У Празі відбулася прем’єра фільму «Невидимий Батальйон», першого українського документального фільму про жінок на війні, знятого також жінками. Показ фільму, який вийшов на екрани України ще восени минулого року, відбувся у кінотеатрі «Понрепо», що спеціалізується на показі некомерційного кіно. Організовували його чеські україністи за підтримки Українського посольства у Празі. А в аудиторії можна було побачити і численних представників української громади і зацікавлених чеських глядачів. Про фільм та реакцію на нього аудиторії у Празі, розповідає Радіо Свобода розпитувало у глядачів після перегляду.
Побачити війну в Україні, як вона є, та ще і з жіночої перспективи, – для багатьох було сильне переживання. Коли фільм скінчився і екран закрила завіса, в залі запала тривала тиша. Представниці старшого покоління української громади – голові Союзу українок Чеської Республіки Христині Йойковій події фільму нагадали спогади з власного дитинства, часи Другої світової війни.
Як мусять наші люди, чоловіки, чи жінки лишити родину, то йдуть і воюють. Я думаю, що коли б я була молодою, то і я б пішла такожХристина Йойкова
«Це сумне, і це страшне. Але мені це звучало знайомим. Я маю свої власні спогади вже з акції «Вісла», коли наших людей виселяли зі зброєю, а вони мусили зі зброєю захищатися. Нічого не змінилося. Як мусять наші люди, чоловіки, чи жінки лишити родину, то йдуть і воюють. Я думаю, що коли б я була молодою, то і я б пішла також. Я лише не знаю, як так зробити, щоб менше нашої крові проливалося», – говорить Христина Йойкова.
Фільм трьох українських режисерок, Світлани Ліщинської, Аліни Горлової та Ірини Цілик розповідає про долі шістьох героїнь, які несли службу на передовій. Вони мали різні професії. Одні мали, інші ще не мали родини, і тільки мріяли про них, але вони відчували, що не можуть залишатися осторонь подій, відчували, що їхнє місце – на фронті, чи то воювати, чи рятувати життя своїх побратимів. І робили це на рівні з чоловіками.
Дуже багато жінок та чоловік травмовані, вони потребують професійної реабілітації, але вони її не отримують, бо державні програми є на дуже примітивному рівніІрина Цілик
«В нас були дві снайперки, дві парамедички і дві ветеранки, всі дуже різні, і теми дуже різні у фокусі, наприклад питання дискримінації, чи питання посттравматичного синдрому, яке продовжує замовчуватися в Україні. Дуже багато жінок та чоловіків травмовані, вони потребують професійної реабілітації, але вони її не отримують, бо державні програми є на дуже примітивному рівні. А ми маємо дуже велику проблему в українському суспільстві, бо ці люди повертаються, а з ними потрібно працювати. Дуже груба статистика говорить про більше, ніж тисячу випадків суїцидів, і то лише тих, які були зафіксовані під час служби», – розповідає Ірина Цілик.
Історія Оксани Якубової, майорки української армії, яка була на передовій, і яка мала посилати бійців, можливо, у їхній останній бій, а потім мала у своїх службових обов’язках писати рапорти про обставини їхньої загибелі, була дійсно серед тих, що справили найсильніше враження на глядачів. Багато з них говорили, що не уявляли б себе на її місці та дивувалися мужності цієї жінки. Разом з тим, ця історія залишала у глядача і відчуття безпорадності, бо видно було, як важко переживала свій досвід ця жінка, і як мало нинішня українська система реабілітації може їй допомогти.
Попри сильні враження щодо фільму, були і зауваження. Хтось не міг змиритися з тим, що у фільмі про війну з Росією звучить стільки російської мови. Іншим вона просто не була зрозуміла, а субтитри фільм мав лише англійські.
Але питання, яке найбільше лунало від глядачів, було про те, чому такі історії не стають надбанням широкої гроадськості.
«Такі фільми мало б показувати чеське телебачення у свій прайм-тайм», – з гіркотою говорить один чеський політолог. На його думку, якби чеське суспільство знало більше, про те, що відбувається на сході України, чехи б краще розуміли українські проблеми. І напевно це би вплинуло і на посилення чеської закордонної позиції щодо Кремля.
