Від Конотопа до Полтави: як за 50 років змінилася військова потуга Гетьманату

На межі червня-липня сталися дві знакові для української історії битви: 360 років тому (1659) під Конотопом відбулася переможна для гетьмана Івана Виговського битва з московським військом. А 310 років тому (1709) під Полтавою – битва між армією Шведського королівства та Московського царства, яка мала для шведів та їхніх союзників на чолі з гетьманом Іваном Мазепою дуже прикрі наслідки.

Про цей період в українській історії Радіо Свобода говорило з істориком Олексієм Сокирком.

– Конотопську битву розцінюють як перемогу козацької зброї над московською, часто забуваючи згадати, що кримських татар, які були союзниками гетьмана Виговського, там було більше, ніж козаків. Тож, як правильно позиціонувати цю битву та її учасників?

– Це вирішальна битва в першій московсько-українській війні, де колишні союзники і військові партнери – Гетьманат і Московська держава – уперше стали ворогами. Москва сепаратно, без відома української сторони, уклала перемир’я з поляками, що деактуалізувало подальше партнерство. А коли почалися спроби втручання у внутрішнє життя, то напруження посилилося. Справа дійшла до війни. Конотоп був вирішальною, кульмінаційною подією в цій війні, яка тривала до того з перемінним успіхом.

Сили були нерівні з точки зору потенціалу. Московська держава мала більшу площу, кількість населення й мілітарний потенціал в рази, ніж Гетьманщина. Але козацька зовсім молода держава показала, що вона цілком конкурентноздатна у збройній боротьбі, звичайно, із залученням союзників. Я не став би так говорити, що це подія в історії Кримського ханату. Тому що татари і до, і після були союзниками багатьох інших східноєвропейських держав, так само беручи участь у переможних битвах. Тут головними протиборчими сторонами були Московська держава і Гетьманат. Тому це частина, в першу чергу, української історії.

​– Дуже давно тривають суперечки щодо того, якими були втрати в цій битві. Українська історіографія каже про величезні втрати московського війська під Конотопом, російська – заперечує. Натомість українська історіографія показує цитату відомого російського історика Соловйова: мовляв, ось російський історик пише про те, скільки загинуло московського війська… Що ви можете сказати з цього приводу?

– Ніякої дискусії немає, насправді. Після того, як російські історики опублікували джерела із цифрами втрат, які були дуже ретельно зафіксовані щодо чисельності сторін та втрат цієї битви й взагалі кампанії 1659 року, розходжень кардинальних між українськими та російськими істориками нема.

Проблема полягає в іншому: ми досі перебуваємо в дискурсі цього неоковирного формулювання питання ролі й значення Конотопської битви, зробленого Соловйовим.

​Соловйов описав дуже метафорично та яскраво паніку, яка виникла тоді в Москві. Спробував белетризувати це, як добрий історик ХІХ століття. Він зосередив фокус своїх читачів на тому, що це був «армагедон», катастрофа через те, що втрати були значні. Хоча він не оперує переконливими аргументами, документами і цифрами. Він створив яскраву картинку. З того часу українсько-російська історіографія періодично дискутувала з приводу того, які були втрати і сили сторін у цій війні. Дискусія вийшла з глухого кута, коли були оприлюднені цифри.

Справа була не в чисельності, а в тому, які це були підрозділи. Під Конотопом знищили так званий «государев полк» – це гвардія московського царя. Знищення цього підрозділу дорівнювало… ну, якби зараз десь на лінії зіткнення загинув Кремлівський полк президентської гвардії. Думаю, що тепер російські «літописці» ще й не так описали б, а ще більш «армагедонисто» закрутили б сюжет, ніж це зробив Соловйов. Але це до науки не має жодного стосунку.

Ця перемога з українського боку була абсолютно переконливою. Армію Трубецького було розбито, головні сили змушені були вийти з України взагалі, план кампанії провалився. І щодо втрат: те, що їх загинуло не сто тисяч, а майже п’ять – це нічого не змінює. Біль від цієї поразки був все одно більшим, ніж би загинуло просто сто тисяч рядових вояків.

​– Отже, втрати були не кількісні, а якісні.

– Саме так.

​– Але й перемога була доволі відносною. Виговський перемагає під Конотопом, у Москві паніка. Але невдовзі кримський хан залишає гетьмана. Вже у вересні того ж року Виговський втрачає булаву. Чому Виговський зі своєї воєнної перемоги не зміг отримати політичних дивідендів?

– Це взагалі така родова травма української історії часів «Руїни». Скільки виграних битв, починаючи від Жовтих вод 1648 року, скільки переможних кампаній – і жодної виграної війни. Ні з Річчю Посполитою, ні з Московією, ні з Кримом. І ця тотальна неможливість конвертувати успіхи військових перемог у політичні, у зміцнення держави й утвердження, суверенізацію.

Якщо говорити суто про Виговського, то це фатальні наслідки, у першу чергу, розколу в середовищі того політичного класу, який очолив Гетьманщину – козацької старшини. Боротьба за владу – це взагалі нормальне явище, що тоді, що зараз. Але там боролися два угрупування з абсолютно різними світоглядними засадами. До одного з них, яке очолював Виговський, належала шляхта, причому шляхта правобережна, не завжди покозачена. Та шляхта, яка не мала стажу стосунків з козацтвом до 1648 року. І яка, як Виговський, бачила подальшу еволюцію цієї новоствореної держави як Речі Посполитої, тільки козацької за духом, де козацтво мало бути інкорпороване в шляхетський стан. Але розвиток держави, всіх її головних інститутів має нагадувати Річ Посполиту. Цей проєкт зрештою буде реалізовано, тільки знадобиться 40 років для того, щоб ця правобережна шляхта здомінувала в Лівобережній Гетьманщині. Проєкт Івана Мазепи буде на цьому побудований.

Інше угрупування складалося, серед іншого, з покозаченої шляхти, яка вже в кількох поколіннях мала стосунки з козацтвом. Вони дивилися на угрупування Виговського вороже, не сприймали за своїх. На стороні цього угрупування був клан Хмельницьких – дядьків Юрія Хмельницького, сина Богдана, який тимчасово не міг бути гетьманом. Він відмовився від булави, й Виговський став правителем до часу повноліття Хмельницького.

– А яка була їхня візія?

– У них чіткої візії, на відміну від угрупування Виговського, не було. Це перше покоління козацької старшини, яка взяла реальну владу у свої руки. Але для них виговці були чужими. Це навіть було помітно на побутовому рівні. Тому що та волинська шляхта, правобережна, була двомовною, вони говорили й польською. Для козацької старшини, яку хвиля Хмельниччини з простих козаків підняла наверх, це вже були чужаки. Їхні спроби синтезу шляхетських та козацьких інституцій, пошуку компромісу й повернення в Річ Посполиту як третього члена – все це козацьким середовищем сприймалося як спроби реваншу, спроби відновлення влади панів та ляхів. А за тим вже й відновлення позицій католицької церкви, повернення Унії. Виговському просто не вірили. Ця недовіра зростала, й перемога під Конотопом не переломила ситуацію.

​– Чому від переможного гетьмана відвернулися?

– Від нього почали відвертатися – частина козацьких полків, старшин і Запорозька Січ – ще з осені 1657 року, і особливо у 1658 році, коли вже дійшла справа до укладення нової угоди з Річчю Посполитою: створення Великого князівства Руського. Вже тоді незадоволення, особливо у південних полках Лівобережжя і Запорозької Січі, зростало. В тому числі, шляхом підігріву з Кремля: грошима, соболями, прямими переговорами. Москва зрозуміла, що вона в деяких українських питаннях може бути арбітром. І це сподобалося частині козацької старшини, особливо лівобережної, яка наївно бачила в московському православному царі протектора й медіатора, «решалу» всіх проблем – кращого, ніж польський король чи навіть свій гетьман. Це породило практику спілкування й залагодження політичних альянсів у середовищі старшин через голову гетьманів з Кремлем.

​– Через голову гетьманів апелювали лише до царя чи до короля також?

– До царя частіше. Тому що Кремль більш охоче на цей йшов. Крім того, король не був самостійним керівником зовнішньої політики Речі Посполитої. Був Сейм, який мусив це схвалювати й ратифікувати. Король не був такою самодостатньою фігурою, як московський цар.

– Що сталося такого карколомного за два місяці, що переможець під Конотопом змушений був зректися влади?

– Суто з військової точки зору, сталася така неприємна річ, що запорозькі козаки напали на Кримський ханат. Маємо відомості, що це сталося в тому числі за допомогою Москви, яка спрямувала активність у той бік. Це призвело до повернення кримськотатарського війська назад, щоб захистити територію півострова від можливих подальших нападів. Але відхід татар рано чи пізно трапився б усе одно. Це не був союзник, вічно прив’язаний до інтересів гетьманату – він мав свій зовнішній політичний курс, часто змінював союзників. Гетьмани й старшина про це знали прекрасно.

Головна проблема була в іншому. Для того, щоб продовжувати війну, байдуже проти кого – проти Речі Посполитої чи проти Московії – треба було розбудовувати армію нової моделі, професійну армію, а не козацьке ополчення – тимчасове військо ще й поділене політичними роздорами. Мала бути збудована професійна регулярна армія, що Хмельницький почав робити, а Виговський намагався завершити. У Гадяцькому трактаті був пункт про 10-тисячне наймане військо. Він зміг завербувати п’ять тисяч. Зрозуміло, обмаль часу й фінансова нестабільність. Щоб утримувати таку професійну армію, треба було розбудовувати інші державні інститути, з чим теж була проблема в умовах політичної незгоди серед еліти.

​– Якщо я вас правильно зрозумів, сталося те, що союзник пішов розв'язувати свої проблеми, найманого війська було обмаль, а козацька армія збунтувалася проти переможного гетьмана?

– Це системна проблема. Без зовнішньої військової допомоги гетьманат на десятому році війни сам воювати вже не міг. Для того, щоб Гетьманщині триматися на плаву в оточенні таких сильних потуг, якими були Османи, Московія чи Річ Посполита, мало було дипломатичного лавірування. Треба було розбудовувати державні та мілітарні інститути, які дозволяли періодично давати по морді то одному, то іншому сусіду, як це робила королівська Пруссія, наприклад.

– Між Конотопською і Полтавською битвами – 50 років. В історичному плані це незначний проміжок часу. Якщо під Конотопом воює козацька армія, яка є провідною і переможною силою, то під Полтавою бачимо зовсім іншу картину! Воюють між собою дві іноземні армії – чужі для цієї території, а козацьке військо вже на другорядних ролях. Що сталося такого за 50 років, що козацьке військо втратило суб’єктність, причому на власній території?

– А тут змінилися полюси політичної сили. Тут до цього воювала тільки одна імперія – Османська, яка була зорієнтована більше на Балкани, де відбувалося головне протистояння між нею та коаліцією європейських держав. А тут з’явилися нові потуги: Шведська імперія, яка на Балтиці збудувала собі величезну зону впливу; і нова модель російської державності, яка теж перетвориться в результаті Північної війни на імперію.

І оскільки це протистояння перемістилося на територію Гетьманщини, то вона була роздавлена у цьому двобої. Ні з мілітарної, ні з політичної точки зору гетьманат не міг стати третім більш-менш повноцінним учасником. Такі шанси були втрачені в останній чверті XVII століття. Така ж доля потім спіткала інші напів незалежні держави, як Дунайські князівства: Молдавія, Валахія або Трансільванія, яка вийшла з періоду лавірування між турками та австрійцями наприкінці XVII століття й була поглинута Австрією. Попри те, що трансільванський лідер, який був угорським варіантом Мазепи, пробував боронитися, все одно у нього нічого не вийшло.

​– Ви досліджували Полтавську битву, у вас є детальні праці про неї. Якою була роль козаків у цій битві?

– Вони не відіграли там значної ролі. По-перше, ці контингенти не були великі. У Мазепи не було сил, бо вони були розпорошені на інших фронтах Північної війни. Він із собою в табір Карла XII привів десь 4 тисячі людей. Івану Скоропадському, його опоненту, який був призначений гетьманом з наказу Петра І, теж не поталанило зібрати великі сили.

Ба більше, ні шведи, ні росіяни особливо не довіряли козакам, ні тому, ні іншому гетьману. Козаки були нерегулярним військом. Шведи й росіяни досить скептично оцінювали бойові якості такого війська й взагалі не приймали його в розрахунок самої битви.

– Однак, шведський дослідник Пітер Енґлунд, який написав про Полтавську битву цікаву книжку, як один із переломних моментів наводить такий епізод: коли шведська кавалерія збила і погнала російську, то один із шведських командирів отримав листа від козаків, які були з московського боку. Вони писали йому, що готові перейти на бік шведів. А той відповів, що такі питання не в його компетенції – це має вирішувати король. А до короля цей лист не потрапив…

– Справа не в тому. У росіян була п’ятикратна перевага в живій силі, у шведів на полі бою було три гармати, а в росіян – понад сто. Не думаю, що за таких умов козацький фактор відігравав вирішальну роль чи для Карла ХІІ, чи для Петра І.

​– То чи Полтавська битва – це взагалі, українська історія чи ні? Бо, наприклад для поляків Північна війна, вирішальним епізодом якої була Полтавська битва – це не їхня війна. Хоча на території Польщі також відбулося кілька визначних битв цієї війни, і поляки також були задіяні.

– Безумовно, це частина нашої історії. Бо вона фатальним чином вплинула на долю того ж Гетьманату. Хтось із українських публіцистів початку ХХ століття написав, що Полтава для українців – це приблизно те, що для бельгійців Ватерлоо: на їхній територій, але не за їхньої участі. Та, оскільки Полтавська битва і результат цієї війни мав вирішальні наслідки для подальшого розвитку, для європейської й, я би навіть сказав, для світової історії – то відповідно, ця війна і ця битва мають велике значення і вплив на формування нашої історії.

– Якщо я вас правильно зрозумів, то Полтавська битва – це наша історія, але це не наша мілітарна історія.

– Так.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Полтавська битва та українська історія. Вирішальне слово за Мінкультом