Про можливі труднощі становлення єдиної церкви після отримання нею томосу від Вселенського патріарха не казав лише лінивий. Непорозуміння з почесним патріархом Філаретом і фактична спроба з його боку розколоти молоду церкву, реваншистські атаки конкурентів із УПЦ (Московського патріархату), загальмований процес визнання світовою релігійною спільнотою – усе це доволі сумно, але цілком вписується в сучасний тренд, констатує «Український тиждень». Те, що без проблем не обійдеться, стало зрозуміло вже на початку. По-перше, занадто різнобарвна й непередбачувана публіка взялася за втілення багатовікової мрії українців. По-друге, нездатність домовлятися між різними групами проявилася ще на підготовчому етапі й тільки диво допомогло довершити розпочату справу. Ну й по-третє, було в усій цій історії надто багато політики. Результат – після ейфорії від звершеного несподівано настали важкі похмільні дні. Утім, відхід Філарета від єдиної церкви, найімовірніше, піде їй тільки на користь, переконаний автор статті Роман Малко. І не лише тому, що зникне постійне джерело напруження. Можуть пришвидшитися процеси визнання на міжнародному рівні й збільшитися кількість переходів у ПЦУ вірних і духівництва з Московського патріархату. Труднощі не тільки загартовують, а й спонукають до дії. Щоб вистояти та переломити ситуацію на свою користь, молода церква мусить стати активнішою і живішою. Темп розвитку, заданий із часу її створення, не годиться в принципі. Потрібен серйозний внутрішній діалог, конкретні програми діяльності. Важливо налагодити постійний контакт із суспільством і навчитися його слухати. Потрібно активізувати розвиток зв’язків з іншими церквами світу, бо це не лише міжнародне визнання та підтримка, а найперше духовне збагачення молодої церкви та обмін досвідом. Ну й найголовніше. ПЦУ повинна нарешті повернутися до традиції старої київської церкви, відкинувши всі імперські нашарування. Це зробить її сильнішою й на ментальному рівні наблизить до українців, яким потрібна рідна церква, яка зможе пробудити в них віру, знищену за століття духовної та фізичної окупації.
Про те, що спільного між протестами в Грузії та опором реваншу в Україні, аналізує «Український тиждень». Видання пише, що нинішня активізація адвокатів Росії та прихильників миру за будь-яку ціну частково пов’язана з виборчою кампанією до Верховної Ради, а частково з тим, що вони відчувають зміну настроїв у суспільстві. Соціологи зафіксували, що у 2019-му частка громадян, які прихильно ставляться до Росії, уперше з 2013-го перевищила 50%. І це повертає Київ до грузинського досвіду. Реванш Росії у Грузії відбувається через економіку, туризм і «православні асамблеї». В Україні також не буде ніякого швидкого повернення Донбасу на російських умовах або офіційного примирення, як багато хто боїться. Натомість будуть маленькі кроки та визначення меж дозволеного, як у випадку Портнова, Медведчука чи Клюєва. Часто вони взагалі не будуть централізованими, а робитимуться в особистих інтересах тих чи інших осіб. Межі дозволеного в результаті визначать саме суспільство та його реакція. Так само, як це сталося в Тбілісі наприкінці червня. Про це йдеться в статті «Межі дозволеного».
На кінець червня Росія утримує понад 100 українців, яких звинувачує в різних злочинах, починаючи від шпигунства й закінчуючи тероризмом. Щоправда, як зазначає «Український тиждень», такі претензії до громадян України ґрунтуються або на сумнівних доказах, або на неправдивих свідченнях, або на використанні норм антитерористичного законодавства Росії. У «злочинці» записують активістів, волонтерів, журналістів, правозахисників. Тим часом російські суди не бачать політичних мотивів у цих переслідуваннях і виносять вироки, за якими українці опиняються в тюрмах на 10-20 років. Останнє таке рішення ухвалили тиждень тому, 18 червня, у Ростові. Суд відправив за ґрати п’ятьох кримських татар, звинувачених у причетності до організації «Хізб ут-Тахрір». Засуджені отримали вироки від 11 до 17 років ув’язнення. Видання нагадує, що після інавгурації Володимир Зеленський знайшов Ірині Геращенко заміну. Нею стала Валерія Лутковська, яку призначили в Тристоронню контактну групу в Мінську відповідальною в тому числі і за обмін полоненими. Однак, це навряд чи пришвидшить повернення українських полонених додому, і до виборів сподіватися на обміни марно. Росія хоча й говорить про обміни, але не уточнює, про яку саме категорію людей ідеться: заручників ОРДіЛО, полонених моряків чи бранців Кремля. А нова адміністрація президента має зробити висновки з роботи своїх попередників і врешті розібратися з частиною проблем. Про них докладніше, а також про те, як кадрова політика президента Зеленського вплине на питання політичних в’язнів, йдеться в статті «Хто звільнятиме в'язнів Кремля?»
Державне бюро розслідувань повноцінно функціонує вже більше ніж півроку. Цей орган правопорядку, як нагадує «Дзеркало тижня», отримав у спадок усю підслідність Генеральної прокуратури, включно зі злочинами високопосадовців, суддів, прокурорів, правоохоронців, а також військовослужбовців. Надпотужний правоохоронний «монстр» може переслідувати навіть керівництво Національного антикорупційного бюро та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. Інакше кажучи, контроль за ДБР у недоброчесних політичних руках може значно ускладнити життя як політикам, так і антикорупційним органам. Проте поки що не ускладнив, переважно через неефективне керівництво цією інституцією, стверджує експерт з антикорупційних питань Олександр Лємєнов. Він характеризує ситуацію в ДБР як правоохоронну какофонію. Директор Роман Труба з перших днів роботи ніяк не знайде спільної мови зі своїми заступниками Ольгою Варченко та Олександром Буряком. Обидві сторони всіляко намагаються утримати ті можливості, які надані їм законом. Інколи заходячи на бік відповідальності своїх опонентів. Кількість фальшивих нот, що звучать від квазі-колегіального оркестру під назвою ДБР, ріже слух. Докладніше про це йдеться у матеріалі «Сім фальшивих нот Труби».
«Дзеркало тижня» стверджує, що одна з найяскравіших економічних ініціатив команди нового президента – проведення в Україні амністії капіталів. Ідея на перший погляд виглядає дуже спокусливою як можливість легально завести в економіку країни гроші, нині приховані в офшорних «податкових гаванях» або в «тіні» самої країни. Але експерти одностайні: без масштабної фіскальної реформи ефект у амністії капіталів буде один – ще більша втрата довіри в трикутнику «влада-бізнес-суспільство». Автор публікації Андрій Паливода стверджує, що насправді сьогодні українське суспільство втратило довіру до інститутів влади і бізнесу, бізнес – до влади і навпаки, існує загальний дефіцит довіри. У цьому ключі амністія капіталів при правильному її проведенні цілком може стати місією відновлення довіри. Однак це стане можливим лише в тому разі, якщо нова економічна влада розпочне з реалізації системного підходу до відновлення спокійного бізнес-клімату в країні. Влада повинна показати, що вона перестає красти гроші платників податків. Якщо бізнес повірить, він буде змінюватися, і тоді амністія капіталів дасть ефект. Але цей ефект «у грошах» для бюджету або у вигляді розширення бази оподаткування буде в будь-якому випадку набагато меншим, ніж той ефект, який дасть поліпшення бізнес-клімату в країні. Стаття називається «Амністія капіталів: як зіпсувати хорошу ідею».
