«Герої не вмирають, доки ми їх пам’ятаємо», – часто повторює письменник, режисер, журналіст і волонтер Руслан Горовий. Ці слова Горовий втілює у реальні справи. Зокрема, він започаткував і реалізовує інформаційно-мистецьку програму вшанування пам’яті 15-річного школяра Данила Дідіка, який став жертвою теракту під час акції на підтримку єдності України в лютому 2015 року. Про цей та інші волонтерські проекти Горовий розповів Радіо Свобода.
– Хто не в курсі, інформую: Данило Дідік загинув унаслідок теракту в лютому 2015 року. 22 лютого, у річницю перемоги Революції гідності, у Харкові проходила хода на підтримку єдності України.
Хода почалася біля Палацу спорту, активісти вишикувалися в колону й рушили в напрямку майдану Свободи, але встигли пройти лише 100 метрів, коли пролунав вибух. Данило ішов попереду колони, перебував поблизу епіцентру вибуху й отримав тяжку черепно-мозкову травму, впав у кому.
23 лютого 2015 року, не приходячи до тями, Даня помер.
Даня – фактично одноліток мого середнього сина. А ще спокійно спати мені не дає одна фраза Кузьми Скрябіна (український співак, лідер гурту «Скрябін» Андрій Кузьменко загинув у ДТП 2 лютого 2015 року – ред.), який з перших днів війни допомагав українському війську, відвідував поранених бійців у шпиталі.
Одного разу, коли ми розмовляли про війну, про наших солдатів, він сказав: «Ти розумієш, що це – наші діти?», і я збагнув, що ці діти за нас найдорожче віддають – свої життя. І ми маємо віддавати свої борги перед загиблими оборонцями.
– Із чого почалась ваша участь в акціях пам’яті Данила Дідіка?
– Я долучився до групи людей, які зберігають пам’ять про Даню, через рік після загибелі хлопця. Тоді, 2016 року, його однокласники провели фестиваль «Баш на баш»: школярі виставили на благодійний аукціон особисті речі відомих митців, а отримані гроші передавали до харківського військового шпиталю, пораненим бійцям.
Перед фестивалем зі мною зв’язалась Ірина Кравченко, мати однокласниці Дані, і попросила: «Руслане, ви знаєте багатьох музикантів і письменників. Може, допоможете нам?». Звісно, я погодився й почав знайомих обдзвонювати, пояснювати, для чого потрібні їхні речі. Телефонував і казав: «Стій, дай мені пару хвилин, я тобі маю дещо важливе запропонувати», і далі пояснював, що до чого.
– Хтось відмовив?
– З митців – ніхто не відмовив! Я зібрав речі – лоти аукціону, а потім ще виконував функцію листоноші: передавав нашим «зіркам» футболки-«подяки», розмальовані школярами. Тоді ж я зрозумів, що, побачивши очі Даніних батьків, очі його однокласників і друзів, спати спокійно я не зможу. Мене «зачепила» ця історія тим більше, що педагогічний колектив школи дотепер відмовляється назвати школу іменем Данила Дідіка.
Відмовили педагоги, педагогічний – у лапках – «колектив», бо колективу там немає, а є, сказати б, «набір глухих згідних», які бояться виступити проти керівництва
Тобто відмовили педагоги і місцеві чиновники. Серед інших, це директорка й педагогічний – у лапках – «колектив», бо колективу там немає, а є, сказати б, «набір глухих згідних», які бояться виступити проти керівництва, бо їм є що втрачати. Але вони дарма сподіваються, що я з часом заспокоюсь – ця моя «заруба» триватиме доти, доки ім’я Дані не буде увічнене на рівні школи.
– Цього року ви запустили музичний проект у пам’ять Дані Дідіка, як вдалось зібрати відомих українських виконавців?
– Усі ті «зірки» і «зірочки» нашого музичного шоу-бізнесу, яких я долучаю до своїх ініціатив і проектів, – для мене насамперед люди, які поділяють мої погляди. Це люди, яким я довіряю і які довіряють мені, а чи вони «зірки», то взагалі питання другорядне. Тож на мою ініціативу багато людей відгукнулись: Kozak System, TaRuta, «Беz обмежень», Тарас Тополя з «Антитілами», ««Широкий лан»», «Брати Гадюкіни», «Танок на майдані Конго», Валерій Харчшин з «Другою рікою», «Сонячна машина», «Брати Станіслава», ціла команда харківських музикантів.
А зараз я вам відкрию таємницю: до нашого проекту долучився молодий харківський виконавець, про якого я раніше не знав. Але на плеєрі у Дані була пісня, записана російською мовою, про вибір у житті тощо. Вочевидь, зміст пісні був близьким для Дані. Не без труднощів, але я знайшов її автора – виявилось, він останнім часом не писав пісень, тому що свідомо вирішив не розмовляти і не писати російською мовою. Для нашого проекту він переспівав свою стару пісню, вона звучить російською, але приспів написано українською мовою.
– Які ще волонтерські справи ви запам’ятали?
– Досі згадую страшні тижні й місяці 2014 року, коли активні українці з нуля піднімали армію, коли ми з друзями з групи «Антитіла» купували бронежилети, берці (бо ж хлопці на передову йшли іноді у літніх капцях, з дерев’яними майданівськими щитами!). кілька разів ми самі перевіряли «броніки» на міцність, інколи уже по дорозі на схід доводилось зупинятись і купувати питну воду або харчі.
Цього року я долучився до кампанії, яка має за мету визнати 29 серпня Днем пам‘яті полеглих захисників України у російсько-українській війні. Це важливо для мене – шанувати захисників України й вшановувати пам’ять тих, хто віддав за неї життя.
Довідка:
Руслан Горовий – український журналіст, автор відомого проекту «Служба розшуку дітей» (телеканал «Магнолія ТБ»), режисер короткометражного і документального кіно, поет і музикант, письменник, автор збірок повістей та оповідань українською й російською мовами. Співзасновник видавництва «ТаТиШо».
Читайте ще:
«ЗСУ – це стіна, що захищає кожного з нас»: українці вітають свою армію зі святом»
