Рідні, близькі та друзі учасників бойових дій повинні розуміти, що люди, які повернулися з війни потребують особливої уваги і підтримки. Багатьом допомагає Церкава. В історії Православної церкви України, як і інших релігійних конфесій, відомі приклади зцілень від душевних і фізичних страждань завдяки щирій вірі і молитви, стверджує протоієрей Олег Скнар. Він керує Духовним центром Головного військо-клінічного госпіталю Міноборони України та служить у храмі Покрови Божої Матері при шпиталі. Каже, що неодноразово «був свідком чудодійної сили материнської молитви».
– Я помітив одну деталь: крім того, що всі наші сили (і медиків, і священиків, і волонтерів) віддані на те, що підтримати поранених, допомогти їм одужати, важливо підтримувати бійця, щоб він не почувався самотнім та покинутим, коли повертається додому. Треба допомагати і родичам поранених воїнів, їхнім мамам і дружинам.
Щирі молитви, направлені до Всевишнього, наповнюють наш храм сенсами й теплом
Якщо завітаєте у наш Покровський храм у будній день, то побачите багато людей, які стоять на колінах і моляться. Власне, ці щирі молитви, направлені до Всевишнього, наповнюють наш храм сенсами й теплом. Це спілкування людини із Всевишнім, і людина серцем Його відчуває.
– Можете розповісти про якісь випадки, що вразили вас?
– Так. Молитви матері творять дива. Я можу навести десятки випадків того, що молитва матері зробила дива. Наприклад: весною 2014 року до шпиталю поступає воїн Михайло (прізвище не буду називати з етичних міркувань), в якого куля засіла у головному мозку. Хірургічне втручання з видалення кулі загрожувало крововиливом, за яким могла настати смерть. Але наші медики провели Михайлові блискучу операцію, і я упевнений, що їм допомогла молитва матері.
Ми з нею багато молились у храмі та у реанімаційному боксі, і ви не повірите, але через 2 тижні після операції він заворушився, це було 8 березня. І не просто заворушився: своїми рухами Михайло ніби просив дати йому олівець і папір, і на папері написав цифру 8. А ще через місяць Михайло уже стояв у нашому храмі на Службі Божій.
– З якими проблемами до вас звертаються поранені?
Бійці ажуть, що вдома відчувають себе непотрібними
– Вони приходять і кажуть, що почуваються самотніми. Кажуть, що вдома відчувають себе непотрібними, бо ніхто ними не цікавиться і часто навіть рідні не хочуть чути їхні розповіді про війну та про проблеми.
На жаль, справді, часто «вшанування» оборонців України зводиться до вручення їм якихось подарунків у якесь із свят: приїздить голова районної адміністрації, міський голова, якісь чиновники – вручили подарунок, руку потиснули і «до зустрічі за рік».
І це проблема не лише Церкви, а усього нашого суспільства – маємо зробити все можливе, щоб ці хлопці, які боронили нас з вами, самотніми не були. Їх треба слухати й чути, їм треба допомагати, вони мають відчувати себе потрібними для рідних, друзів, для тих, з ким поруч живуть.
– Як довго ви несете служіння у храмі при військовому шпиталі?
– Ми понад 20 років виконуємо на території шпиталю свою душпастирську місію. Я прийшов сюди священиком у 1999 році, тоді ми жили звичайним життям, подібно до інших київських лікарень. Тобто, тут не особливо й відчувалось, що це храм при військовому шпиталі, хіба що у нас лікувались військовослужбовці, члени їх родин, ветерани радянської афганської кампанії і ветерани Другої світової війни. Але вже 2014 року ми почали відповідати назві «військовий клінічний госпіталь.
– Як вплинула нинішня російсько-українська війна на діяльність Духовного центру та роботу Покровського храму?
– З перших днів війни ми почали приймати поранених, іноді (коли на Донбасі точились запеклі бої), ми приймали «борти» (спецрейси медичної військової авіації для перевезення поранених – ред.), іноді і не одному на день.
З перших днів російсько-української війни наш шпиталь прийняв на лікування 43 тисячі поранених військовослужбовців!
Станом на цей рік, з перших днів російсько-української війни наш шпиталь прийняв на лікування 43 тисячі поранених військовослужбовців! А ще ж поранених приймають шпиталі та медичні центри у Вінниці, Львові, Одесі, Харкові…
– Чи відомо, коли був побудований Покровський храм на території військового госпіталю?
– Так: у квітні 1807 року комендант Печерської фортеці і головний наглядач Київського військового госпіталю, генерал-майор Олександр Массі попросив благословення митрополита Київського Серапіона на побудову дерев'яного Покровського храму, у 1809 році відбулось його освячення. А коли 1845 року було завершено будівництво головного кам'яного корпусу шпиталю, то у його центральній частині облаштували Покровський храм замість колишнього, дерев’яного.
1919 року Покровський храм був закритий і перетворений в клуб. 11 квітня 1999, уперше вперше після 80-річної перерви, у свято Світлого Христового Воскресіння, було скоєно пасхальне богослужіння.
Нині храм підпорядкований ПЦУ. За заслуги наших священиків, капеланів Митрополит Єпіфаній подарував нашому храму копію Томосу. Такі копії ще є у Михайлівському Златоглавому соборі та на території української дослідницької станції імені академіка Вернадського в Антарктиді.
