19–20 січня Україна вшановує оборонців Донецького аеропорту, яких супротивники назвали «кіборгами» за незламність і мужність. Олександр Терещенко захищав Донецький аеропорт у жовтні 2014 року у складі 79-ї аеромобільної бригади, втратив обидві руки. Нині працює в Академії патрульної поліції, проводить для курсантів уроки патріотичного виховання. У розмові з Радіо Свобода Терещенко розповідає про Майдан, війну і підготовку копів (патрульних поліцейських).
– Я тривалий час жив у Миколаєві, під час Революції гідності ходив на народне віче. Коли почались на київському Майдані драматичні події, я стежив за ними на телебаченні, переживав сильно. Але, мабуть, не вистачило духу і сміливості – сісти в машину, як це зробили мої друзі, і їхати до Києва. Пізніше, коли вже Майдан переміг, я був у Києві і пройшов по вулиці Героїв Небесної сотні, дивився на їхні портрети. Там же багато молодих хлопців, такого віку, як мій син! І я подумав, що якщо не піду боронити Україну, то перестану себе поважати. Бо гинуть діти, а я вже пожив, маю своїх дітей.
– То з чого почалась для вас війна?
Війна для мене почалась, як і для цілої України, з початку окупації Криму
– Війна для мене почалась, як і для цілої України, з початку окупації Криму. Мені виповнилось 47 років, строкову службу я проходив ще у часи СРСР у будівельних військах. У квітні 2014 року я пішов до військкомату, там порадили «почекати ще трошки», зважаючи на мій вік і військову спеціалізацію. За якийсь час мені зателефонували звідти і запитали: «Ви не проти, якщо ми вас включимо у роту охорони військкомату на випадок, якщо воєнні дії дійдуть до Миколаєва?». Я погодився. Мене у роту включили і «прописали» якусь спеціальність. А 30 липня мені подзвонили і кажуть: «Ви в армію просились? Ну давайте, ми вже вас кудись відправимо».
– «Кудись» – це куди?
– «Кудись» – це у 28-му механізовану бригаду, я був мобілізований туди у другий батальйон і проходив там бойове злагодження, на військовому полігоні «Широкий лан». Там був три тижні, а на четвертий там бійців почали питати, чи є охочі вирушити назавтра у зону АТО. Я разом з іншими відповів «так». І так трапилось, що нашу групу відправили на докомплектацію 79-ї аеромобільної бригади. У складі цієї бригади і воював, з нею пізніше зайшов у Донецький аеропорт.
– Як це відбувалось?
– Трошки «відмотаю назад» цю історію: 28 вересня після бойового рейду нам дали тижневу відпустку додому, у Миколаїв. Уже в дорозі ми з побратимами дізнались, що коли наша 79-а бригада змінювала в Донецькому аеропорту Третій полк спецназу, два БТР-и були розстріляні впритул, і загинули наші хлопці. Після відпустки, коли ми повернулись на передову і нас запитали, хто хоче змінювати перший батальйон нашої бригади, я зголосився. Так ми з побратимами зайшли у ДАП, нашою групою командував Євген Жуков, позивний «Маршал».
– Хто з вами воював у Донецькому аеропорту і як довго ви там були?
– Знаєте, там була «збірна солянка»: бійці 79-ї, 93-ї, 95-ї бригад, хлопці з Добровольчого українського корпусу («Правий сектор»). Я особисто був там упродовж тижня, ми десь 7–8 жовтня зайшли, а 15 жовтня я був поранений. Мене поранили у день, коли відбувалась чергова ротація: прийшли БТР-и, висадили зміну, щоб наступного дня виїжджати. А під час приходу нашого конвою почався обстріл, невеличкий штурм, і я був поранений.
– Що закарбувалось у пам’яті, окрім боїв та обстрілів?
– Запам’яталась сама будівля Донецького аеропорту, мій товариш із Миколаєва (один із двох, кому я повідомив, що буду у ДАП-і) мене запевнив: «Там крута споруда, там такі підвали у новому терміналі, що здатні витримати ядерний удар». Ну я собі і подумав, що там міцна будівля має бути, з посиленими стінами – а насправді аеропорт нагадував супермаркет, лише з колонами. Моя позиція «Хвіртка» була біля переходу у старий термінал, як барикаду ми використали перевернутий візок для багажу, двері і якийсь стіл на кшталт письмового.
Неможливо забути бої та обстріли, що точилися в аеропорту
Звісно, що неможливо забути і самі бої та обстріли, адже у мене реального бойового досвіду до 2014 року не було і під серйозні обстріли я не потрапляв. Тож коли у закритому приміщенні аеропорту падала міна 120-го калібру, луна йшла така, ніби це атомна бомба розірвалась.
– Чи знаєте ви, хто стояв проти вас на Донбасі, включно з Донецьким аеропортом?
– Точно не шахтарі і не трактористи. Якраз коли наша група заступила на ротацію, то була інформація, що у Донецьку висадились кадировці. І ми часто чули «Аллах акбар» з ворожого боку. І взагалі, ми – дорослі люди і розуміємо, що сісти керувати танком або корегувати вогонь пересічна людина не може.
– А як ви потрапили в Академію патрульної поліції?
– Після поранення й ампутації я тривалий час лікувався, проходив протезування і реабілітацію. Із 2015 року займався громадською діяльністю у ветеранській організації у Миколаєві. У травні 2017 року я відвідав США, був номінований на цю поїздку за програмою «Відкритий світ»: побачив, як у Сполучених Штатах працюють із ветеранами, яку державну допомогу вони отримують тощо.
А наприкінці 2017 року мені несподівано зателефонував мій колишній командир «Маршал», який уже працював у поліції (очолює Департамент патрульної поліції Національної поліції України – ред.), і запропонував працювати в щойно створеній Академії патрульної поліції. «Маршал» сказав, що людина з моїм досвідом може мотивувати молодь. Дав час подумати, але як тільки він попрощався і ми роз’єднались, я вже знав, що прийму його пропозицію. Я сприйняв це як шанс вирватися з мого «інвалідного» стану і як можливість стати корисним суспільству.
– То які вони, майбутні патрульні поліцейські?
– Вони різні: є такі, хто пішов у поліцію, «намалювавши» «мультик» у голові: гарна форма, крута машина, зброя, все, як у бойовиках. Такі люди швидко відсіюються. Але багато тих, хто розуміє суть майбутньої професії і готовий задля неї важко працювати над собою, вчитись, проходити відбори тощо. Як ми кажемо, поліцейський – це не професія, це вибір життя. Тішить, що бачу багато світлих, палаючих очей, рішучих молодих людей, хочеться кожного з них підтримати.
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
