Дніпро – 11 квітня у світі відзначають Міжнародний день визволення в’язнів нацистських концтаборів. Для 74-річної дніпрянки Євдокії Варшавської цей день – особливий: вона згадує історію своєї родини. Її батьки – українка й поляк, обоє примусово вивезені до Німеччини, він – із Кракова, вона – з Дніпропетровщини, – пережили пекло нацистської неволі. Там народилась і сама Євдокія.
Про історію зародження родини в умовах фактичного рабства, про кохання, яке здатне здолати чималі перешкоди, про життя «німецької байстрючки» в СРСР Євдокія Варшавська розповіла Радіо Свобода.
Її мама Ганна була уродженкою села Почино-Софіївка Магдалинівського району Дніпропетровщини, зростала в звичайній селянській родині. Аж ось – початок війни, окупація, оголошення про вивезення молоді на роботу до «третього Рейху». Батьки Ганни переховували 23-річну доньку в чані, спущеному до криниці. Коли німці прийшли по неї й пригрозили батькам розстрілом, дівчина почала кричати й виказала свою схованку.
Важка праця й примусове донорство в неволі
Після цього Ганна разом із тисячами українських юнаків та дівчат опинилась на території рейху. В австрійському місті Грац вона працювала чорноробкою на фермі й у полях «хазяїна». Мати Євдокії часто згадувала й розповідала дітям про пережите: ставлення – як до рабів, із харчів – пісна «зупа», і багато-багато праці. Окрім того, раз на тиждень молоду дівчину змушували здавати донорську кров: у неї була рідкісна група. Це призвело до того, що геть знесилена Ганна потрапила до шпиталю. Від загибелі її врятував майбутній чоловік: поляк, так само примусово вивезений на роботи до Австрії, поклопотався, щоб Ганну перевели до іншого «хазяїна», в якого працював сам.
Мама доглядала за худобою й працювала в полі. На ніч вони навіть не роздягались, бо о другій ночі вже треба було вставати й працювати. І щотижня маму «доїли» – брали кров, аж поки вона зовсім не знесиліла
«Хазяїн», у якого вона була спершу, своїх робітників практично не годував, вони голодували. Мама доглядала за худобою й працювала в полі. На ніч вони навіть не роздягались, бо о другій ночі вже треба було вставати й працювати. І щотижня маму «доїли» – брали кров, аж поки вона зовсім не знесиліла. У неї покрутило руки, ноги, шию, працювати вона більше не могла, і її як відпрацьований матеріал здали в шпиталь. Вона думала, що не виживе. У шпиталі вона познайомилась із батьком-поляком, він її врятував», – розповідає Євдокія.
У неволі в чоловіка й жінки народилась дівчинка Євдокія. Через три дні після пологів породіллю змусили повернутись до тяжкої праці.
«Мама казала: я лежала в плетеній люльці, а вона була змушена працювати. Я була дуже слабка і весь час спала. Мама погодує мене – і знову біжить на роботу. А самих їх годували «зупою» і корінням кульбаб. Уже пізніше я казала їй: «Мамо, ти вижила завдяки отим кульбабам. Вони ж корисні». А вона сміялась… Їх не вважали там за людей», – каже Євдокія.
У травні 1945 року українка й поляк були звільнені. Мати Євдокії з 5-місячною дочкою пробирались на батьківщину, в Україну. Слід батька на деякий час було втрачено.
«Дорога звідти була дуже важкою. Вони їхали вдвох – мама й батько – до Румунії. Але в Румунії залізниця була зруйнована вибухом, далі руху не було. І мама до вересня не могла дістатись додому. А батька забрали в армію: всіх чоловіків тоді брали в армію. Мама дала батькові свою адресу, але на зустріч уже й не сподівалась», – каже жінка.
Повернулась додому … з «ганьбою»
Про те, що пережила Ганна, повернувшись додому з німецького полону з нею, маленькою, на руках, Євдокія Варшавська не може говорити спокійно. Батьки не прийняли дочку в хату. Мати Ганни, на честь якої вона назвала малу Євдокією, сказала з докором: «Он інші привезли з Німеччини добро, а ти – німченя»… Прихисток молодиці з немовлям дала чужа жінка – в тісній комірчині без вікон. Яким же було здивування односельців, коли через рік Ганну з малям відшукав її коханий-поляк.
Це вважалось страшною ганьбою: вона привезла дитину. Вони так і сказали: «Німченя привезла, тобі місця немає тут»
«Коли мама приїхала зі мною в село до батьків, то вони її не прийняли. Це вважалось страшною ганьбою: вона привезла дитину. Вони так і сказали: «Німченя привезла, тобі місця немає тут». Але знайшлись добрі люди, які нас прихистили. В комірчині ми жили рік, доки не приїхав батько. Батько нас знайшов. Я пам’ятаю це: взимку, вже були великі сніги, він прийшов. Він йшов із Солоного пішки, кілометрів 150 ішов. Прийшов обмерзлий, потім важко перехворів. І залишився жити в селі. Батькові важко було прижитись, він поляк, погано говорив українською. Але руки мав золоті – працював по дереву, будівельник був добрий», – розповіла Євдокія Варшавська.
Врятувало перекотиполе й ховрашки
Молоде подружжя почало будувати власний дім. Але прийшов страшний 1947-й рік – село голодувало.
Був страшний голод. Всі пухлі лежали: і мамині батьки, і батько, і я. Мене здали в лікарню в надії на якесь харчування, але й там його не було. Тоді мама забрала мене додому. Вона збирала перекотиполе, подрібнювала, товкла, варила каші, пекла млинці
«Був страшний голод. Всі пухлі лежали: і мамині батьки, і батько, і я. Мене здали в лікарню в надії на якесь харчування, але й там його не було. Тоді мама забрала мене додому. Вона збирала перекотиполе, подрібнювала, товкла, варила каші, пекла млинці. На все життя я запам’ятала один епізод. Я мала, батько лежить пухлий, я плачу й прошу їсти. Батько раз дав порцію отієї колючої каші з перекотиполя, вдруге дав, а я далі плачу й прошу їсти. Тоді він як розсердиться, як кине в мене кашею, як засвариться по-польськи. Мені це запам’яталось, було образливо. Вже дорослою я в нього запитала, чому він так зробив. І він відповів: «Ти ж могла померти, ти вже була на межі смерті». А навесні нас врятували ховрашки: мама їх ловила, обдирала, варила і нас всіх ними годувала. І ми всі вижили», – розказала дочка колишніх полонених.
«Німка», «байстрючка», «не наша»
Пізніше в сім’ї народилось іще шестеро дітей. Та навіть після цього, згадує Євдокія Варшавська, ставлення земляків до її батьків, які пережили нацистський полон, не було співчутливим. Натерпілась від такого ставлення й сама Євдокія.
І був такий момент: одна жінка обізвала мою маму «німецькою …», тоді батько її побив. Був суд, але батька не покарали, розібрались, слава Богу
«Я не бачила нормального дитинства: у школі в мене було одне ім’я – «байстрючка». Хоча вчилась я на «відмінно». Односельці вдома своїм дітям розповідали, що ми «фашисти», що я «німка», «байстрючка», «не наша». Коли в школі були ігри, всі ставали в коло, то мене ніколи не брали, виганяли. Я переживала це болісно, плакала, розповідала батькам. Вони мене вмовляли: «Такий був час, ти ніяка не байстрючка, в тебе є батько». І був такий момент: одна жінка обізвала мою маму «німецькою …», тоді батько її побив. Був суд, але батька не покарали, розібрались, слава Богу. Мама працювала дояркою, була передовичкою. Але люди їй дорікали: «Ти працювала на німців». Люди ніби не розуміли, чому так сталось. Я і сама досі, особливо серед людей свого віку, не афішую, що була народжена не на нашій території», – ділиться спогадами жінка.
Батько завжди говорив: «Бережіть цей мир»
Народженим у Німеччині був закритий шлях до вищої освіти й кар’єри, каже Євдокія. До омріяного медінституту вона вступити не змогла. Пізніше правдами й неправдами жінка виправила в документах місце народження – з Австрії на Україну.
Вивчившись на медсестру, Євдокія Варшавська понад 40 років пропрацювала в лікарнях Дніпра. Її особисте життя склалось не так щасливо: замолоду вона дуже хворіла, перенесла важку форму туберкульозу, втратила легеню, на схилі літ – самотня.
Зараз вона очолює одну з районних організацій Всеукраїнської спілки в’язнів і жертв нацизму, опікується людьми зі схожою долею. Дуже хоче побувати в Австрії, де познайомились її, вже зараз покійні, мама й тато і де народилась вона. Витримати всі важкі випробування її батькам, каже вона, вдалось завдяки коханню й оптимізму.
«Моя мама була дуже сильною людиною. Вона грала на баяні, співала, любила музику, була оптимісткою, дуже активною жінкою. Батько був майстром на всі руки. І завжди говорив: «Бережіть цей мир, бо те, що ми пережили, – жахливо, не дай Боже вам такого», – згадує жінка.
11 квітня 1945 року відбулося звільнення в’язнів нацистського концтабору Бухенвальд. Нині цей день відзначається як Міжнародний день визволення в’язнів нацистських концтаборів.
