У День захисника України люди вітають оборонців України і вшановують пам’ять їхніх загиблих побратимів і посестер. Люди несуть квіти і запалюють свічки біля могил полеглих у боях за Україну, рідні загиблих згадують, якими були їхні сини, чоловіки, брати, друзі, аж доки їх не забрала війна. Мати загиблого бійця Вадима Жордочкина – Олена Максименко розповідає Радіо Свобода про сина, солдата 54 окремого розвідувального батальйону, який у мирному житті був священиком.
– Наша сім’я проживає на Житомирщині, у Радомишлі. Вадим служив священиком, але з початком війни у 2014 році, пішов добровольцем на передову. Міг би піти капеланом, – але вирішив рятувати життя поранених на полі бою воїнів, став фельдшером, чи то мед-братом.
Про те, скільки життів мій син врятував, я дізналась лише по його смерті.
Про те, скільки життів мій син врятував, я дізналась лише по його смерті. Дізналася, що одного разу, коли Вадим вивозив поранених з поля бою, він і сам міг загинути, тому що його машину обстріляли. Тоді його Бог вберіг.
– Вадим пішов на передову добровольцем?
– Так. Він сам пішов до військкомату і був направлений у Новоград-Волинський, в 54 окремий розвідувальний батайльон. На передовій провів тривалий час: з вересня 2014 до жовтня 2015 року. Коли син повернувся додому, то і я, і його дитина та дружина – ми його просили більше на війну не йти. Але Вадим не міг себе змусити сидіти вдома: він щовечора телефонував своїм хлопцям, які були «на передку», переживав за них. І за два місяці, нікому нічого не сказавши, підписав контракт і повернувся на Донеччину у свій військовий підрозділ.
Вадим не міг себе змусити сидіти вдома: він щовечора телефонував своїм хлопцям, які були «на передку», переживав за них.
– Вдруге ваш син пішов служити капеланом чи фельдшером?
– Вадиму пропонували бути капеланом. Але він відмовився: пояснив, що його місце на передовій – серед тих, хто надає допомогу на полія бою, хто рятує поранених. Вадим вмів і кров зупинити, і перев’язку накласти, і підготувати пораненого до транспортування. Коли Вадима ховали, начальник медичної частини батальйону сказала: «Ваш син міг усе робити, що необхідно для порятунку людського життя, завдяки йому було врятовано кілька життів». Приїхали кілька врятованих Вадимом солдатів провести його в останню путь – підходили до мене, дякували за сина. Це хлопці з різних куточків України: один з Харкова, другий з Київщини, третій харків’янин…
– Чи ви спілкуєтеся з побратимами Вадима дотепер?
– Так, і не лише з тими. Кого Вадим врятував під час бою. Всі його друзі, хто був поруч на передовій, мене морально підтримують. Адже, якщо чесно казати, то фраза «час лікує» не є правдивою. З часом горе не зникає, і рани у душі не загоюються.
Якщо чесно казати, то фраза «час лікує» не є правдивою. З часом горе не зникає, і рани у душі не загоюються!
Вдома все про сина нагадує, хоча ми нещодавно в Україну, на Житомирщину переїхали, років з шість тому. Перед тим тривалий час наша родина жила у Росії, а тоді купили хату і переїхали. Коріння родинне звідси. А все, що у хаті зроблене – то це Вадим зробив. І я так його просила: «Синочко, іди капеланом» – він мене не слухав. Але побратими Вадимові кажуть, що він на передову з собою привіз релігійні книги, доводилось йому там і молебні проводити.
– Яким було кредо Вадима?
– Мій син вибрав для себе такий шлях, служити людям, рятувати життя і душі. Він його достойно пройшов. Любив повторювати: «Мамо, хто, якщо не ми? Хто, якщо не я?». Не міг всидіти вдома, знаючи, що його побратими на передовій, під обстрілами. Тим більше, що фактично ріс Вадим у сім’ї військових: його дідусь та батько були військовими, хоча сам війн пішов у священики. До війни він служив у храмах Запоріжжя та Мелітополя.
