Що потрібне Україні для швидкого прогресу і налагодження нормального життя? Чому сучасна політична еліта не відповідає тим викликам, які стоять перед країною? Які визначальні риси «нової еліти»? Якою хочуть бачити Україну ті, хто за неї проливав кров у боях? Про це у розмові із оборонцем Донецького аеропорту, кавалером ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, політологом, кандидатом історичних наук, доцентом Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, консультантом знімальної групи художнього фільму «Кіборги» – Кирилом Недрею.
– Нам не вистачає єдності і консолідації. Хтось думає, що цього мало, але насправді це невимовно багато. Бо це не та консолідація, що була у Радянському Союзі, коли усіх намагалися «заточити» під один ранжир, визначаючи те, як одягатися, яку музику слухати, і що говорити. В нашій історії це вже було. До чого це все призвело – відомо.
Я ж кажу про консолідацію і єдність у принципових речах – починаючи від корупції і закінчуючи незалежністю. От, приміром, корупцію усі клянуть, але при цьому її побутовий рівень воліють не помічати, або навіть визнають за нормальне і корисне явище, виправдовуючи тим, що «у них же мізерна зарплата».
Не вистачає мудрості зрозуміти, що усі різні, але країна у нас однаКирило Недря
А питання незалежності і цілісності країни?! За 27 років це вже давно мало стати тим, у чому усі одностайні.
І я ж навіть не кажу про ставлення до окупації частини наших територій та самих окупантів, я кажу про те, що досі одні залишаються «східняками – кацапами», а інші – «західняками – бандерами». І це при тому, що у нас одна земля, кладовища якої урівнюють усіх...
Нас ділять штучно і ми на це «ведемося» і потім передаємо це нашим дітям. Не вистачає мудрості зрозуміти, що усі різні, але країна у нас одна і у ставленні до неї ми маємо бути консолідовані.
Мені доля дала можливість побувати у найбільш українській точці України – там, де усі були як єдине ціле; де люди говорили різними мовами, але розуміли одне одного з півслова; де кожен мав різний достаток, але ніхто не був нужденним; де були симпатики різних політиків й ідеологій, але об’єднані спільною ідеєю; де «східняки» та «бандери» були просто українцями і пишалися цим... і вмирали за це!
Цим місцем був Донецький аеропорт... Ми усі там були, як пальці однієї руки – руки, яка годує і захищає. Така єдність примушує з нею рахуватися усіх. Навіть ворогів.
А у цивільному житті ми продовжуємо «ділити нашу хату, ще за живої матері», не розуміючи, що тим самим пришвидшуємо її кінець. І я свідомо кажу про «нас», бо я чітко усвідомлюю різницю між поняттями «влада», «держава» і «країна». У всіх цих поняттях ключовим є «ми», тобто народ, а не «вони», тобто влада, хоч вони самі й велика кількість громадян думають інакше.
Нещодавно, став свідком реалізації поширеного світоглядного стереотипу. Їду у тролейбусі, а переді мною сидять дві жінки. Обидві такого віку, що як і застали «завєти Лєніна», то максимум у піонерських галстуках і то недовго. Одна читає газету і каже:
– «Уяви собі, вони ще там бастують!»
– «Хто? Де?», – перепитує інша.
– «Та у Франції! Зарплатні їм мало! Та нам би таку зарплатню, то ми б ім ноги цілували».
І це показово. Людина навіть не задумується над тим, що теж має конституційне право на гідну оплату праці. Вона не розуміє, що зарплати у французів високі якраз тому, що вони весь час борються за їхнє підвищення і роблять це консолідовано. Вона ж, натомість, готова ноги роботодавцю цілувати, а тому і має те, що має.
Дикістю для мене є кінець 90-х, коли люди ходили на роботу, не отримуючи зарплатні взагалі... А виробництво ж працювало! Не задумувалися, як так: продукція відвантажується, а зарплатні немає? От саме тоді ми й отримали олігархів. Розумієте, працюючи «за так», перед тим на ваучерах, втративши свої частки вартості у підприємствах і господарствах, ми самі створили псевдоеліту, яка збагатилася обманом і «прихватизацією».
І навіть війна не вчить таких людей. У нас тисячі загиблих і поранених, сотні зниклих безвісти, мільйони біженців, а ми все ніяк не об’єднаємося довкола ідеї, надаючи перевагу об’єднанням довкола «культів». А культ може бути лише лише один – Україна!
– А якою б мала бути українська політична еліта, щоб країна здійснила швидкий і відчутний прогрес?
– Проблема у тому, що за роки незалежності більшість великих ідей і правильних слів політики-популісти і чиновники-корупціонери встигли спаплюжити і знецінити. Тому, коли говориш про важливі і ціннісні речі, то ризикуєш бути банальним чи надто пафосним. Я цього не боюся, бо «не банальними» ми вже були, вдягнувши форму у 14-му, коли інші банально кричали гасла.
Отже, я вважаю, що українська еліта має бути перш за все українською. Що я маю на увазі?
Питання цінності власної держави має бути винесене за дужки будь-яких дискусій і протистояньКирило Недря
Звісно, політика – це сфера компромісів. Суспільство ніколи не буде однорідним і якщо є хоч натяк на демократичні вибори, то жоден політик ніколи не набере 100% підтримки. Це нормально. Однак, змирившись з цим, український політикум почав гуртувати свій електорат не на об’єднанні навколо конкретних ідей розбудови країни, а на неоднорідності суспільства у поглядах на державні засади, на розколі, на конфлікті, руйнуючи цим самим саму ідею творення держави і єдиної політичної нації... Це антиукраїнська політика.
Ясно, що це не лише проблема українських політичних еліт, а й результат кількасотлітніх зусиль політичної еліти нашого сусіда-ворога: «розділяй і володарюй...». Проте, у нас уже свої своїх розділяють.
Тому, перш за все, українська політична еліта, або ті, хто прагне нею стати, мають зрозуміти, що вони не можуть вчиняти жодних дій, вдаватися до жодних методів, які ослаблюють країну. Питання цінності власної держави має бути винесене за дужки будь-яких дискусій і протистоянь. Саме це є головним індикатором того, чи українським є той чи інший політик, чи українською є та чи інша партія.
Ну, а далі простіше. «Elite» – з французької «кращий», «відбірний», а відтак це мають бути кращі професіонали, інтелектуали, люди з великим досвідом досягання успіху у конкретних справах.
– Чи бачите ви таких людей? Чи зможуть вони потрапити у владу і здійснити «стрибок» України у коло цивілізованих країн?
– На моє переконання, такі люди в нас є. Ми їх знаємо. Інша справа, що формування самої еліти, а тим більше нової, це дуже довгий процес, на який впливає багато факторів. Зокрема, наявність амбіцій взяти на себе таку відповідальність, наявність ресурсів для проведення виборчої кампанії, здатність електорату виділити таких людей із маси популістів, що десятиліттями обманюють суспільство і нахабно користуються державною владою для власного забагачення.
Додайте сюди ще запеклий спротив старих політичних еліт і їхнє намагання втягнути у свої лави «нових людей», щоб нівелювати їхню активність і використати той кредит довіри, який ці люди мають. Старі еліти не хочуть поступатися владою новим, бо для них влада – це доступ до ресурсів.
Ще у 1911 році політолог Роберт Міхельс сформулював так званий «залізний закон олігархії» – принцип теорії еліт, суть якого полягає у тому, що будь-яка форма соціальної організації, незалежно від її початкової демократичності, або автократичності, рано чи пізно вироджується у владу небагатьох обраних – олігархію. І захисними механізмами тут є саме «прилив свіжої крові», тобто оновлення еліт і ліквідація чи недопущення встановлення монополії на ресурси (медіа, економіка тощо)... У всіх інших випадках, можна махати руками і скреготіти зубами, але принцип Міхельса все одно спрацює.
Я б ще додав від себе, що антидотом може стати те, що претендент на будь-яку високу посаду однозначно повинен мати досвід військової служби, як вищого прояву служіння народу, а отже і державі. Є країни де цей принцип працює.
У цьому сенсі для мене є прикладом Джон Маккейн.
Це не фантастичні речі, а те, що можна швидко запровадити.
– З огляду на реалії теперішнього часу, що може бути методом боротьби із зневірою і байдужістю?
– Відповідальність. За все, до чого ти берешся, ти маєш нести відповідальність. Це дуже відволікає від сумних думок і стимулює.
Щодо старої політичної еліти, то сталося так, що вони замінили відповідальність недорканністю. Насправді ж, треба ставити певні завдання і встановлювати час для їхньої реалізації. Не можеш, не здатний виконати завдання за певний час, то іди з влади, а цим нехай займуться інші, вправніші за тебе.
Наполеглива праця і розвиток – надійні ліки від зневіри і збайдужіння. Якщо весь час зайнятий важливою справою і бачиш результати – думки про «суцільну зраду» зникають.
– Якою ви хочете бачити Україну?
– Найперше, я би її просто хотів бачити... Це благо – мати свою державу. А от те, якою б я хотів її бачити, навряд чи відрізняється від бачення більшості розумних людей, кому Україна не байдужа. Я хочу, щоб це була суверення цілісна країна, з міцною економікою і високим рівнем життя людей, де екологія, культура і освіта створюватимуть комфортні умови для співжиття громадян.
Я хотів би бачити народ, який вболіває душею за свою землю і свій дім, який докладає зусиль, щоб все навколо було розумно і комфортно влаштоване. Я хочу бачити людей, які не сприйматимуть популістів, які поважатимуть себе і свої права. Я хочу бачити щасливих і культурних людей, які не шукають «крайніх», щоб звинуватити у своїх проблемах, а крок за кроком роблять все навколо кращим. Я хочу бачити Україну такою, щоб дітям у ній було затишно і безпечно, і щоб вони пишалися своєю країною.
Ну, і звісно, я хочу, щоб українська політична еліта повністю відповідала значенню цього словосполучення і її представники у відповідальні моменти могли сказати будь-кому: «Вибачте, але я не представляю лише себе! Я представляю український народ, а тому ми не можемо на це погодитись... Це не відповідає нашим національним інтересам!»
