(Рубрика «Точка зору»)
Путін готується до великої війни. І хоча він вичікує, поки виснажиться Україна, це триватиме тільки до певного часу. Москва бачила і бачить Україну виключно як свою невід’ємну територію, колонію, що збунтувалася і яку потрібно будь-якими засобами повернути в імперське лоно.
Для цього Кремль використовує не лише армію і «зелених чоловічків», а й через свою імперсько-шовіністичну пропаганду намагається поширити серед українців певну форму «гібридного страху».
Мовляв, Україна, у порівнянні з Російською Федерацією, невелика країна, вам ніяк не вистояти у протистоянні з нами, і ніхто не допоможе українцям в разі повномасштабних військових дій.
У Путіна, як і у всіх диктаторів, наявна ідея-фікс. Це «манія перемоги». Він ухопився за військову тему, як за соломинку, і готовий роздмухувати її до безкінечності.
Але бажаючих в Росії повоювати в Україні чи в Сирії стає все менше. Адже вони готові більше воювати «спільно з телевізором».
Зрозуміло, що у будь-якому суспільстві є неадекватні особи. Проте більшість росіян не можна віднести до них. Вони звикли до розслабленого способу життя.
І солідаризуючись з телевізійним зображенням Путіна, одночасно не готові відмовлятися від айфонів, суші-барів, відпочинку за кордоном та інших надбань, котрі увійшли в їхнє життя в часи газонафтового благоденства.
Вторгатися і займати чужі території – стало для росіян звичною справою
Москва вже неодноразово добивалася поділу України. Поточне ставлення Росії до України належить до XVIII–XIX століть і не має місця чи виправдання в сучасному світі. Час імперій давно вже минув.
Але вторгатися і займати чужі території – стало для росіян звичною справою. Колонізатори прагнуть до загарбання чужого, видаючи це за цивілізаторську місію Росії і її інтернаціональний обов’язок.
З часів падіння Золотої орди Московська держава, котра пізніше привласнила собі чужу назву, проводила безперервну експансіоністську політику.
Цей тип експансії полягав у тому, що окуповуючи нові території, Росія погіршувала їхній рівень розвитку і рівень життя населення до загальноросійського (не рахуючи, звичайно, Москви).
І коли до російської окупації українського Криму і частини території Донбасу можна було порівнювати ці наслідки з тим, що зробили росіяни зі Східною Пруссією, Абхазією та Південною Осетією, то тепер таким негативним прикладом є вже і Кримський півострів і третина території Донбасу.
Путінська «грандіозна стратегія» полягає в тому, щоб знайти можливості дестабілізувати західні демократії, водночас роблячи все можливе для домінування над колишніми радянськими республіками.
Розпочавши війну на Донбасі, Росія чекає, коли виснажиться Україна, а Україна націлена протриматися до того часу, як виснажиться Росія. Ці «чекання» занадто затягнулися.
Оскільки західних санкцій замало, щоб Москва дала «задній хід», а допомоги Україні явно недостатньо, аби українці могли протриматися без втрат для себе до виснаження Росії.
Цю «гру» Путіна з Україною може зупинити тільки економічна криза в Російській Федерації.
А її здатне підштовхнути лише стрімке нарощення санкцій, котрі разом з критичним зменшенням закупівлі газу і нафти з Росії (якщо не відмови від неї), можуть дати бажаний ефект.
Путін вважає себе ватажком зграї «щасливих», яким дозволено все
Аналізуючи «манію перемоги» російського президента, потрібно спробувати зрозуміти психотип Путіна, який дуже схожий із психотипом Адольфа Гітлера.
Це ефект колишнього невдахи, котрий, нарешті ставши успішним, так поспішає самоутвердитися в своїх очах і очах інших, що стає каліфом на час.
Гітлер приватизував владу у Німеччині, а Путін в Росії. Гітлер став тріумфатором разом зі своєю Націонал-соціалістичною робітничою партією Німеччини, а Путіна «коронувала» на владу ФСБ.
Очманіння від небачених раніше можливостей і підігрування оточення зробили його «небожителем», який вже нездатен об’єктивно проаналізувати те, що йому «можна», а що «зась».
Тому Путін вважає себе ватажком зграї «щасливих», яким дозволено все, що тільки заманеться.
Подібний короткочасний ефект був і в колишнього президента України Януковича, наявний він і в теперішнього президента Білорусі Лукашенка. Що цілком можна визначити, як загальний «синдром вождизму».
«Безмежів’я», котре Путін зміг безкарно нав’язати, як стандарт для Росії, він намагається перенести на міжнародну арену.
Його ідеєю фікс є знищення за будь-яку ціну української державності. Тому не можна виключати в найближчій перспективі повномасштабної військової агресії Росії щодо України.
Головними аргументами тут для Путіна будуть: чи влаштовуватиме Кремль прохідний кандидат на посаду президента України, політичні і соціальні настрої всередині Російської Федерації, позиція Заходу, можливість реалізації проекту «Північний потік-2» і постачання води в окупований росіянами український Крим.
На кордоні України з Росією потрібно розмістити військові бази НАТО
То що ж робити з невиліковною «манією перемоги» Путіна? Тут можна розглянути два варіанти, які б допомогли Україні уникнути широкомасштабного нападу з боку Росії.
Перший: Польща і Литва, після консультацій з союзниками, ініціюють розгляд в Північноатлантичному альянсі питання необхідності розгортання на кордоні України з Росією і адміністративному кордоні з окупованим Кримом військових баз НАТО та протиракетних систем Patriot.
Другий: Київ звертається до Сполучених Штатів з проханням надати Україні статус основного союзника поза НАТО – Major Non-NATO Ally або MNNA. Уклавши при цьому військовий договір.
Звісно, що можна цього не робити і продовжувати чекати, які ж наступні агресивні кроки зробить Москва.
Ситуація навколо України розвивається таким чином, що держави-члени Північноатлантичного альянсу самі мають бути зацікавленні у розгортанні баз НАТО по периметру українсько-російського кордону.
Особливо це стосується таких сусідніх із Україною держав, як Польща, Словаччина, Румунія і Угорщина.
Якщо вони не хочуть, щоб після пасивного спостерігання за тим, як Україна бореться з нерівним собі за силою противником, через рік-півтора їхні кордони з Україною стали кордонами з Російською Федерацією.
Але якщо говорити про український курс просування до членства в НАТО, то він би мав полягати, в першу чергу, в тому, щоб перетворити Україну на регіональну військову силу, з найбільш боєздатною та чисельною армією в Східній і Центральній Європі. Армією, котра має потужні Військово-повітряні і Військово-морські сили та оперативно-тактичне ракетне озброєння.
У такому разі, НАТО в військовому сенсі буде потрібен такий союзник, і головне, що Північноатлантичний альянс стане зацікавлений в тому, щоб така потуга не залишалася в Європі сама по собі.
А поки що Заходу варто було б докорінним чином переглянути концепцію допомоги Україні на всіх напрямках. Як державі, що закрила собою Європу від нової російської імперської навали.
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
