(Рубрика «Точка зору»)
Нинішня виборча кампанія здійняла величезну хвилю популізму в українському суспільстві. Причому йдеться про популізм у його найбільш гротескній, карикатурній формі. Фігуранти кампанії пропонують абсолютно нереальні або дуже небезпечні для економіки, політики і державної стабільності речі. Над учасниками виборів тяжіє дух безвідповідальності й авантюрності, коли вони діють під гаслом: обіцяй, обіцяй, обіцяй навіть найнеймовірніші перспективи, хтось таки на це купиться.
Одна заявляє, що знизить ціни на газ у два рази, другий натомість в 4 рази. Третій обіцяє: «Гарантую гідні пенсії!» Ну як він гарантує, чим він гарантує? Своїм власним майном? Звісно, ні. Значить, ніяких гарантій немає. Чимало людей сприймають президента, якого треба обрати, як такого собі чарівника, який сидить на грошовому мішку і роздає ті гроші всім охочим. Така міфологізація і фольклоризація інституту президентства є вкрай шкідливою і небезпечною.
До того ж чимало виборців в Україні (під впливом суб’єктів виборчої кампанії і телебачення) демонструють своєрідну аберацію у своїх претензіях до першої особи держави. На їхню думку, президент відповідає геть за все, в тому числі за стан справ у кожному селі, селищі, районі та місті. Але для цього йому треба надати необмежені диктаторські повноваження (хоча б на рівні Путіна чи Лукашенка в сусідній Білорусі, проте і з такими повноваженнями Путін ще жодного разу ні за що не відповів). А це неможливо в парламентсько-президентській республіці, що має відповідні угоди з Європейським союзом. Саме тому спритні політикани, що хочуть спробувати себе на президентських виборах, нахабно і безсоромно обіцяють в разі свого обрання те, чого президент за Конституцією не може робити. Адже виконання тих обіцянок залежить від уряду, а уряд формується за результатами парламентських виборів і створення урядової коаліції.
Причому за певних обставин уряд може бути опозиційним до президента (залежно від того, кого українці оберуть депутатами). А що ж у парламентсько-президентській республіці залежить саме від президента? В Україні це оборона, безпека і зовнішня політика. Ось саме тут президент може більше, ніж усі інші посадові особи.
Виборці досі не розібралися в повноваженнях парламенту, тому під час парламентських виборів претенденти на звання нардепа залюбки будують дитячі майданчики, ремонтують дороги, газифікують села тощо. Якщо це їхня робота, то тоді всі місцеві ради (сільські, селищні, районні, міські й обласні) треба розпустити через непотрібність. Адже не нардепи, а саме місцеві депутати повинні все те робити, а нардепи зобов’язані ухвалювати закони загальнонаціонального значення, а не бавитися суто муніципальними проблемами. Тому за аналогією й до президента ставлення як до завгоспа №1 в Україні. Саме він чомусь має визначати ціну газу для споживачів, рівень зарплат і пенсій, соціальну допомогу різним категоріям громадян. Тобто вести всю поточну роботу з управління народним господарством всупереч Конституції. І тому майже всі кандидати в президенти намагаються довести, що будуть кращими від чинної першої особи завгоспами. На жаль, таке хибне розуміння природи і характеру президентської влади постійно культивується ЗМІ в ході всіх масових кампаній.
Місія Верховного головнокомандувача
На тлі цієї виборчої метушні люди забувають, що Україна перебуває в фактичному стані війни. А під час війни є одна функція президента, що перевищує решту. Це функція Верховного головнокомандувача всіх збройних сил. Саме він має стати найвищим центром організації всіх зусиль нації, держави і армії, спрямованих на відсіч агресору. Він повинен об’єднати всі можливості, сконсолідувати всі ресурси, щоб перетворити країну на потужну фортецю, на єдиний військовий табір, з єдиною метою. Це стає для Верховного головним завданням, а не розв’язання якихось побічних проблем, коли вирішується для України питання: бути чи не бути…
Звісно, такі обов’язки вимагають наявності у претендента цілого комплексу морально-психологічних якостей, відповідного досвіду, здатності швидко навчатися й опановувати нові для нього сфери діяльності. Не дай Боже підняти на висоту цієї надвідповідальної посади людину соціально і національно непритомну, яка полюбляє безвідповідальні й авантюрні експерименти, в тому числі над долею країни і народу.
У нинішніх умовах чи варто змінювати те, що вже сформувалось та бодай якось працює на те, що не дає жодних гарантій дієздатності і функціональності та може стати великою і згубною несподіванкою? Бо буде ще дуже добре, якщо спрацює сумнозвісна «формула Черномирдіна»: «Хотіли як краще, а вийшло як завжди»… Більше того: чи зможуть люди, страшенно далекі від питань армії і війни, швидко увійти в процес адекватного ухвалення важливих, доленосних рішень у цій сфері? Тим більше, що чимало неофітів на такій посаді почнуть вчитися (якщо взагалі почнуть) навіть не з нуля, а з мінусової позначки. На їхнє навчання часу може й не вистачити – з відповідними наслідками для країни. А дивлячись на деяких пихатих претендентів, які «все знають» від народження, відчуваєш, що мало хто з них навіть розуміє необхідність наполегливого та інтенсивного навчання, передусім у царині воєнно-політичній.
Знання і практичний досвід, зароблені дорогою ціною, формують таку цінну якість Верховного як інтуїція, що дозволяє відрізняти головне і вирішальне від менш суттєвого, периферійного. Така інтуїція інколи може компенсувати брак фахової освіти. Є яскравий приклад, як багато залежить від інтуїції Верховного. Коли під час Другої світової війни до президента США Франкліна Делано Рузвельта прийшли вчені-ядерники і запропонували зробити ядерну програму державним пріоритетом, Рузвельт сказав, що розуміється на цих питаннях не більше, ніж той полісмен, що охороняє Білий дім. Але ухвалив ризиковано-інтуїтивне рішення, що виявилося абсолютно правильним та змінило якісно всю стратегічну ситуацію у світі, випередивши аналогічні дослідження в нацистській Німеччині.
Не помилитися!
Від Верховного величезною мірою залежатиме, чи встоїть Україна в цій війні, чи буде розбита, пошматована і окупована Росією. І тоді чимало питань, що сьогодні здаються українцям такими важливими, геть утратять своє значення. Україна витримала 5 років російської збройної і диверсійно-політичної навали, на що мало хто в сучасній Європі здатний. І було б надзвичайно прикро і несправедливо втратити країну через самовпевненого невігласа і авантюриста на чолі державного апарату чи через маніакальне прагнення декого з ветеранів української політики до влади за будь-яку ціну.
Треба зрозуміти, що сьогодні громадяни України обирають Верховного головнокомандувача всіх збройних формувань Української держави. Всі соціально-економічні питання будуть вирішуватися на парламентських виборах у жовтні поточного року. А на президентських усіх претендентів розглядати треба під оглядом – а чи зможе він бути ефективним Верховним? І одразу ж відсіювати тих, хто за жодних обставин на таку діяльність не надається, кого навіть уявити Верховним не можна.
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
(Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода)
