Андрій Любка: «Нам потрібні добрі письменники так само, як добрі снайпери»

Андрій Любка добре відомий поціновувачам сучасної української літератури. Презентації його творів збирають аншлаги серед молодих дівчат, а самого автора називають секс-символом сучасної української літератури. Цього тижня письменник приїхав до Праги презентувати свій новий роман «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан».

–​ Розпочнемо з книжки: «Твій погляд Чіо-Чіо-сан. Що означає ця назва?

– Твій погляд Чіо-Чіо-сан – це психологічний трилер. І уже з назви відчутно що Чіо-Чіо-сан – це головна героїня опери Мадам Батерфляй. Оскільки це роман про сучасну Україну, вже на першій сторінці відбувається зав’язка – п’яний суддя на пішохідному переході збиває дівчину. Вона помирає і її чоловік вирішує йому помститися, оскільки суддя не несе жодного покарання.

Цей роман про помсту і сучасну Україну. Для України взагалі оце явище мажорів, які з п’яну чи у стані наркотичного сп’янінні вбивають когось на дорогах. Це уже щоденна або щомісячна практика. То Харків, то Одеса, то у нас в Закарпатті ганяються за якимось суддею, який просто з’їжджає у поле. Ми уже до цього звикли, і це до певної міри приведене у художню літературу, як така типізація нашого щоденного досвіду.​

–​ Назви ваших книжок не вперше викликають резонанс. Книжка «Спати з жінками» в тому числі. Це спосіб таким чином привернути увагу?

– Чесно кажучи, назвати книжку значно важче, ніж її написати. «Спати з жінками» – це була класна назва, тому що вона приваблювала увагу читачів, хоча у книжці конкретно про те, про що вони сподівалися прочитати, немає взагалі. «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан», на мій погляд, трохи контрпродуктивна назва – бо вона масового читача відлякує.

Масовий читач не любить оперу, не знає Мадам Батерфляй і коли чує щось таке, то краще відкладе цю книжку на бік. Якщо би назвати роман «Вбити суддю», то я впевнений, що ця книжка продавалася би краще. І всі б сказали – так і має бути. Але мені все одно хотілося трохи погратися із світом високого –мистецтва.

– Я знаю, що у вас було досить складне дитинство. У вас не було тата, і в одному з інтерв’ю ви казали, що у військове училище пішли через те, що у вас не було що вдягнути, що поїсти.

– Військовим я хотів бути, оскільки, коли в тебе немає батька – тепер вже я це розумію, ти намагаєшся подвійно виконувати цю маскулінну роль. Ти маєш бути чоловіком за себе і за свого батька. Ти маєш репродукувати. І це така психологічна травма, яку, добре що я пережив і усвідомив.

–​ Але нині, з тим, що ви вже зараз стали письменником, теоретично ви би продовжили професійну кар’єру військового?

– Я її не продовжив тоді через те, що мене не взяли у військовий інститут через вроджену ваду серця. Це по-дурному зараз буде звучати і якось пафосно. Але мені здається, що в час війни, чи в час змін кожен робить свою роботу. Нам потрібні добрі письменники так само, як добрі снайпери.

– Ви багато подорожуєте Європою. В одному з інтерв’ю ви сказали, що жити хочете в Україні, але працювати вам зручніше за кордоном. Чому? Чи не плануєте виїхати на постійне місце проживання в одну з країн Європи?

– Я жив за кордоном в сумі, напевно, майже 4 роки. В різних країнах, і після того, як я закінчив варшавський університет – я мав там залишитися і працювати. А я навпаки – повернувся в Україну в 2014 році. Коли всі казали – навіщо тобі це, перечекай цей рік, бо ти повернешся і одразу отримаєш повістку, підеш на фронт.

Але навпаки, я повернувся в Україну і, зокрема, в Ужгород. Мені здається що це ідеальне місце для життя. Особливо для письменника. Виїздити, емігрувати я не планую. Хоча і не зарікаюся. За кордон я просто їжджу у резиденції для письменників. У Швеції – острів Готланд. Будинок письменника. Ти приїхав туди, тебе ніхто не знає. Тиша, море, чайки, твоя кімната, комп’ютер – ти пишеш книжку. Коли ти в Україні, в тебе купа якихось справ. Дуже важко сконцентруватися на писанні.

– Який образ в України зараз за кордоном сьогодні?

– Ми все ще не маємо жодного образу. Люди, переважно, мало знають про Україну. Особливо на Заході. Вони чули щось про війну, вони думають, що у нас страшна корупція, вони думають, що ми дуже бідні, що у нас є проблеми, що ми варвари. І що, в принципі, не так легко нас змінити. На це потрібно не одне покоління.

– І як змінити цей образ варварів на вашу думку?

– Ми уже поволі це змінюємо, всі нарікають на те, що дуже багато українських заробітчан виїжджають кудись, і що це погано, бо ми опиняємося без людей. А я навпаки пов’язую з цим якісь найбільші надії. От і зараз ми йдемо по Празі, ми зустріли українців, вони – будівельники. Ці люди не будуть хотіти жити у Чехії.

Переважно всі ті, кого я знаю, скажімо, з Закарпаття, це люди, які тут заробляють гроші, але будуються десь у себе в селах. Вони бачать своє майбутнє там. Людина привезла сюди гроші, вона відкриває бізнес і вона починає качати права. Громадянське суспільство – це і є оце «качати свої права». Тобто вимагати, щоб щось робилося. І тому мені здається, що оці поїздки оцих заробітчан вони для України дуже корисні.

– Ви багато часу прожили на Закарпатті, виросли там. Що Ви думаєте про цю історію із угорськими паспортами?

– Я не бачу тут якихось приводів для тривоги сепаратистської. Я думаю, що Угорщина звикла, що об Україну можна витирати ноги. І тому вона так поводиться. У нашому регіоні Європи не можна собі уявити, щоб дитина закінчувала школу державну і не знала державної мови на мінімальному рівні. Це неправильно, коли ти їдеш через якесь село на Закарпатті, питаєш дорогу, а тобі не можуть відповісти. І з молоддю легше домовитись англійською, ніж українською. Це, на мій погляд, не нормально. Однак закарпатські угорці – це не сепаратисти. Напруження між людьми я не відчуваю.

– Тобто, якщо влаштувати, теоретично, референдум із питанням: «Чи ви хочете бути у складі України чи Угорщини?» Всі б сказали, що в Україні?

– Не всі б сказали, але якщо ви влаштуєте референдум у Верховній Раді, то там теж не всі скажуть, що вони хочуть лишатись в Україні. Але я думаю, що на Закарпатті більше людей хоче залишитись в Україні, ніж у Верховній Раді.

​– Хто на вашу думку стане наступним президентом України? І чого чекати країні після цих виборів?

– Я думаю, Україна виграє, якщо президентом залишиться Порошенко. Але у першому турі я за нього, мабуть, голосувати не буду.

– Вас дуже часто називають секс-символом сучасної української літератури. І ви дуже популярний серед молодої інтелігентної жіночої аудиторії. Ви з цим погоджуєтесь?

– Чи я з цим погоджуюсь? Мені це, в принципі, не цікаво. Можливо, це і приємно… ясно що це не образливо. Це «ок». Але мені би хотілося, аби уваги було більше до книжок, до текстів, ніж до особи письменника. Але це, в принципі, в Україні так є. Тому що жінки більше читають книжок, більше купують.

Якщо поїхати на мою презентацію у Польщі чи в Словенії – приходять, переважно, пенсіонери. Тому не можна сказати, що я секс-символ пенсіонерів Словенії. У нас читають книжки пенсіонери і дуже молоді люди.

У нас зникло ось це середнє покоління людей, які дорослішали у 90-х, вони не читають взагалі. Їхні оці «вырванные годы», 90-і, вони сформували покоління такого досить примітивного населення. Це населення зараз буде голосувати за популістів, за всяких Зєлєнських. Тобто це шлакоблок у голові, в яких немає жодної системи цінностей, тому що вони виросли в лісі, в джунглях.

– Скільки ви заробляєте зараз на своїх книжках? Чи є у вас якийсь інший дохід? Чи вистачає Вам цього для подорожей, для життя?

– Із 2014 року, в принципі, я нічого іншого не роблю, окрім літератури. Але я також перекладаю. Перекладаю книжки з польської, сербської, хорватської мов на українську. Я пишу колонки для кількох видань. І мої книжки, крім того, що виходять в Україні, вони ще й виходять за кордоном. Тобто в сумі – мені вистачає.

Значну частину доходів складають закордонні доходи. Коли ти виступаєш на фестивалях, коли твої книжки виходять десь, то ти отримуєш зовсім інші кошти, ніж ти їх отримуєш в Україні. Наприклад, в Україні у тебе гонорар «0». Тоді як у Польщі це може бути 100 доларів за текст. Це різниця у 100 разів. За цей роман, якщо порахувати, я писав його три роки і якщо порахувати, що я за нього отримаю десь 2 тисячі євро. Тобто ти заробляєш мінімальну зарплату.

– У Ваших віршах, подекуди, зустрічається ненормативна лексика, яку не часто зустрінеш у класичній українській літературі. Зрозуміло, що молоді це дуже близько. Але як до такої мови ставляться люди, які звикли до класики?

– Мене, чесно кажучи, ніколи не цікавило, як хто ставиться до цього. Тому що, якби я зважав, як хто буде ставитись і що буде думати про мої вірші – я би ніколи їх не писав. Бо в Ужгороді всі хотіли, щоб я писав вірші римовані про красу Карпат. «Вітер віє, Тиса тече, дерева гнуться». Це горизонт бажань закарпатського читача.

Більше того, вивчивши кілька, мов я зрозумів, що такого поняття, як нормативна лексика, не існує. І кожне слово просто має бути на своєму місці. Це лише в українській провінції можуть запитати: «А чому в ваших віршах є матюки? Невже ви хочете навчити нашу молодь матюкам?» Я завжди на таке відповідаю так: не думаю, що українська молодь вивчила матюки з книжок.

–​ Три найкращі українські письменники сьогодні?

– Юрій Андрухович, Юрій Винничук, Олександр Бойченко.