Як почувається окупант? Чи несуть провину за його вчинок внуки і правнуки? Як отримати прощення і чи потрібне воно, якщо внуки і правнуки і на собі відчули тягар окупації? Ці важкі, майже біблійні питання про відповідальність, що лягає тягарем на нащадків, ставить дебютний фільм українського режисера, випускниці Празького академії мистецтв Анни Кривенко про окупацію Чехословаччини радянськими військами в 1968 році. У фільмі «Мій невідомий солдат», прем’єра якого відбулася в Центрі сучасного мистецтва DOX, вона поєднує свою власну родинну історію з архівними кадрами 50-літньої давності.
Їдучи у трамваї в центрі Праги молода жінка відповідає на телефонний дзвінок з дому, говорить українською. Раптом милий літній пан з таксою на колінах накидається на неї зі звинуваченнями в окупації – ніби 50 років і не минуло, ніби це вона несе персональну відповідальність за дії Брежнєва і Політбюро, ніби в цей момент на її батьківщині, в Україні, не відбувається така сама окупація, якою керують з того самого Кремля.
Фільм молодої української режисерки Анни Кривенко ставить усі ці запитання і намагається шукати відповіді, вдивляючись у кадри кінохроніки та сторінки старого родинного альбому, який крізь десятиліття поєднує її родинну історію з історією окупації Чехословаччини.
Повернувшись з поїздки додому, Анна привезла з собою сімейний альбом, такий, який можна знайти в багатьох українських родинах – з вирізаними фотографіями. Тобто з фотографіями родичів, яких сім’я хотіла забути. У випадку Анни – це чоловік бабусиної сестри, який побував у Чехословаччині у 1968-му, приїхав на танку. А повернувшись, через кілька місяців покінчив життя самогубством. Сім’я була переконана, що через цю окупацію.
«Моя особиста історія та матеріали архівів якось сплелися разом, і я зрозуміла, що я не зможу зробити фільм без цього особистого моменту, якого на початку я хотіла уникнути», – розповідає Анна Кривенко у розмові з Радіо Свобода.
Документальна стрічка привернула велику увагу чеської публіки. Ще перед показом вийшло кілька інтерв’ю з авторкою, в яких вона розповідала про те, як намагання дізнатися про долю забутого родича та про те, що досвід окупації власної країни підштовхнули її до створення цього фільму.
Глядачі старшого покоління емоційно реагували на кадри кінохроніки. Під час дискусії після показу одна з глядачок, якій в час радянської окупації було 16, сказала, що її вразили очі радянських солдат – людей, яких кинули зі зброєю до чужої країни. Ці очі були розгублені, здивовані, часто намагалися приховати сором. Жінка сказала, що завжди хотіла заглянути в очі тих людей, і ці кадри та ця історія допомогла їй це зробити. Разом з тим вона намагалася пояснити, чому чехи так болісно реагують на російську мову.
«Радянський Союз ніколи по-справжньому не вибачився за окупацію Чехословаччини. І сьогодні в Росії десь понад 40% людей, які кажуть, що це було правильно. Я не хочу виправдовувати нікого, хто кричить на молоду жінку, що говорить російською чи українською, а він не може навіть розрізнити ці дві мови, – але моє покоління досі відчуває цей біль і цю кривду. Але дякую Вам за цей фільм», – сказала чеська глядачка.
На адресу стрічки пролунала і критика. Тетяна Окопна, культурний аташе українського посольства, яка брала участь в дискусії, сказала, що їй би хотілося дізнатися більше про долю того чоловіка, на якого його роль окупанта справила таке сильне враження, що він покінчив життя самогубством.
Але на це режисерка відповіла, що доступ до російських архівів є складний, а особливо зараз під час війни з Росією знайти інформацію про людину, що не є близьким родичем, є надто складною і навіть небезпечною справою. До того ж, фільм не мав бути розслідуванням, а більше роздумами авторки над цими темами.
Паралелі з Кримом
У самому фільмі було показано багато паралелей з між окупацією Чехословаччини 1968 року і окупацією Криму 2014-го. Обидва рази російські танки приходили під приводом «братньої допомоги», а коли російські танки переходили кордон, командування чехословацького війська віддавало наказ своїм військовим скласти зброю і залишатися в казармах. Самі військові, щоб хоч якось проявити солідарність з народом, фотографувалися з плакатами проти окупації. Щоправда, як наголошували чеські учасники дискусії, навіть проросійські налаштовані чехи ніколи окупантів не вітали.
Як почуваються сьогоднішні окупанти, і чи відчуватимуть колись провину за свої дії в Україні вони і їхні нащадки? На думку колишнього дисидента, а нині директора і засновника Центру сучасного мистецтва DOX Леоша Валки, ці питання колись постануть перед росіянами, але нині вони дозволяють маніпулювати своєю думкою, навіть не підозрюючи про те, що ними маніпулюють.
Путін сам визнав, що він збрехав, коли говорив про те, як він анексував КримЛеош Валка
«Це не є демократичне суспільство. Ним маніпулюють і воно дозволяє собою маніпулювати. Як і у випадку Чехословаччини, окупація Криму є протизаконною, Путін сам визнав, що він збрехав, коли говорив про те, як він анексував Крим. Але це ніяк не вплинуло на його популярність. Бо люди далі мріють про імперію, тоді радянську, нині вже точно російську. Але дивовижно, що Путіну вдається дурити таким чином не лише своїх людей, ті пальці «русского мира» дотягнулися і до сусідніх держав, до тих, що вже мали з цим досвід – до Угорщини, Польщі, Румунії, Болгарії, Чехії. Він далі намагається повернутися сюди. І має, на жаль, тут певну підтримку», – із жалем говорить Леош Валка.
Він вірить, що фільм української режисерки змусить чеське суспільство ще раз подивитися в очі російської загрози і зайти в собі сили підтримати українців у їхній боротьбі проти «тотальної брехні та маніпуляцій», що здобули собі постійну прописку на російських танках.
