(Рубрика «Точка зору»)
Однією зі своїх найбільших заслуг Петро Порошенко та Володимир Гройсман вважають децентралізацію, метою якої є активізація соціально-політичного життя за межами столиці – життя сіл, селищ, районів, міст і областей. Справді, «пірамідальна» структура держави, коли всі політичні, економічні та громадські ініціативи обмежуються головним містом країни, а решта територій має виступати глядачами тих процесів, не маючи можливості бути їх активними учасниками, а тим більше ініціаторами, навряд чи може бути визнана ефективною і перспективною. Система тотальної централізації є питомою особливістю деспотичних імперій, а не демократичних держав.
Яскравим прикладом суперцентралізації виступає Російська Федерація, що аж ніяк не відповідає своїй назві через абсолютну фактичну унітарність. Там усе реальне політичне життя зосереджено в столиці, яка живе своїм окремим від решти держави життям. Як жартував російський журналіст: «Лише якихось 100 кілометрів від Москви, і ви вже в Росії». А знаний учений, житель Петербурга Дмитро Ліхачов говорив: «У нас в Росії є лише одне місто, а все решта – сільради». Такі традиції державного устрою геть не потрібні Україні, що потребує максимального розкриття потенціалу всіх своїх територій.
Але, говорячи про позитиви децентралізації, не треба забувати про загрозливі її негативи, зокрема про небезпеку використання механізмів і можливостей децентралізації в інтересах сепаратистських рухів. Деякі лідери ОТГ (об’єднаних територіальних громад) намагаються захопити якомога більше повноважень, незрідка далеко виходячи за межі Конституції і законодавства. Журналіст Денис Казанський наводив приклад, що в деяких ОТГ почали роздавати громадянам щось на зразок місцевого посвідчення особи (паралельно з паспортом України) та місцеві водійські права й номери, що не збігаються із загальнодержавними. А міський голова Харкова Геннадій Кернес прямо заявив про невиконання закону про декомунізацію. Такі дії, за умови їхньої безкарності та підтримки зовнішніми чинниками, можуть створити велику сепаратистську спокусу для певних місцевих еліт.
Влада і громада
Коли читаєш відповідні вже схвалені закони та подані в їхній розвиток законопроекти, впадає в око, що їхні автори малюють у своїй уяві якусь абстрактну ідеальну державу, а не реальну Україну з її проблемами, адміністративними вадами, політичними особливостями тощо. А найголовніше – забувають про найсуттєвіше (над усе в умовах збройної агресії ворога): про баланс інтересів окремої конкретної території з інтересами країни як цілісності. Так, є інтереси жителів села, селища, району, міста, але є ще й інтереси України як нації і держави, без реалізації яких потреби жителів територій не зможуть бути гарантовані.
Прихильники реформ постійно оперують поняттям «місцеві громади». Звучить гарно. Але, як зазначив академік Іван Дзюба понад 10 років тому в одній із публічних дискусій на цю тему: «А чи існують ті громади, яким хочуть передати повноту влади на місцях? Не на папері, а насправді?» Зараз це питання стало актуальним як ніколи.
Про місцеві громади у власному сенсі цього слова можна говорити лише щодо тих країн, де існує розвинене громадянське суспільство, де громадяни на тих чи тих територіях мають надійні важелі контролю за обраною ними місцевою владою і в будь-який момент можуть законним шляхом зупинити шкідливі дії останньої. Чи треба спеціально пояснювати, що все це не є можливим без наявності цивілізованої і некорумпованої судової системи?
Українська ситуація є такою, що громадяни – це «виборці одноразового використання»: періодично у них відбирають голоси на виборах, а потім цими голосами розпоряджаються на власний розсуд як своїм приватним капіталом, не цікавлячись думкою громадян. Цей мандат, отриманий від громади на виконання передвиборної програми, використовують для освячення будь-яких дій, добре розуміючи, що за чинним законодавством громада в періоди між виборами має дуже мало прав.
Тобто в багатьох ситуаціях реформа самоврядування призвела зовсім не до розширення прав громад, а до розширення прав обраних цими громадами органів місцевої влади, а це речі далеко не тотожні. Та й треба чесно визнати, що часто йдеться про місцеві громади, а фактично їх немає, є лише місцева неорганізована, неструктурована і пасивна маса. А там, де маса намагається структуруватися, організовуватися і висуває зі своїх лав активістів, місцеві чиновники реагують брутально (вбивства Катерини Гандзюк і Віталія Олешка, замахи на українських активістів у вотчині мера Труханова в Одесі…). Тобто розширення прав місцевого самоврядування нерідко веде на практиці до розширення прав місцевих бюрократичних структур, місцевих чиновників, а не громад. А до чого призведуть такі речі без посилення відповідальності та контролю з боку центру і судової системи, ми вже бачили і, боюся, ще побачимо.
Безвладна громада?
Чи існують механізми посилення громадського контролю? Існують. Наприклад, місцевий референдум про довіру владі, який проводиться під суворим контролем судової влади й МВС. Його наслідком могли б стати позачергові вибори ради й відповідного місцевого голови. Незрідка рішення органів місцевого самоврядування є відверто деструктивними, провокаційними, антидержавними (2014 рік дав дуже багато яскравих фактів) тощо. Якщо не ховати голову в пісок, не можна не побачити: подекуди розмова про права територій є прикриттям для нарощування відцентрових процесів у державі. Тут потрібен не лише місцевий, але й жорсткий центральний контроль. Дієвою формою такого контролю міг би стати інститут префектів, які мали би право призупиняти рішення органів місцевої влади, якщо такі рішення вступають у конфлікт з інтересами держави. Водночас за місцевими радами варто залишити право оскарження таких призупинень у Верховному чи Конституційному судах України.
Але всі ці реформи розраховані на ситуацію мирного часу. Я не знаю історичних прикладів, коли б країна, що стала жертвою іноземної збройної агресії, заходилася б здійснювати децентралізацію. Навпаки, з метою мобілізації всіх ресурсів практично всі держави в такій ситуації прагнуть максимальної централізації. А тотальне розширення прав місцевих еліт може призвести до «дикої» федералізації України, коли реальна влада на місцях належите не громадам, а місцевим кланам, які підпорядковують собі місцеві органи влади і розв’язуватимуть свої проблеми коштом пересічних громадян. Ніяка децентралізація не може обмежувати дію на всіх територіях України загальноукраїнського законодавства, бо є на місцях діячі, що розуміють самоврядування як своєрідну екстериторіальність і непідпорядкованість центральній владі. Треба наголошувати, що самоврядування є можливим тільки в межах загальнодержавної законності.
Чи вистачить у нового найвищого керівництва України принциповості й політичної волі для захисту національних інтересів і забезпечення перемоги доцентрових процесів над відцентровими? Тим більше, що другі будуть ще активніше стимулюватися ворогом…
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
(Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода)
