 році за ініціативи благодійного фонду «Мережа 100% життя. Запоріжжя», і саме представники цієї організації, що допомагає людям із ВІЛ, зустрічають на локації учасників туру.
«Ми обрали саме цю локацію. Чому? Тому що два роки тому у співпраці з громадськістю та місцевим самоврядуванням було встановлено цей пам’ятник «ВІЛ-СНІД стосується кожного» як нагадування всім жителям міста про те, що в Україні зараз – епідемія ВІЛ-СНІДу, і вона стосується дійсно кожного, і суспільними діями ми зможемо побороти цю інфекцію», – пояснює старший фахівець благодійного фонду Олексій Проценко.
Представник «Мережа 100% життя. Запоріжжя» розповідає, що, попри значні досягнення медицини, завдяки яким СНІД перестав бути летальною хворобою, ставлення до тих, хто має діагноз ВІЛ/СНІД, лишається упередженим. Проценко наводить приклад історії юної спортсменки, що живе в одному з районів області.
«Вона займалася у секції і вирішила ліпшій подрузі розповісти про свій ВІЛ-позитивний статус, який вона мала з народження. І так сталося, що дівчина розповіла всім, хто з нею займався у гуртку, що вона ВІЛ-позитивна. Вона зіткнулася з булінгом, дискримінацією, стигмою. Діти не хотіли з нею разом займатися спортом. І наша психологиня провела дуже велику роботу з ними щодо змін стигми, щодо зміни ставлення дітей до ВІЛ-позитивних людей – і зараз дівчинка вже кандидат у майстри спорту, вона подовжується займатися. Це – невеличка перемога, коли ми змогли змінити суспільне ставлення до ВІЛ-позитивних осіб», – ділиться Олексій Проценко.
Доступний простір
Третя зупинка екскурсії – єврейський громадський центр «Мазаль тов». На його базі понад десяток років діє клуб «Рівні можливості», що об’єднує людей з інвалідністю, які пересуваються за допомогою милиць чи інвалідних візків. Знайомить із його історією екскурсантів Ірина Петровська. Жінка через отриману травму хребта пересувається на візку. Каже, що одним із ключових питань для неї і її колег є доступність громадського простору Запоріжжя.
«Ми допомагаємо людям із встановленням пандусів. У нас є старий житловий фонд, який недоступний. Перша причина, коли людина не може бути активною у соціумі – це те, що не може просто вийти з дому. Це перепона – сходи, бордюри. І разом ми намагаємося вирішувати ці проблеми. Уподовж цих років, що ми є у клубі «Рівні можливості», ми вже встановили понад десяток пандусів. Ми пройшлися містом із Google і зробили мапу доступності», – ділиться Ірина Петровська.
Втім, діяльність клубу не обмежується питаннями боротьби за доступний простір. На базі «Рівних можливостей» створено однойменний інклюзивний театр, який презентував уже три свої вистави. А учасники клубу є засновниками соціальних стартапів, які дозволяють їм не лише заробляти кошти, а й проводити майстер-класи для соціально незахищених категорій запорожців, передаючи їм свої професійні навички. Так, цього року запрацювала арт-студія запорізької художниці, що також пересувається на візку, Маріанни Смбатян, а її колега по клубу Анна Борзенко заснувала крафтове виробництво солодких букетів із троянд-безе.
Гендер як фактор насильства
На четвертій локації учасників екскурсії зустрічає регіональний фахівець фонду народонаселення ООН з питань запобігання і протидії домашньому насильству Ірина Куратченко. Зустріч відбувається біля одного з готелів міста, де на той час триває нарада експертів і представників органів місцевої влади щодо створення притулків для жертв домашнього насильства.
Ірина Куратченко зазначає, що «домашнє насильство ґрунтується на тому, що існує гендерна нерівність і що існують випадки гендерного насильства». Фахівець наголошує, що від гендерно зумовленого насильства не убезпечений ніхто, і ділиться однією історією зі своєї практики.
«В липні 2019 року дівчинка йшла в дім, де проживає її батько. Батьки живуть окремо. Це було об 11-й годині дня. І на неї був здійснений напад. Напав чоловік, який її зґвалтував... Дівчинка змогла вирватися і побігла кликати на допомогу. Чому хочу розповісти про цей випадок? Це відбувалося в липні. Ще ні одного судового засідання не сталося, тобто ми вважаємо, що це дуже великий термін, коли відбувається розслідування… Що мене вражає в цьому випадку? Те, що цій родині не було надано безплатного адвоката. Сьогодні знайшлася жінка-адвокат, яка хоче допомогти дівчинці безкоштовно, але вона не має достатньо досвіду», – розповідає експерт.
Та, попри наявність подібних кричущих випадків насильства над представницями жіночої статі, в регіоні наразі є суттєві зрушення в іншому напрямку – у наданні допомоги жертвам сімейного насильства, переважна більшість яких – саме жінки, зазначає Ірина Куратченко. Так, в області вже працює дві спеціалізовані бригади – так звані «Поліни», а згодом має запрацювати і реєстр випадків домашнього насильства: «Поліна» зараз вносить ці відомості до планшетів. Тоді будемо бачити системність. Коли ми говоримо по домашнє насильство, то системність, три або більше випадків – це означає, що дії кривдника підпадають під Кримінальний кодекс України».
«Прописка» як привід для дискримінації
«Я не дуже люблю слово «переселенка», але для розуміння, я – переселенка з міста Донецьк, я – мама-одиначка, я виховую дитину з інвалідністю, я – жінка. І це все разом додає таку множинну дискримінацію і кількість проблем, з якими я стикаюсь кожного дня», – такими словами розпочинає свою частину екскурсії волонтер Ірина Чорна. Вона на власному прикладі пояснює те, з чим можуть зіткнутися ВПО у Запоріжжі: «Я приїхала до Запоріжжя великою родиною. Нас було 8 людей: з них – два немовляти, у мене похилого віку дідусь, моя дівчинка з інвалідністю, і могла працювати лише я. Пішла в центр зайнятості, хотіла знайти роботу. Мені сказали: «У вас дитина з інвалідністю. Ви отримаєте виплату від держави 300 гривень. Ми не можемо взяти вас на облік і роботу вам надати теж не можемо». Я пішла на ринок, мені сказали: «Ви з Донецька. Ви сьогодні заберете касу і втечете».
Навіть на шостому році війни однією з ключових проблем внутрішньо переміщених осіб, зазначає Ірина Чорна, лишається питання житла. Особисто їй довелося змінити чотири місця проживання у Запоріжжі. Як приклад волонтер також наводить історію модульного містечка для переселенців, де зараз живе близько 300 осіб, які переважно не здатні самостійно орендувати собі житло. Ще чотири подібних містечка існують у Харкові та в Дніпропетровській області.
«Чомусь усі чотири містечка одразу були передані на баланс міста і одразу належали йому, та наше було передане на баланс Червоного Хреста. І був підписаний контракт на три роки і мали у лютому 2018 року закрити його – воно було не придатне для проживання за своїми технічними можливостями. І зараз уже два роки люди живуть у приміщеннях, за які ніхто не несе відповідальності – ані за їхнє протипожежне, технічне оснащення тощо. І наше місто не може на себе його взяти, бо у нас в Україні не прописаний закон про передачу гуманітарної допомоги від організації владі міста», – каже волонтер.
Із позитивних зрушень у питаннях забезпечення переселенців житлом Ірина наводить приклад створення трьох спеціальних державних програм, щоправда, зазначає, що у випадку зі Запорізьким регіоном є проблеми з їхньою реалізацією. По-перше, це програма «Сільське подвір’я», відповідно до якої ВПО можуть отримати землю у сільській місцевості і допомогу на зведення свого дому. Ще одна програма житла для переселенців називається «50 на 50»:
«Це коли людина вкладає 50% власних коштів і 50% – Держмолодьжитло (Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву – ред.). Ця програма у нас теж не працює, бо ось цей будинок – його звідси видно – єдиний, де можна купити це житло. Це – новобудова. І вартість її велика. Насправді за цю половину, яку треба вкласти, на вторинному ринку можна купити вже нормальну готову квартиру. І третя програма – соціального житла. Це коли місто вкладає 30% і 70% доплачують із Києва, – додає Ірина Чорна. – Це житло належить місту, людина там живе тимчасово і платить комунальні послуги. Запоріжжя не подалося на цю програму, скільки ми не вели перемовини, не пояснювали, що це лишається місту… Наше місто не взяло участі, хоча Приморськ нашої області взяв участь. Вони купили кілька квартир і роздали людям».
Питання громадської безпеки
Остання історія у списку екскурсії – про проведення «Фестивалів рівності» у Запоріжжі. Цей захід, присвячений проблемам жінок, людей із інвалідністю, внутрішньо переміщених осіб, національних меншин та представників ЛГБТ-спільноти. Вперше подібний фестиваль проводили у столиці ще у 2014 році.
«І потім щоразу, коли він проходив, приходили «наші друзі», які говорили, що ні, люди всі рівні, але ми чомусь рівніші, бо ми – білі чоловіки, або ми рівніші, тому що у нас правильні думки в голові, а у вас неправильні, і ми вам це зараз за допомогою вибухпакетів розповімо», – згадує представниця організації «Інсайт» Наталя Лобач.
Якщо перший фестиваль у Запоріжжі у 2016 році пройшов відносно спокійно, то другий у 2017 році супроводжувався масовими заворушеннями, в яких брали участь декілька сотень юнаків, переважно підліткового віку. Тоді ж на двох дівчат, які йшли на фестиваль, напало кілька людей із натовпу: «Їх било чи то 5, чи то 6 дівчат. Їм було до 18 років, – нагадує Наталя Лобач. – У однієї з постраждалих був зламаний ніс. Вони (нападниці – ред.) стрибали на голові (жертви нападу – ред.). Як уявити, що взагалі рухає дітьми, які такий рівень агресії можуть дозволити, мені незрозуміло».
Того дня поліція затримала 17 осіб, серед яких були підлітки. Двох нападниць на активісток притягнули до кримінальної відповідальності – суд засудив їх до двох років ув’язнення умовно. Наталя Лобач додає, що ця історія стосується кожного, адже мова йде не лише про права людини, а й громадську безпеку.
«Невеселий висновок: 200 підлітків, які приїжджають і відчувають, що вони не будуть покарані – це не буває просто так, це було організовано. Ким і як це було організовано, досі невідомо. І цього ніхто не розслідував. І це про те, наскільки турбується керівництво міста і області про безпеку людей, наскільки ми можемо розраховувати, якщо таке стається, що таке розслідується, з’ясовується, звідки це береться, що є причиною», – пояснює представниця організації «Інсайт».
