На Дернбурґштрассе в Берліні серед інших «каменів спотикання», що нагадують перехожим про жертви нацизму, є латунна табличка, на якій викарбувані кілька дат. Вона встановлена на тому місці, де до війни стояв будинок бізнесмена Макса Цукера.
Після приходу Гітлера до влади він вирішив емігрувати з Німеччини і переїхав до сина, який жив в СРСР. Рішення виявилося фатальним. У 1937 році Макс Цукер був заарештований НКВС за звинуваченням у шпигунстві, а в 1939 році, після підписання пакту Молотова-Ріббентропа, депортований до нацистської Німеччини. На кордоні його зустрічали співробітники гестапо. Як єврея і уродженця Польщі, Макса Цукера відправили до варшавського гетто. 23 жовтня 1941 року на вулиці гетто його забили до смерті есесівці.
Документи, які нещодавно виявили в архівах КДБ УРСР, відкритих для дослідників після Революції гідності 2014 року, свідчать про те, як НКВС передавало до гестапо біженців із Німеччини, які сподівалися знайти в СРСР порятунок від Гітлера.
Протокол, датований 5 січня 1938 року, підписаний наркомом Єжовим і прокурором Вишинським. У ньому перераховані імена 45 громадян Німеччини, Австрії та інших країн, засуджених до висилки з СРСР. Після того, як Сталін і Гітлер стали союзниками в 1939 році, видача біженців нацистам була поставлена на потік. До літа 1941 року НКВС переправив до Німеччини сотні людей. Більшість складали члени розгромленої Гітлером Компартії Німеччини (КПН). Комуністів і євреїв, які шукали в СРСР порятунку від нацизму, Сталін відправляв до Гітлера.
Член політбюро КПН і депутат рейхстагу Гайнц Нойман і його дружина Маргарета в 1935 році були видворені з нацистської Німеччини і приїхали в СРСР. У 1937 році Нойман був заарештований НКВС і страчений. Його дружину, як «суспільно небезпечний елемент», в 1938 році засудили до п’яти років таборів і відправили в Караганду. У 1940 році її депортували в Німеччину. Про це Маргарета Бубер-Нойман розповіла в мемуарах «Між двома диктаторами»:
Нас не просто видали до гестапо, але НКВС також передало до СС матеріали щодо насМаргарета Бубер-Нойман
...У ніч із 31 грудня 1939-го на 1 січня 1940-го поїзд рушив. Він відвозив сімдесят зламаних людей... Через розорену Польщу ми їхали далі, до Брест-Литовська. На мосту через Буг на нас чекали співробітники апарату іншого європейського тоталітарного режиму – німецького гестапо. Три людини відмовилися перейти цей міст: угорський єврей на прізвище Блох, робітник-комуніст, засуджений нацистами, і німецький учитель, чиє ім’я я забула. Їх потягли до мосту силоміць. Оскаженіння нацистів, есесівців відразу вилилося на єврея. Нас помістили в поїзд і відвезли до Любліна... У Любліні нас передали до рук гестапо. Саме тоді ми змогли переконатися, що нас не просто видали гестапо, але що НКВС також передало до СС матеріали щодо нас. Так, наприклад, у моєму досьє було позначено, що я дружина Ноймана, а Нойман був одним із німців, яких найсильніше ненавиділи нацисти...
Маргарету Бубер-Нойман помістили в концтабір Равенсбрюк, де їй дивом вдалося вижити.
Ернст Фабіш (1910–1943) був членом молодіжної організації німецької компартії. Після приходу до влади націонал-соціалістів він став одним із лідерів антифашистського опору. Ордер на його арешт виписало гестапо, але йому вдалося в 1934 році втекти до Чехословаччини, а потім у СРСР. Працював на будівництві електростанцій у Сталінську (Новокузнецьку) і Підмосков’ї. У квітні 1937 року Ернста Фабіша заарештувало НКВС, шість місяців він провів у радянських в’язницях, а в січні 1938 року його депортували до Німецького рейху. На кордоні його заарештувало гестапо. У в’язниці Ернст Фабіш захворів на туберкульоз, після п’яти років ув’язнення в 1943 році він був убитий у концтаборі «Освенцим».
Співпраця НКВС і гестапо почалася ще до підписання пакту Молотова- Ріббентропа, і спочатку мова йшла саме про депортацію німецьких громадян на батьківщину: це були формальні контакти для уточнення часу прибуття і кількості депортованих. У 1939–1940 роках, після підписання пакту, на території Польщі, поділеної двома державами-союзниками, провели кілька так званих «конференцій» між співробітниками НКВС і гестапо – в першу чергу вони були присвячені способам придушення польського опору. Історик Роберт Конквест зазначає, що було чотири таких конференцій. Документи про ці переговори – як і раніше – засекречені в радянських архівах.
Німецький історик Вільгельм Мензінг створив сайт «НКВС і Гестапо», присвячений долям німців, які втекли від Гітлера і були заарештовані в СРСР, відправлені в ГУЛАГ, страчені або видані нацистам.
У книжці «Із Рура в ГУЛАГ» він розповідає про німецьких робітників, які стали жертвами Сталіна. На початку 1930-х в газетах Рурського вугільного басейну публікували оголошення із запрошеннями працювати в радянському тресті «Союзуголь»: гірникам обіцяли нечувану зарплату.
Шахтар Фріц Балтес у 1931 році уклав договір у радянському торговому представництві в Берліні і поїхав у Кізел на шахту імені Калініна, де дослужився до десятника. 15 жовтня 1937-го його заарештували. Слідчий НКВС Близняк відразу ж почав його бити. Чекістам потрібно було вигадати якусь змову, і на роль ще одного німецького шпигуна-шкідника обрали шахтаря Франца Вінтера, який підписав такий же договір у радянському торговому представництві.
«Під час моїх допитів я зазнав надзвичайно жорстоких катувань. При цьому у мене було вибито вісім зубів. Через удари в ліве вухо у мене розірвалася барабанна перетинка, тож сьогодні на це вухо я більше не чую», – розповідав він згодом.
7 січня 1938-го постановою Політбюро ЦК ВКП(б) «Про організацію показового процесу в Кизелі» Свердловському УНКВС було дозволено провести відкритий показовий процес «над диверсантами, які орудували в Кизелівському вугільному басейні». Балтеса і Вінтера засудили до розстрілу, але потім замінили найвищу міру покарання на 25 років виправно-трудових таборів. Їх відправили в розподільний табір Котласа, звідки вони писали листи з проханням про допомогу в посольство Німеччини. 2 травня 1940 року їх привезли до Брест-Литовська, де німецькі прикордонники перевели їх через кордон на територію Німеччини. Відтак Вінтер і Балтес опинилися в руках гестапо, і їх помістили в Люблінську в’язницю. Це лише одна з безлічі історій, про які розповідається у книзі «Із Рура в ГУЛАГ».
Вільгельм Мензінг, відповідаючи на запитання Радіо Свобода, розповів, як він почав своє дослідження:
– Можу точно сказати, як все почалося: це сталося, коли я прочитав збірку «В лещатах НКВС», в якій уперше розповідалося про долю сотень емігрантів із Німеччини до СРСР, особливо членів німецької компартії. У цій книзі я знайшов імена безробітних, які виїхали на початку 30-х до Радянського Союзу в надії кудись влаштуватися і допомогти будівництву соціалізму. Багато з них зникли в СРСР, а когось заарештували і повернули на батьківщину. З історією моєї родини це ніяк не пов’язано. Я ніколи не був членом соціалістичної чи комуністичної партії і особисто не знав жертв сталінського терору. Я керувався міркуваннями людяності (пам’ятати про жертви, не забувати про злочинців) і бажанням виявити істину. Але є й інша причина. Довгий час я досліджував комуністичну політику в Німеччині. У 1983 році я опублікував дослідження про вплив компартії на журналістику, літературу і мистецтво, а в 1989 році вийшов двотомник про відродження німецької компартії. Тож я був добре знайомий із комуністичною історією і світоглядом.
– Чому ви вирішили написати книжку «Із Рура в ГУЛАГ»?
– Коли я прочитав збірку «В лещатах НКВС», я почав розпитувати рурских істориків, чи готові вони зайнятися дослідженням долі емігрантів із Рура, які виїхали до сталінського СРСР, а потім повернулися в гітлерівську Німеччину. І всі, без винятку, відповіли, що вони настільки зайняті історією нацистських часів, що у них немає на це часу. І тоді я вирішив, що повинен зробити це сам. Я не можу дозволити, щоб ці люди були забуті.
– Чи відомо точно, скільки німців у СРСР були заарештовані під час Великого терору і скількох депортували в Німеччину? І за яким принципом їх репресували?
– Я не бачу ніякої логіки в сталінських репресіях і сумніваюся, що комусь вона зрозуміла. Точне число теж невідоме, але можна приблизно встановити, скільки людей було вислано після підписання пакту між Сталіном і Гітлером. На моєму сайті перераховані 325 людей. Я вважаю, що їх не було більше ніж 350. У той же час приблизно 80 громадян Німеччини й Австрії отримали дозвіл залишити СРСР без депортацій.
– Як склалася доля депортованих?
– Більшість уникли арешту. Наймолодших відправили служити до вермахта. Частину (колишніх) членів компартії відправили у концтабори, кільком вдалося вижити. Майже всі євреї стали жертвами Голокосту, лише деякі змогли виїхати до Великої Британії, США та інших країн.
– Чому ви вирішили створити сайт, присвячений співробітництву НКВС і гестапо, чи отримуєте відгуки?
– Я вирішив створити цей сайт після публікації «Із Рура в ГУЛАГ». Було неможливо вмістити в книгу всі матеріали, які у мене були, інакше б вона стала занадто дорогою, тож я вирішив їх зібрати на спеціальному сайті. Потім, коли я став вивчати інші аспекти сталінського терору, особливо еміграцію і рееміграцію, я зрозумів, що публікація імен в інтернеті –кращий спосіб привернути увагу всіх, хто цікавиться темою. Звернення з боку істориків і нащадків тих людей, про яких я пишу, свідчать, що я обрав правильну форму.
– Чи є цікаві документи на цю тему в архівах «Штазі» (Ministerium für Staatssicherheit – Міністерство державної безпеки у НДР – ред.)? Чи намагалися ви знайти щось в архівах КДБ?
– У сховищі архівів «Штазі» зовсім небагато документів на цю тему. Сталінські репресії були табуйованою темою для СЄПН (Соціалістична єдина партія Німеччини – ред.). Коли наприкінці 50-х в НДР реабілітували реемігрантів, які постраждали в СРСР, було суворо заборонено говорити як про репресії, так і про реабілітацію. Я бачив чимало документів із Російського державного архіву соціально-політичної історії, послужні списки, списки емігрантів, списки людей, виключених з партії або заарештованих. Однак багато документів (зокрема, папери Комінтерну) залишаються засекреченими.
Вільгельм Мензінг зупиняється у своїй книзі на декількох трагічних долях.
Журналіст Віллі Гарцгейм став членом компартії в 1923 році. У 1929 році, переїхавши з Гельзенкірхена до Берліна, він влаштувався на роботу до Союзу пролетарських письменників. У 1930 році в складі німецької делегації брав участь у Міжнародній конференції пролетарських і революційних письменників у Харкові. Після приходу до влади нацистів емігрував до СРСР, і його як «культурного працівника» скерували в Сибір. У Прокопівську він працював у газеті «Червоний шахтар». 20 листопада 1937 року Віллі Гарцгейма заарештували, а 17 грудня розстріляли за «контрреволюційну діяльність».
Комуніст Арнольд Кляйн емігрував до СРСР у 1934 році, під партійним псевдонімом Ганс Блох працював у виданнях, які видавала німецька компартія, потім отримав місце на автозаводі в Нижньому Новгороді. 8 березня 1938 року був заарештований НКВС і звинувачений у троцькізмі. 5 лютого 1940 року радянська влада передали його до рук гестапо. Він був звинувачений у державній зраді і відправлений до Люблінської в’язниці, потім його перевели до в’язниці в Дюссельдорфі, де він помер 25 січня 1942 року.
На запитання «Що спільного в діяльності НКВС і гестапо?» Вільгельм Мензінг відповідає так:
– Це, як 150 років тому сказав наш великий письменник Теодор Фонтане, «велике поле». Спільне в них – специфічні якості таємної поліції. Гестапо брало участь у винищуванні єврейського населення окупованих країн – це унікальна особливість. Число жертв НКВС, мабуть, більше. Кількість різна, а безжалісність однакова. І гестапо, і НКВС були інструментами в руках злочинних правителів, деспотичних тиранів.
Оригінал статті на сайті Російської редакції Радіо Свобода. Над перекладом і публікацією працювала Людмила Ваннек.
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
«Молотов живий і шукає свого Рібентропа» – Лінкявічус про річницю пакту між СРСР та Німеччиною
22 червня. Радянський міф відходить у минуле
