За кілька місяців до початку протестів у країнах Східної Європи, які зрештою призвели до падіння комуністичних режимів у державах Варшавського договору, у повітрі Радянського Союзу також відчувалася революція. Або, принаймні, в ефірі, під час проведення телевізійних сесій З’їзду народних депутатів, за якими стежили голодні до змін люди. Але для іноземця, який навчався у Москві, розпад СРСР не виглядав чимось очевидним.
Неоднозначні повідомлення
«Поверніть Єльцина назад».
Таке коротке повідомлення було написане крейдою на тротуарі у непримітному куточку в центральній частині Москви навесні 1989 року.
Це був прямий заклик до повернення Єльцина, якого Михайло Горбачов призначив на найвищу посаду в столиці у грудні 1985 року, але після того як Єльцин почав критикувати радянське керівництво через повільний темп реформ, через два роки його звільнили з політбюро і надали принизливо скромну посаду першого заступника голови державного будівельного комітету СРСР.
Це було волання про зміни у державі з населенням у 286 мільйонів, якої через три роки більше не існуватиме.
Але цей напис поки що був на тротуарі, не зовсім на стіні. Та й якби так і було, то я – іноземець і людина, яка вперше приїхала до СРСР і мала обмежене знання російської мови та ще більш обмежені знання про саму Росію чи Радянський Союз – не зміг би все одно його прочитати.
Я не міг глибше зануритися в те, що на моє сприйняття було закоренілими, міцними атрибутами суспільства, яке було глибоко нефункціональним, але попри це все ще здавалося, що воно має силу – достатньо інерції, щоб триматися довше, ніж потрібно, як нещасна родина, яка тримається разом під вагою власного минулого.
За кілька місяців до того, як люди повстали проти комунізму у державах Східної Європи і, зрештою, позбулися його, в Радянському Союзі у повітрі також відчувалася революція, принаймні, в ефірі, де нерегулярно показували сесії З’їзду народних депутатів, за якими стежила ціла країна, що бажала змін.
Однак, для мене розпад Радянського Союзу не був тоді чимось передбачуваним.
Безумовно, були і ознаки змін, і було бажання змін. У буквальному сенсі знаком були таблички (одну з них я зняв і відніс додому), які вказували дорогу до місць перших виборів, на яких виборці СРСР і справді мали вибір.
І, звичайно, хоча молоді люди зображували СРСР 1990-х років як пекло, критика радянської ери випала з фокусу союзників нинішнього президента Росії Володимира Путіна. Тоді було прагнення до кращого життя. Кращого житла, кращого одягу, кращої їжі, кращої роботи, кращої охорони здоров’я, кращих можливостей поїхати туди, куди хотілося, й робити те, що хотілося.
Також люди хотіли й кращих цигарок. А не тих паличок, які можна було курити. Привабливий дизайн упаковки та привабливі назви «Столичная», «Ява», «Космос» аж ніяк не покращували смак.
Талони на їжу
У той же час усе здавалося досить статичним, навіть якщо і не обов’язково стійким у довгостроковій перспективі.
Магазини були переповнені непотрібними предметами, а потрібних часто просто не було.
Затискаючи купони у степлерах, разом з моїми друзями-американцями (які в основному були студентами та приїжджали на один семестр за програмою Московського енергетичного інституту), ми вишиковувались у чергу за такими продуктами, як яйця, чимось, що повинно було бути маслом, і блоками сиру, які іноді мали вбудовані у них сині пластикові номери.
Було кілька «кооперативних кафе», експериментів з напівкапіталізмом. Але до великої кількості державних ресторанів, які були майже безлюдними, просто не пускали, мовляв, «вільних місць немає», навіть якщо численні місця у ресторанах були помітно порожніми. Або, якби ви зайшли в один із таких ресторанів, ви б побачили, що більшість страв у меню взагалі недоступні для замовлення.
В інституті головну будівлю прикрашали великі літери – це були слова Леніна, логіка якого зовсім не була очевидною: «Комунізм – це радянська влада плюс електрифікація всієї країни».
На лекціях нас також вчили кільком метафорам, які беруть своє коріння або у слов’янських традиціях, або ж у радянських геополітичних проблемах.
«Червоний значить красивий» – так звучала одна з цих метафор. Вона мала на меті пояснити назву величезної площі біля Кремля.
Ще одна така фраза – це «спільний європейський дім». Її вигадав Горбачов, мотиви якого, можливо, були забезпечити місце для Радянського Союзу на континенті та протистояти гаслу США про «Європу цілісну і вільну», яке означало, що Москва не була господарем мільйонів людей у таких західних столицях, як Будапешт, Прага та Берлін.
У підвальному приміщенні гуртожитку, в якому ми жили, був танцювальний зал із диско-шаром. А в його екстер’єрі були сітки, щоб ловити пляшки та інше сміття, викинуте з вікон. Будівля розташовувалася у безпосередній близькості від кладовища, психіатричної лікарні та Лефортова, в’язниці КДБ, що було причиною для чорного гумору щодо планів після закінчення навчання.
«Швидше, вище, сильніше»
Місцевий кінотеатр називався «Спутник». Названий він був на честь супутника, запуск якого у 1957 році приголомшив світ, спричинивши космічну гонку і відзначивши одну найбільших успіхів керівництва країни, яке часто запевняло, що світле майбутнє вже не за горами.
У 1989 році цю бляклу обіцянку великими літерами прописали на огорожі спортивного поля неподалік гуртожитку. Якщо пам’ять мені не зраджує, це звучало так: «Швидше, вище, сильніше». Це олімпійський девіз, який СРСР запозичив, щоб стимулювати людей до досягнення успіхів не тільки у спортивній, але й в інших сферах.
Навесні 1989 року, здається, мало хто вірив, що цей девіз дійсно відповідає майбутньому їхньої країни. Вибори наприкінці березня того ж року відображали широке розуміння необхідності змін. Люди мали великий інтерес до жвавих засідань З’їзду народних депутатів, і це вже було потужним сигналом.
Багато хто дивився їх по телебаченню, а той єдиний телевізор, що був у нашому гуртожитку, часто налаштовували на дебати.
«Люди скрізь брали з собою радіо, куди б не йшли – в трамваї, в автобуси», – казав у 2009 році в інтерв’ю Радіо Свобода петербурзький правозахисник Юрій Вдовин.
«Усі слухали виступи депутатів. Якби хтось не мав радіо, він би стояв поруч із кимсь, хто його мав», – казав він.
Єльцин повернувся, виборовши місце у З’їзді народних депутатів від Москви, отримавши понад 90 відсотків голосів. Згодом його обрали депутатом Верховної Ради СРСР.
Серед інших, обраних на виборах, були Андрій Сахаров, фізик та дисидент, смерть якого 14 грудня 1989 року позбавила радянських демократів авторитету.
Ефект доміно
Світ змінювався, і майже всі комуністичні режими колишнього радянського блоку у Східній Європі повалилися. У серпні Горбачов сказав лідерам Варшавського договору, що вони можуть обрати свій власний шлях до соціалізму. Але це не було метою, про яку мріяли люди.
Берлінська стіна впала у листопаді. Уряд Східної Німеччини пішов у відставку 3 грудня, а некомуністичний уряд Чехословаччини обрали за чотири дні до смерті Сахарова. 25 грудня румунський диктатор Ніколае Чаушеску та його дружина були страчені після короткого судового розгляду, який відбувся після їхнього втечі з Бухаресту на тлі народного повстання.
Рівно через два роки Горбачов пішов у відставку, закривши книгу під назвою Радянський Союз. Єльцин, якого у червні обрали президентом Росії, закріпив свої повноваження, стоячи на танку і виступаючи проти спроби державного перевороту з боку людей, які даремно намагалися зупинити розпад країни таким шляхом.
Навіть якби спроба державного перевороту не зазнала краху, менш ніж за три дні на тлі потужного народного протистояння та нерозбірливих заяв з боку змовників, будь-яке уявлення про те, що вони дійсно могли б досягти успіху і зупинити розпад СРСР, здається майже смішним у ретроспективі.
Але за два роки до того розпад Радянського Союзу не здавався чимось неминучим. Принаймні не людині, яка блукала Москвою в чужій, водночас збудженій і приглушеній атмосфері, яка, здавалося, зависла над містом навесні 1989 року.
