Запоріжжя – Реальні історії про шрами фізичні і духовні, історії жінок, що зазнали насильства – це вистава «Шрами», створена в рамках спільного проєкту «Дикого театру» та представництва структури ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН-жінки). В рамках проєкту за допомогою анонімного анкетування було зібрано розповіді понад 50 українських жінок, які зазнали насильства. Частина з них стала основою вистави «Шрами». Окрім столиці, її представили ще в п'яти обласних центрах України. Один з них – Запоріжжя, де напередодні відбулася презентація проєкту.
Статистика жахлива світова про те, що кожна третя жінка страждає від насильства, вона підтверджується і в УкраїніЯрослава Кравченко
«Одного разу я їхала в маршрутці і побачила жінку. В неї був рубець на руці. Я подумала: «Боже, у кожного з нас є рубці. А що вони означають?». І коли ми поставили це запитання своїм глядачам, просто жінкам в інтернеті, ми почали отримувати історії цих шрамів. У когось вони стосувались домашнього насильства. У когось вони стосувалися дитинства. Хтось розповідав дуже милі історії – впала на велосипеді, подряпала ногу-руку. Але виявилось, що статистика жахлива світова про те, що кожна третя жінка страждає від насильства, вона підтверджується і в Україні», – розповідає засновниця «Дикого театру» Ярослава Кравченко про те, як народилася ідея створення вистави «Шрами».
В процесі роботи над виставою зібрали понад 50 історій жінок, які стикалися з різними формами насильства. Збирали їх за допомогою спеціальної інтернет-форми – ті, хто її заповнював, могли зберегти анонімність.
«В кінці – маленька графа, що якщо ви згодні для додаткового уточнення, то поставьте галочку, ми з вами зв’яжемося. Далі серед тих, хто сказав нам, що вони дозволяють, ми вже обирали історії, які ми розуміємо, щоб ми могли б надалі ще обговорити, ще не все було сказано, що це лише був початок. Ми виходили на скайп-зв'язок, якщо це інше місто. Якщо вони були з Києва, ми запрошували їх до себе. І у нас специфіка в тому, що наш драматург Кіра Малініна, що працювала з цим проєктом для збору історії, спілкувалася з ними по телефону. Вони були лише в навушниках в замкнутому просторі, де нікого не було, тому це було дійсно не інтерв’ю, а такий самий монолог, просто з уточненням вживу», – пояснює режисерка театру Наталка Сиваненко.
Історії шрамів
Усього ж для вистави «Шрами» були відібрані розповіді 15 жінок. Їх об’єднали у п’ять історій: деякі з них є збірними.
Одна з історій, відібраних для проєкту, належить мамі Наталки Сиваненко. Режисерка зізнається: намагалася приділяти більше уваги іншим історіям, аби бути неупередженою під час підготовки до вистави.
«Що може бути більш особистим? Але до неї якраз, оскільки я все самостійно переживала разом зі своєю мамою, я віднеслась максимально відсторонено та професійно, щоб можна було її пропрацювати вже як режисер, не як людина, яка була в епіцентрі подій. Тому я навіть більше уваги емоційної приділяла іншим історіям, особливо тим, коли я навіть особисто не спілкувалася з людиною. У нас є історії там, де лише текстово отримали і могли собі уявляти цю людину», – каже Наталка Сиваненко.
Коли ми переживали ці моменти, просто як люди, це були перші репетиції. Вони, звісно, пройшли емоційно важкоНаталка Сиваненко
Режисерка додає: «Коли ми переживали ці моменти, просто як люди, це були перші репетиції. Вони, звісно, пройшли емоційно важко. Але коли ми почали розуміти, що нам потрібно створити продукт, який буде впливати, який буде торкатися емоційно людей, тоді ми почали підходити до цього як до роботи, яку ми маємо просто, як математику, виконати з точністю».
Максимально зрозуміти свою героїню прагне виконавиця однієї з головних ролей, акторка Анна Абрамьонок.
Мені хочеться, щоб жінки і чоловіки, виходячи з цієї вистави, казали: «Ні, досить. Я хочу міняти своє життя»Анна Абрамьонок
«Я дуже хочу, щоб глядач виніс з цих історій, що не можна йти на поводі у своїх страхів, не можна виконувати програми і завдання інших людей, що кожна людина живе тільки раз і має своє особисте життя, і ніхто не має права сказати, що «ти належиш мені», ніхто не має права змушувати робити те чи інше. І ось цей процес відстоювання своїх інтересів, своїх бажань, намагання бути справжнім, цікавим перш за все собі – це для мене так важливо. Тому що я пройшла свій шлях у житті. І мені хочеться, щоб жінки і чоловіки, виходячи з цієї вистави, казали: «Ні, досить. Я хочу міняти своє життя сам (сама), а не чекати Діда Мороза чи когось, хто мене розверне в інший бік», – розповідає акторка.
Втім, Анна Абрамьонок зазначає, що історія її героїні, яка намагається змінити своє тіло, аби не привертати увагу чоловіків, у деяких аспектах їй близька.
«Що я можу сказати про себе? В певний період свого життя, коли мені казали, я якась не така, що я товста, я припиняла їсти взагалі. Я думаю, що це знайоме багатьом дівчатам: «Все, я не їм. Я п’ю один кефір. Я їм один салат». Я настільки підірвала своє здоров’я. Так, я стала дуже худа. Для когось це було красиво. Але я не знаю, чи було це красиво насправді, бо всередині у мене був постійно ось цей погляд зі сторони: «А як? Я їм подобаюсь чи ні?». І це не є краса жіноча. Я проводила такі паралелі, що я змінювала своє тіло насильно для когось, і цього не треба робити», – пояснює акторка.
Як знайти вихід з кола насильства?
Після показу «Шрамів» у кожному з міст, де презентують виставу, обов’язковим є спілкування представників проєкту з глядачами. Організатори пояснюють: роблять це свідомо, аби дати людям можливість не лише поділитися своїми враженням від побаченого, а й розповісти власні історії.
Ми всіх закликаємо ділитись історією, це може надихнути інших жінок згадувати, розповідати. Коли ти визнаєш проблему – це початок відновленняЯрослава Кравченко
«Найгарячіша і найдовша дискусія була у Сумах. При цьому місто дуже холодне: коли ходиш вулицями, я б не сказала, що люди дуже привітні. Дискусія тривала майже годину – майже стільки, скільки вистава, тому що людям дуже хотілося про це говорити. Дуже цікавий Луцьк. В Сумах люди почали розповідати свої історії. І ми всіх закликаємо, якщо хтось вирішив після проєкту поділитися своєю історією, ставити #шрами і місто, в якому відбулася вистава, і ділитись історією, тому що це може надихнути інших жінок згадувати, розповідати. Коли ти визнаєш проблему – це, власне, початок відновлення», – ділиться Ярослава Кравченко.
У Запоріжжі обговорення тривало понад пів години. Тут так само лунали власні історії. Одна з глядачок поділилася історією свого знайомого, що в дитинстві зазнавав насильства від батька і відтоді боїться мати власну родину, адже не має іншого уявлення про те, що та може бути без побиття.
Поряд з власними історіями – питання та прохання до організаторів проєкту «Шрами». Серед них було і побажання, аби у виставі була підказка, як діяти людям, що зазнали насильства, як їм знайти вихід з такої ситуації.
«Театр не може, не має право називатися театром, якщо він дає інструкції, як жити. Театр може дати тобі привід подумати про щось, – наголосила засновниця «Дикого театру», відповідаючи на запитання глядачів. – Ніхто, крім тебе самого і тебе самої, не змінить твоє життя».
