Львів – 11 липня в Польщі відзначають День пам’яті жертв «геноциду, вчиненого українськими націоналістами». Вперше роковини Волинської трагедії на державному рівні в сусідній країні вшанували торік. Польський президент Анджей Дуда 8 липня цього року відвідав Волинь із нагоди 75-х роковин трагедії і говорив про кількість жертв із позиції Варшави, що спричинило критику в Україні. Чи можливо знайти правду у кривавому минулому у роки Другої світової війни, де заручниками політичних амбіцій і жертвами стало мирне населення? Нині по обидва боки польсько-українського кордону існує своя правду про криваве спільне минуле.
Чому сусіди, які мешкали поруч, спілкувались, ходили один до одного у гості, родичались, шанували «католицькі» і «православні» свята, зненавиділи один одного і навіть пішли на зраду і вбивство? Більшість опитаних свого часу Радіо Свобода літніх людей, які вже відійшли у вічний світ, відповідали, що не розуміли, чому це так сталось, що важко було зорієнтуватись, хто приходив зі зброєю у село. А це були і червоні партизани, і німецькі солдати, і українські, і польські підпільники, і провокатори, перебрані для розпалювання братовбивчого конфлікту, і бандити-грабіжники. Однак єдине, що очевидці тих трагічних подій розуміли, – що вони стали заручниками політичних амбіцій українських і польських діячів, жертвами боротьби за землю.
У липні 1943 року відбулась хвиля вбивств польського населення на Волині. Польські науковці тиждень від 11 липня називають «кривавим» і вважають, що українські підпільники, тобто бандерівське крило ОУН і УПА, організували і напали на польські села переважно у Володимир-Волинському і Горохівському районах. Польські дослідники заявляють, що масові вбивства припали саме на 11 липня, і називають до ста населених пунктів, на які напали упівці. Тим часом українські дослідження засвідчують, що 11 липня не було кульмінаційною подією щодо масштабів жертв, і ця дата радше для політичної пропаганди. За словами історика, проректора з наукової роботи Українського католицького університету Ігоря Скочиляса, польська сторона загострює увагу на 11 липня, твердячи, що саме це був найбільший спалах кривавих подій, щоб підвести до поняття, що це була одноразова масова акція, яка охопила велику територію, тобто організований геноцид проти польського населення.
8 липня президент Польщі Анджей Дуда у своєму виступі на Волині заявив, що тут загинули близько 100 тисяч поляків і близько 5 тисяч українців. Така кількість жертв не є обґрунтованою, каже український історик. Хоча в Україні поки що немає ґрунтовних досліджень про кількість жертв за 1939–1947 роки, натомість польська сторона опирається на дослідження польського подружжя Семашків і називає від 100 до 250 тисяч жертв.
В УКУ вивчають кількість жертв на Волині
При УКУ на початку цього року започаткували проект «Жертви українсько-польського протистояння 1939–1947 років», щоб встановити точну статистику жертв, підтверджену джерелами, особливо серед українців, бо це питання недосліджене. Очолює програму польський історик українського походження Ігор Галагіда, працюють над нею українські і польські науковці. Ігор Скочиляс наголосив, що проект має сприяти порозумінню, щоб припинити «війну гробів» і перенести дискусію з політичної у наукову площину. Адже сьогодні важливо припинити інструменталізацію історії і повернутись до перспектив українсько-польської співпраці і порозуміння між суспільствами.
Наша робоча гіпотеза: найімовірніше, вдасться критично-документально встановити загибель 6–8 тисяч українців на Волині і 22–25 тисяч поляків. Це не означає, що саме стільки загинуло людей, це означає, що на сьогодні сучасний стан джерел і методологія дають можливість поіменно встановити таку кількість жертв. Вона може бути більшою, але аж ніяк не 100 тисяч серед поляківІгор Скочиляс
«Ми досі не побачили науково підтверджених цифр, статистики жертв на Волині. Цифрами маніпулюють політики, і це прозвучало у виступі Анджея Дуди, де мова про 100 тисяч поляків і 5 тисяч українців, але ці цифри не відповідають дійсності. В Україні зберігаються понад 70% архівних джерел щодо братовбивчого українсько-польського конфлікту, і при цьому не досліджена тема щодо жертв серед українців. Наша робоча гіпотеза: найімовірніше, вдасться критично-документально встановити загибель 6–8 тисяч українців на Волині і 22–25 тисяч поляків. Це не означає, що саме стільки загинуло людей, це означає, що на сьогодні сучасний стан джерел і методологія дають можливість поіменно встановити таку кількість жертв. Вона може бути більшою, але аж ніяк не 100 тисяч серед поляків. Найбільша наукова проблема підрахунку в тому, що опираються на усні свідчення. Дослідження професора з Польщі Ґжеґожа Мотики теж базуються на свідченнях, які зібрала родина Семашків, і досі свідчення не верифіковані. На Волині до братовбивчого конфлікту проживало близько 80% українців і 15 тисяч поляків, а ще інші національні групи. Українське населення переважало, і це пояснює співвідношення жертв під час трагічних подій», – наголосив Ігор Скочиляс.
Сьогодні Україна і Польща через політизацію історичної пам’яті, виокремлення лише Волинської трагедії у діалозі щодо спільної історії у роки Другої світової війни повернулась на багато років назад. У Польщі вважають, що ОУН і УПА вчинили «геноцид» щодо поляків на «східних кресах» у 1943–1944 роках, а польські бійці Армії крайової, «Батальйонів хлопських» («Селянських батальйонів»), «Самооборони» героїчно захищали польське населення.
В Україні існує своє твердження щодо волинських подій. Український інститут національної пам’яті і чимало українських дослідників наголошують, що у 1942–1947 роках тривала друга польсько-українська війна і не можна виокремлювали лише події на Волині, що саме польське підпілля, польські шовіністи хотіли повернути західноукраїнські землі до складу Польщі, не допускали думки про те, що українці мають право на свою державу.
«Якщо говорити про польський підхід, то він зосереджує увагу саме на волинських подіях, саме на 11 липня, коли почалась хвиля масових убивств. Не береться ширший контекст. Український підхід у тому, що маємо брати ширший контекст, пов’язаний із появою модерного націоналізму – польського, єврейського, українського, – ідея якого полягала в тому, що кожна етнічна свідома спільнота має право на свою державу і кожна етноконфесійна спільнота може реалізувати свої права в рамках держави. Цей принцип був застосований після Першої світової війни. Це була боротьба за простір, у рамках якої має бути створена держава, і з цієї точки зору конфлікт був неминучий. Це були етнічні чистки – Волинь, операція «Вісла», – які потрібно засуджувати. Не можемо моралізувати військові підрозділи, які здійснювали ці злочини. Але ми не можемо застосовувати засаду колективної відповідальності ані мілітарних організацій, ані окремих націй за ці події», – каже Ігор Скочиляс.
Передумови подій на Волині
Події на Волині у липні 1943 мали передумови, продовжує історик, секретар Державної міжвідомчої комісії з увічнення пам’яті жертв війни Святослав Шеремета.
Напади на українців почались у 1942-му, і було багато акцій до 11 липня 1943 року. У 1944–1947 роках були масові нищення українців у Галичині, на Волині, Надсянні, Холмщині, а також трагічні події 1939 року – нищення православних церков на Холмщині, на Волині, «пацифікація» 30-х років, політика полонізації в Галичині і на Волині, яку проводила офіційна польська влада. Це все були передумови Волинської трагедіїСвятослав Шеремета
«Напади на українців почались у 1942-му, і було багато акцій до 11 липня 1943 року. У 1944–1947 роках були масові нищення українців у Галичині, на Волині, Надсянні, Холмщині, а також трагічні події 1939 року – нищення православних церков на Холмщині, на Волині, «пацифікація» 30-х років, політика полонізації в Галичині і на Волині, яку проводила офіційна польська влада. Це все були передумови Волинської трагедії. Проблема полягала в тому, що польський еміграційний уряд у Лондоні не бачив іншого статусу західноукраїнських земель, як окрім у складі Польщі. Знову ж, українці бачили вирішення українського питання – проголошення незалежної України. І це було питання непорозуміння. Польським еміграційним урядом була сформована операція «Буря», яка передбачала вихід на кордони ІІ Речі Посполитої, як це було на 1 вересня 1939 року», – каже Святослав Шеремета.
Польський історик українського походження, голова Українського товариства у Любліні Григорій Купріянович під час виступу у Сагрині на Холмщині 8 липня наголосив, що без розуміння подій 1938–1939 років – а це варварські руйнування українських храмів, полонізація українців, навернення в католицизм місцевого православного населення – неможливо зрозуміти польсько-українські відносини у ХХ столітті, бо конфлікт між двома народами не почався у 1943–1944 роках.
Питання вимагають правдивих відповідей
Які військові підрозділи чинили злочини проти мирного українського і польського населення у тому чи іншому селі чи місті? Хто вбивав? Хто почав братовбивчий конфлікт? Хто видавав наказ на етнічні чистки? Яка кількість невинних людей постраждала? Хто підтримав і спровокував кровопролиття? Ці питання вимагають чесних і правдивих відповідей, підтверджених фактами, але за умови, якщо українські і польські дослідники спільно встановлять точний перебіг подій, вивчать конкретні джерела, використовуватимуть однакові підходи методології.
Глобальний контекст подій показує, що це була боротьба за землю, опанування простору для створення своєї держави, і жертвою стало цивільне населенняІгор Скочиляс
«Мають бути спільні тексти про ту чи іншу подію, бо в іншому випадку буде продовжуватись війна пам’ятників і «приміряння гробами». Українсько-польський діалог зараз перебуває у стані глибокої кризи. Навряд чи ми знайдемо документи у штабі Армії крайової чи УПА з наказами про винищення українців і поляків. Це базується на непрямих свідченнях. Але глобальний контекст подій показує, що це була боротьба за землю, опанування простору для створення своєї держави, і жертвою стало цивільне населення», – говорить Ігор Скочиляс.
Друга світова війна, участь різних військових підрозділів, численні бандитські формування, які діяли як провокатори і займались грабунками, прикриваючись ідеологією, змінили ставлення людей до смерті і вбивства. Оцінити ці криваві і страшні події сьогодні не дуже просто, а тим паче засуджувати чи назвати одну винну сторону у злочинах серйозні науковці не наважуються.
Український академік, колишній керівник Інститут національної пам’яті Ігор Юхновський пояснює, що на Волині діяла Українська повстанська армія Тараса Бульби-Боровця, яка намагалась витіснити німців із Волині, щоб ті не вивозили населення на роботу в Німеччину, не тероризували українців. До УПА Бульби-Боровця прихильно ставилось місцеве населення. Бандерівське крило ОУН намагалось підпорядкувати підпільний рух Бульби-Боровця, але він відмовився.
Це були дії, інспіровані з одного і другого боку нижніми щаблями визвольного руху як польського, так і українського для боротьби між собоюІгор Юхновський
«Бандерівці знищили штаб Бульби-Боровця після переговорів. Одиниці груп Бульби-Боровця залишились без командування і були приєднані до бандерівців. Були різноманітні назви, і у кінці взяли назву УПА. Це була друга УПА, не Бульби-Боровця, а бандерівського ОУН. Ця група, тим не менше, воювала проти нацистів. Власне, ця друга УПА була замішана у трагічних подіях на Волині. Причин для такої кривавої поведінки було більш аніж достатньо, так само, як було більш аніж достатньо причин для Армії крайової робити протилежні дії. Це були дії, інспіровані з одного і другого боку нижніми щаблями визвольного руху як польського, так і українського для боротьби між собою», – сказав академік Радіо Свобода.
Вислідом проекту «Жертви українсько-польського протистояння 1939–1947 років» стануть кілька томів із повним переліком жертв серед цивільного населення під час польсько-українського протистояння на Волині, Надсянні, Галичині, Лемківщині, а також наукова праця. Сьогодні, за словами Ігоря Скочиляса, важливо обом суспільствам пам’ятати: «не даймо себе опанувати політикам, бо тема історичної пам’яті – дуже драстичне питання, а мова про жертви на Волині – легка здобич для політиків».
