Лілія Горопашна
5 грудня світ відзначає Міжнародний день волонтера. Напередодні ми зустрілися з волонтером Тетяною Грубенюк на території Головного військового клінічного госпіталю у Києві – тут вона постійний гість вже майже п’ять років, відколи почалися бойові дії на Донбасі. У госпіталі та на передовій її знають під позивним «Руденька». Тендітна молода жінка підтримує поранених, їхніх близьких, допомагає з медикаментами та іншими необхідними речами.
До початку інтерв’ю потрібно занести пакунок одному з хлопців, який учора переніс восьмигодинну операцію. У палаті Тетяну як рідну зустрічає мати військовослужбовця. «Ви спали сьогодні?» – чи не з порогу запитує волонтерка. У відповідь жінка втомлено посміхається та ствердно киває. Тетяна допомагає розібратися з планшетом, який напередодні привезла пораненому, спілкується з хлопцем, жартує, підтримує.
«Сьогодні вони виглядають набагато краще, все буде добре», – каже Тетяна, тільки-но ми виходимо з відділення.
Прямуємо до буфету. Волонтерка сідає навпроти мене за столиком, довгі руді пасма обережно прибирає за вуха. Телефон на столі лежить екраном догори – кожної миті може прийти нове повідомлення щодо поранених.
– Цей хлопчик, він на декілька років старший за мого брата, – починає розмову волонтерка. – І я з жахом розумію, що війна не закінчується. І що на цьому місці може бути будь-хто.
– Здається, що ви добре знаєте свою справу, можете розговорити будь-якого пораненого. Це від природи?
Коли я вперше потрапила в шпиталь, було взагалі незрозуміло, як спілкуватися з хлопцями
– Ні (посміхається). Коли я вперше потрапила в шпиталь, було взагалі незрозуміло, як спілкуватися з хлопцями. Не розумієш, тому що ти людина з мирного життя... Що можна питати, що не можна. Я пам’ятаю, я з таким захопленням дивилася на дівчат волонтерів, які з першого дня були в шпиталі, для мене вони здавалися «ангелами світла», як-то кажуть.
– Як сталося, що ви опинилися у госпіталі? Коли прийшло усвідомлення, що маєте займатися волонтерством?
– Ми з друзями байкерами каталися, зупинилися попити кави і просто запитали себе, а що ми можемо зробити? Тому що насправді приходило потрошку відчуття, що не можна бути десь там осторонь. От просто не можна. Ми вирішили зробити байкерський пікнік...
Хлопців було дуже багато, були ті, які могли вийти, а частина була зовсім нетранспортабельна, вони лежали по палатах. Я добре пам’ятаю, в мене друг Ден – це такий прямо байкер, байкер, такий у шкіряній жилетці крокодиловій, зі значками – він так ніжно брав оту тацю і ми накладали туди порції. Байкери, оці бородаті чоловіки у татухах, черепах, банданах, вони розносили ці таці.
– Наскільки я знаю, тепер такі пікніки проводяться регулярно?
– Так, з 2014 року, коли погода дозволяє, коли немає якихось передумов у шпиталі. Ми завжди, звичайно, погоджуємо з керівництвом шпиталю. І я дуже вдячна, що у більшості випадків вони нам це дозволяють...Насправді на всіх військових об’єктах є таке, що не можна розводити вогонь, як ми раніше робили, привозили із собою мангал. Але усе одно керівництво шпиталю розуміє, що для хлопців це є психологічна така розрада. Вони дозволяють нам робити пікніки, лише просять десь приготувати і привезти. Вони допомагають і столи, і лавочки винести.
– Чи хотіли до війни бути волонтером? Як планували своє життя?
– До війни життя було зовсім інакшим, я могла собі більше дозволити і взагалі було дуже безтурботне. Тобто до війни я навіть не задумувалась про те, що є купа дитячих будинків. Ніхто мені не заважав, мені не потрібна була тоді війна, щоб зрозуміти, що можна раз в якийсь період часу виділити зі своїх заробітків якісь кошти. Купити той самий пластилін, щось подібне для малюків, чого вони мало бачать в своїх сиротинцях. Приїхати просто провідати. Ми не задумуємося. Коли зараз починають, знаєте, кричати про те, що «Боже, волонтери, благодійники – такі молодці», насправді – нема в цьому нічого такого, ми просто забули, що співчувати і допомагати – це норма.
– Як вдається вчасно зібрати необхідні речі, кошти?
Коли я тільки починала волонтерити, мені здавалося це якоюсь нездійсненною мрією, зібрати хоча б на один тепловізор
– У нас, волонтерів, в месенджерах є окремі свої групи, ми всі маємо телефони кожного. Якщо щось терміново потрібно, дівчата одразу дзвонять, кажуть, в нас прийшов борт, хелп, не вистачає того і того. Я беру на себе те, те, те, пишу пост у Facebook. Небайдужі люди до цих пір допомагають... Коли я тільки починала волонтерити, мені здавалося це якоюсь нездійсненною мрією зібрати хоча б на один тепловізор. А коли починали люди мені допомагати, і ми могли за два тижні купити автівку, а потім там ще за три тижні купити надзвичайно дорогий тепловізійний приціл, а ще там через місяць купити ще одну автівку і ще три приціли – для мене це був шок, якщо чесно.
– Що за ці довгі роки запам’яталося найбільше?
– Найстрашніше, що ми колись збирали – це коли наші хлопці-кіборги потрапили у полон, я не знаю яким чином, я не знаю через кого, але десь хтось якось домовився, що хлопцям можна буде передати посилки. Від оцих старих дублянок, старих шерстяних ковдр, сигарет, якихось ліків...від них хотілося не те, що плакати, а ти просто не міг уявити, що цій старій затертій дублянці хтось там десь далеко дуже зрадіє, тому що він дуже мерз.
– Як ви знаходите час і на волонтерство, і на себе? Я так розумію, ви встигаєте ще й працювати, адже цей труд не оплачується.
– На війні познайомилася з дуже хорошою людиною, яка волонтерила з перших днів. Коли він дізнався, що я шукаю роботу, не вагаючись запропонував мені працювати на нього...Він дуже добре розуміє, що я не зможу не їздити на передову, не їздити у шпиталь. В принципі, він сам сказав: «Розумію, що з 9-ї до 6-ї вечора сидіти в офісі – це не твоє. Розумію, що ти і так зробиш все, що маєш зробити».
– Ви вже багато років допомагаєте іншим, але не так давно допомоги потребували й самі. Чула, що влітку ви потрапили у досить серйозну аварію, перенесли декілька операцій. Що допомогло не опустити руки і продовжити займатися волонтерською діяльністю?
– Як можна лишити волонтерство, коли ти лежиш в палаті, а до тебе приходять хлопці, до яких ти їздив туди, на передову, до яких ти ходив тут у госпіталь. Коли волонтери з тобою ночують, тому що мама ще не могла взяти квиток, щоб приїхати...От реально, той заряд позитиву, той заряд любові і хвилювання, який я відчула за ті дні, коли лежала в лікарні, вони не дали мені опустити ніс, я зрозуміла, що значить я все роблю правильно.
Дуже важлива й підтримка родини. Якщо тебе ніхто не підтримує, ти нікого підтримати не зможеш. Знаєте, я найбагатша людина в світі, стільки в мене друзів, стільки рідних для мене людей не по крові, більшого нічого й не потрібно.
Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED
