У липні 1944 року в лісі на Львівщині відбулася зустріч представників кількох українських політичних середовищ. Провідна роль у цих зборах належала бандерівському крилу Організації українських націоналістів (ОУН), а результатом зустрічі стало створення Української головної визвольної ради (УГВР). Цю структуру ще називають повстанським або підпільний парламентом.
Про те, як і чому виникла ця структура і чого змогла досягти, Радіо Свобода говорило з істориком Олександром Іщуком.
– Важливо зрозуміти контекст, в якому все відбувалося. Друга світова війна, німецько-радянський фронт рухається на Захід і уже недалеко від того місця, де відбувається ця зустріч. Місце зустрічі – будівлю лісництва – охороняє кілька сотень УПА, щоб ніхто зайвий туди не навідався. У таких умовах створюється цей підпільний парламент. Хто і що мав на меті, створюючи Українську головну визвольну раду?
Існувала потреба об'єднати всі ті політичні сили, які вважали за доцільне продовжувати збройну боротьбу за незалежність України
– Перш за все, існувала потреба об'єднати всі ті політичні сили, які вважали за доцільне продовжувати збройну боротьбу за незалежність України. В цьому найбільше була зацікавлена новостворена Українська повстанська армія, а також бандерівське крило ОУН, яке відіграло вирішальну роль у створенні УПА. Тому вони спробували створити своєрідну політичну надбудову – керівний центр за участі не лише членів ОУН, а й представників інших політичних організацій. Щоб показати, що УПА представляє інтереси всього українського народу, принаймні був такий задум.
Звичайно, об’єднати українські політичні організації було дуже складно, тому що не всі підтримували цю ідею. Але частина з них на пропозицію відгукнулася, й такий центр було створено. Після створення УГВР від її імені видавалися розпорядження, накази, листівки. І тих же повстанців нагороджували, вважалося, не лише командир УПА Роман Шухевич, а й УГВР як політична сила, яка керує збройною боротьбою на території України.
До УГВР увійшли не лише представники Західної України, а також делегати від східних областей
Було важливо показати, що ця політична організація складається з представників різних регіонів. До УГВР увійшли не лише представники Західної України, а також делегати від східних областей.
– Хто і як делегував своїх представників на ці збори, де створили УГВР?
– В умовах війни провести повноцінні вибори чи забезпечити більш-менш рівномірне представництво від різних регіонів було нереально. Тому керівництво ОУН і УПА більше схилялося до того, щоби створити Українську головну визвольну раду в такий спосіб, щоб були представники різних регіонів, хоча б по декілька людей – і це показало б, що у збройній боротьбі за незалежність задіяні різні території України.
Ініціаторами були відомі на той час провідники підпілля – головний командир УПА Роман Шухевич і Микола Лебідь, який був урядуючим провідником ОУН до 1943 року. Згодом в УГВР він став генеральним секретарем закордонних справ.
А президентом УГВР обрали уродженця Полтавщини – це був Кирило Осьмак, відомий діяч періоду Центральної Ради, якого в міжвоєнний період неодноразово заарештовувало НКВД. У роки Другої світової війни він порозумівся з підпільниками ОУН і УПА, брав участь у діяльності українського визвольного руху. Таким чином досягався консенсус між представниками різних організацій.
Одним із віцепрезидентів став Василь Мудрий: відомий політик, член УНДО – однієї з найбільших українських партій, яка існувала у міжвоєнній Польщі. Певний час він був навіть віцеспікером польського Сейму. Таким чином демонструвалося, що різні політики, з різних парій брали участь у створенні й діяльності УГВР.
Українську греко-католицьку церкву – це не політична партія, але дуже потужна структура, яка завжди підтримувала український визвольний рух – представляв Іван Гриньох: відомий тогочасний діяч, священник.
Від Східної України було небагато людей, тому що фронт йшов на Захід і важко було залучити достатньо людей звідти. Але були Кирило Осьмак та Іван Вовчук із Наддніпрянщини.
– Скільки людей увійшло до складу УГВР?
– Був президент, було три віцепрезиденти і ще чотири особи склали керівний орган УГВР. Крім того, було створено, на зразок періоду Центральної Ради, Генеральний секретаріат, який певною мірою забезпечував функції уряду. Його очолив Роман Шухевич, він також був генеральним секретарем з військових справ.
– Тобто Шухевич став головою і міністром оборони підпільного уряду?
– Саме так. Тому що йому підпорядковувалася УПА і кращої кандидатури годі було знайти. Один із чільних діячів ОУН Ростислав Волошин на першому зборі УГВР виконував роль організатора та проводив збори. Його було обрано генеральним секретарем внутрішніх справ.
Була спроба поставити українську ідею на міжнародний рівень, донести інформацію про неї до серйозних світових потуг
Генеральним секретарем зовнішніх справ було обрано Миколу Лебедя. Він проявляв дуже великий інтерес до того, щоб українську ідею поширювати у світі.
Збереглося дуже багато документів, в тому числі українською і французькою мовами, які він публікував про УГВР і про УПА. Їх розсилали в уряди різних держав. Це була спроба поставити українську ідею на міжнародний рівень, донести інформацію про неї до серйозних світових потуг.
– Ви перерахували десь півтора десятка людей. Коли ми кажемо «підпільний парламент» чи «повстанський парламент» – це до певної міри метафора. Але 15 людей навіть як на метафору замало, щоб це порівнювати з парламентом. Чому ж закріпилася така метафора?
– Тому що це точка зору сучасних істориків. Ще можна почути таке визначення як передпарламент. Звичайно, тоді не можна було провести вибори, забезпечити представництво в достатній мірі. Але хоча б основних, найбільш ініціативних людей запросили, й вони опинилися у цьому передпарламенті.
Якби військова ситуація змінилася на краще, то виникла б можливість запросити представників з інших українських організацій до цього передпарламенту
Надалі, якби боротьба була успішною, якби Радянський Союз потім застряг у певних проблемах, у взаєминах із західними державами, ситуація могла б повернутися в інший бік.
Якраз на першому зборі УГВР обговорювалося питання, що надалі цей передпарламент можна було би розширити і дообрати делегатів. До речі, так само відбувалося і в 1917 році з Центральною Радою: спочатку вона була не надто велика, а потім до її складу дообрали кількасот людей.
Якби військова ситуація змінилася на краще, й Радянський Союз вимушений був поступитися частиною території України, то виникла б можливість запросити представників з інших українських організацій до цього передпарламенту.
Чимало українських політичних організацій критично поставилися до створення УГВР
Треба також визнати, а це не всі українські історики хочуть визнавати й говорити про це, але чимало українських політичних організацій критично поставилися до створення УГВР. Той же отаман Бульба-Боровець потім згадував, що УГВР, на його думку, було творінням ОУН, а тому не хотів у цьому брати участь. Так само мельниківці – ОУН під керівництвом Андрія Мельника – ще у квітні 1944 року створили Українську національну раду. Передбачалося, що саме вона повинна відстоювати інтереси українців, які борються за свою державу. Підтримати УГВР вони не хотіли через зрозумілі причини: розлам відбувся не так давно, особисті взаємини між багатьма бандерівцями і мельниківцями були не найкращі.
– А ця Українська національна рада що собою становила?
– Це була організація, проголошена членами ОУН(м), які були на території України і згодом опинилися за кордоном, яка теж мала би представляти інтереси українців у боротьбі за незалежність.
– А наскільки вона була репрезентативна?
– Вона теж на той момент була не надто репрезентативна. Згодом члени ОУН(м) виїхали за кордон і повели переговори з Державним центром УНР в екзилі. Через певний час вони досягли порозуміння, що члени ОУН(м) і Державного центру УНР в екзилі будуть співпрацювати в рамках єдиної організації, але це сталося дещо пізніше.
– Отже, маємо бандерівський центр, потім мельниківський центр, Державний центр УНР в екзилі, а був ще гетьманський центр. Всі вони претендували на якесь представництво українських справ. А між цими чотирма структурами була бодай якась спроба домовитися про спільні дії?
– Звичайно, контакти підтримувалися, тому що люди давно знали один одного, навіть на особистих взаєминах вони контактували, велися перемовини. Інша справа, що важко було їм порозумітися між собою. Тому остаточно створити єдиний центр, куди б увійшли представники всіх політичних організацій, на той момент зробити не вдалося.
Найбільш цінною була УГВР – вона керувала саме діями воюючої України. Тому про створення УГВР маємо інформацію і в радянських документах, і в польських, і в німецьких
Чим найбільш цінною була УГВР – вона керувала саме діями воюючої України. УПА, на відміну від структур ОУН(м) чи того ж екзильного центру УНР, на той час мала кількадесят тисяч бійців і вела бойові дії проти німців, проти польських збройних підрозділів, так само з радянськими. Таким чином це була реальна сила, з якою доводилося рахуватися. Саме тому про створення УГВР маємо інформацію і в радянських документах, і в польських, і в німецьких.
– Чотири українських політичні центри, навіть в умовах глобальної війни, не могли домовитися! Що їм заважало, як гадаєте?
Розкол, який відбувся в ОУН на мельниківців і бандерівців – це переважно було зумовлено особистими амбіціями
– Судячи з документів, які я бачив, перше, що слід виокремити, це особисті амбіції. Тому що той же розкол, який відбувся в ОУН на мельниківців і бандерівців – це переважно було зумовлено особистими амбіціями і тим, що люди різного віку перебували в одних лавах. Мельниківці були переважно старшого віку, а бандерівці – молодші, прихильники радикальної боротьби.
Зрештою, ситуація не сприяла об'єднанню. Багато хто думав, як виїхати з України. Залишалися на території Україні і боролися до кінця такі дійсно стійкі люди, як той же Роман Шухевич та інші члени проводу ОУН(б), які самі собі поклялися загинути, але не виїжджати.
Натомість чимало діячів із організацій опинилися за кордоном. Вони вважали за доцільне проводити боротьбу шляхом інформування іноземних урядів, чекати слушного моменту для продовження збройної боротьби.
Лише найстійкіші наважилися на те, щоб лишитися. Вони ж знали, проти кого їм треба було боротися – проти спецзагонів НКВД, проти чекістів, з якими багато хто вже встиг познайомитися в 1939-1941 роках. Це було дуже серйозне ще й особисте випробовування, і багато хто його не витримав.
– Якою була подальша доля УГВР? Вона існувала в умовах підпілля чи виїхала?
– Існувала в умовах підпілля до арешту останнього керівника – Василя Кука, який був останнім головним командиром УПА і очільником УГВР в Україні. Він був арештований 23 травня 1954 року. Перед ним загинув Роман Шухевич у 1950 році.
– Перший голова УГВР Кирило Осьмак ще був членом Центральної Ради – це така символічна передача повноважень. Що з ним сталося?
– Він був заарештований восени 1944 року, тривалий час просидів в тюрмі, називаючи себе іншим прізвищем – не хотів визнавати, що він був президентом УГВР. Але потім свідки на нього вказали – його викрили і засудили до 25 років позбавлення волі. Він перебував у Володимирській тюрмі в Росії, де й помер у 1960 році.
Зараз у Києві живе його донька Наталія Осьмак. У 1990-і роки, коли ще взаємини з Росією були спокійні, вона їздила туди, знайшла могилу батька. Він перепохований на Байковому цвинтарі в Києві. Про нього видано кілька книг, також донька опублікувала матеріали слідчих справ: і періоду до 1941 року, коли він ще не мав відносин з ОУН, і кримінальну справу після того, як його заарештували в 1944 році. Ось така була його доля.
– А чому він не хотів себе називати? Якби його ідентифікували як голову УГВР, то загрожувало б суворіше покарання?
Всі підпільники намагалися після арешту говорити поменше, щоб люди встигали змінити місця перебування, паролі, шифри, зв’язки
– Звичайно! Тому він умисно назвав себе на прізвище Коваль і набагато нижчий рівень посади. Бо вже знали, що був обраний президент УГВР, і вже за ним полювали. Якби його одразу впізнали, то йому загрожував розстріл. А так отримав 25 років тюрми, все ж таки, зберіг життя. Крім того, він дуже не хотів говорити про свої зв'язки, про те, з ким мав контакти. Всі підпільники намагалися так робити – після арешту говорити поменше, щоб люди встигали змінити місця перебування, паролі, шифри, зв’язки. Таким чином вберігали інших людей, які були навколо, від арешту.
Він сидів у тюрмі в Києві дуже тривалий час. Його справа, а це 7 чи 8 томів, зараз зберігається в архіві СБУ. До нього застосовували недозволені методи слідства – цілий том присвячений, як з нього вибивали свідчення. Тільки коли вже довели йому на пальцях, коли його впізнали люди – тільки після того він зізнався, здається, це сталося у 1948 році. Тобто, 4 роки він манівцями водив слідство, розповідав небилиці.
НА ДОТИЧНУ ТЕМУ:
Готували підпільну квартиру для Романа Шухевича – історик про ОУН в Запорізькій області
На Івано-Франківщині знайшли повстанський архів із кількома сотнями документів
