Олександр Косолапов навесні 2014 року пішов захищати Україну, маючи досвід афганської війни і палке бажання врятувати на полі бою від загибелі або поранень недосвідчених юних бійців. Під час одного з боїв у липні 2014 року Косолапов був серйозно поранений. Проходив лікування й реабілітацію у США, а цими днями готується до участі до національних змагань «Ігри нескорених», які відбудуться у вересні в Києві. Про своє життя на передовій, в американському медичному центрі і після повернення в Україну Олександр Косолапов розповідає Радіо Свобода.
– Я народився, виріс, жив, воював і був поранений у місті Щастя на Луганщині. Служив в окремому штурмовому батальйоні «Айдар», точніше, я один із перших його бійців. Моя «айдарівська епопея» розпочалась 5 травня 2014 року, коли до міста Сватове приїхав Сергій Мельничук – із мобільним телефоном в руках і якоюсь печаткою у кишені. Повідомив, що планує заснувати у Луганській області батальйон територіальної оборони, котрий буде боротись (далі цитую Мельничука) «з тією наволоччю, яка полізла на нашу землю».
Мені ідея сподобалась, і я одразу зголосився стати бійцем майбутнього військового формування. «Ти будеш командиром, а я – бійцем номер один, бо живу за півтори сотні кілометрів від Сватового, у Щасті. У нас тут все поруч», – запропонував я Мельничукові й додав, що готовий зразу іти в бій, навіть додому повертатись не буду.
– Чи вас відразу взяли в «Айдар»?
– Ні, з другої спроби. Мельничук поцікавився, якого я віку, а дізнавшись, що мені 50 років, виніс «вердикт»: «Ви застарий для війська». А за три дні в «Айдар» прийшов мій син, і ще за тиждень він мені сказав, що без мене там справи не підуть. Врахуйте, що моя перша війна відбулась в Афганістані у 1982–1984 роках, я там 22 місяці у піхотному батальйоні провів, мав перше поранення. І там же здобув навички, які потрібно знати у зоні бойових дій.
У першому наборі «Айдару» більшість людей автоматів не бачили
А у першому наборі «Айдару» людей із таким досвідом (участі у воєнних діях) майже не було – там більшість автоматів не бачили! Але «айдарівці» мали величезний патріотизм, бойовий настрій, шалене бажання звільнити рідну землю й захистити Вітчизну!
– Пригадуєте, коли були поранені?
– Так, це трапилось, коли «Айдар» вирушив робити «коридор» для 80-ї бригади, що стояла в облозі у Луганському аеропорті. Збройні сили дали «Айдарові» два танки і чотири БМП (броньовані машини піхоти – ред.), от і вся допомога добровольцям. І в район аеропорту на підтримку «вісімдесятки» вирушили близько шістдесяти «айдарівців». Ми сіли «на броню» і поїхали у глибокий тил: перед нами стояло завдання вибити з селища Георгіївка проросійських бойовиків і зробити «коридор» для відходу наших військових із Луганського аеропорту.
20 липня ми закріпились у Георгіївці, а ввечері того ж дня прилетіла «моя» міна, розірвалася фактично на мені, майже відірвавши мені ногу. Завдяки лікарям із Львівського госпіталю ногу мені врятували. Ходжу, як то кажуть, «на своїх двох». А у 2015 році, коли уряд США започаткував програму підтримки й реабілітації українських вояків, приїхали до нас американські лікарі й обрали 24 поранених військових, серед них і мене.
– Що запам’яталось під час перебування у Сполучених Штатах?
– У центральному військово-медичному центрі США Medical Military Center Walter Reed ми з хлопцями опинились у серпні 2015 року. Першим із наших, кого ми там побачили, був Ігор Гордійчук (Герой України, генерал-майор Збройних сил України, офіцер Головного командного центру Генерального штабу України, начальник Київського військового ліцею імені Івана Богуна – ред.), який потрапив на лікування до Сполучених Штатів за іншою програмою раніше від нас.
Лікування й реабілітація у США у мене тривали більш як два роки, тож мене чи не весь персонал знав
Лікування й реабілітація у мене тривали більш як два роки, тож мене чи не весь персонал знав, чемно зі мною вітались і лікарі, і медсестри, і інтерни. А коли до нас приходили представники української громади, місцеві волонтери, то моє прізвище було паролем: кажеш охоронцю «Mr. Kosolapov», і пропускали спокійно.
– Чим займаєтесь нині?
– Зараз я дідусь, двійко онуків виховую. А доки у них літні канікули, я встиг долучитись до міжнародної акції «Об’єднані прапором» на підтримку кримських татар, адже до 2014 року у світі люди майже не вирізняли Україну, та й пізніше. У США іноді місцеві мешканці перепитують наших перекладачів, котрі нам допомагали у госпіталі, чи ми не є з Росії.
А ще я у липні цього року пройшов спортивні тестування у рамках підготовки українських ветеранів до участі у національних змаганнях «Ігри нескорених».
