(Рубрика «Точка зору»)
Вже традиційно у травні в Празі відзначають дні пам’яті жертв комуністичних репресій, які почались в травні 1945 року, як тільки-но Червона армія зайняла повністю Чехословаччину. І цього року в акціях взяли участь серед багатьох інших й активісти чеського громадського об’єднання «Без комуністів» (Bez komunistů). Квіти лягли на могили загиблих, до пам’ятників жертвам комуністичних репресій.
Член об’єднання Петр Марек на сторінках популярного часопису Reflex розповів про трагічні долі українських емігрантів у міжвоєнній Чехословаччині, яких комуністичний режим в перші дні переможного травня арештовував і висилав до ГУЛАГу.
Вже у перші години перебування радянського війська у Празі НКВС розпочав арешти. Серед перших арештованих Петр Марек згадує, зокрема, Євгена Вирового – відомого видавця, мецената, громадського діяча.
Згадку про арешт залишив відомий фотограф Тарас Кущинський (1932–1983), родину якого підтримував Вировий. Тарас, якому тоді було 13 років, пригадує: «Коли 17 травня перед вікнами нашого дому зупинився «чорний ворон» військової контррозвідки СМЕРШ, дядько Женя впав на коліна перед іконою Богородиці і щиро помолився. Потім поцілував маму, мене, відкрив вікно і вистрибнув з четвертого поверху на бруківку перед автомобілем, який мав його відвести».
Новина про трагічну вимушену смерть за вільним вибором вільної людини вмить облетіла українську громаду, але часу на порятунок українці не мали.
Вже 13 травня був арештований відомий український архітектор Артемій Корнійчук (1898–1978). Йому пощастило, після 10-річного ув’язнення в концтаборах Сибіру і Мордовії в 1955 році Артемію Корнійчукові вдалось повернутись до Праги.
14 травня СМЕРШ арештував Степана Клочурака (1895–1980) – українського громадського діяча родом із Гуцульщини.
Степан Клочурак належав до тих емігрантів, які 6 травня 1945-го разом з чехами взяли участь у празькому національному повстанні проти нацизму. 12 років концтаборів за Полярним колом не зломили цієї людини. У 1957 році Клочурак усе ж повернувся до Праги.
Серед перших репресованих найстаршим з них був 78-літній Максим Славінський (1868–1945) – поет, перекладач, посол Української Народної Республіки в Чехословаччині, близький приятель Лесі Українки, з якою захоплено перекладав Гейне Максим Славінський до Сибіру не дотягнув, помер від катувань у київській Лук’янівській тюрмі. В особовій справи про смерть лише коротко зазначено: «23 листопада 1945 року помер від розриву серця». Місце поховання невідоме.
Жертвою репресій переможців став і Петро Зленко (1891–1945) – видавець і бібліограф, якого добре знала українська громада. Багато років він видавав відомий в українському міжвоєнному середовищі часопис «Український тиждень». Петро Зленко загинув у концтаборі в Тайшеті в Іркутській області, місце поховання і точна дата загибелі невідомі.
19 травня 1945 травня у Празі ховали Олександра Колессу (1867–1945) – відомого українського мовознавця і етнографа, дійсного члена Наукового товариства імені Тараса Шевченка, голову дипломатичної місії Західно-Української Народної Республіки в Римі, одного із засновників Українського вільного університету у Відні.
Ховали доброго приятеля Івана Франка, батька талановитої піаністки Любки Колесси, шановану і працьовиту людину. На похорон прийшло багато людей – його земляків, які тоді ще жили в Празі й інших чеських містах. Аж 242 особи прийшли вклонитись пам’яті свого співвітчизника. Та в наступні дні сталось небувале: всі учасники похорону були заарештовані НКВС, всіх вислали до совєтських концтаборів, всі 242 людини пропали безвісти, не повернувся ніхто.
Не дивно відтак, що на похорон одного з найвідоміших українців, киянина Дмитра Антоновича (нар.1877 року), який помер 12 жовтня 1945 року, зі страху перед СМЕРШем прийшло, крім дружини, лише двоє осіб.
Списки репресованих тільки у Празі можна продовжити. У травні 1945-го був арештований поет і літературознавець, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка Володимир Бірчак (1881–1952). Додому він не повернувся, загинув у концтаборі в Іркутській області. Арештований 24 травня у Празі кубанець, письменник і видавець Григорій Омельченко (1884 – після 1945 року) також загинув десь на безмежних просторах ГУЛАГу, точну дату його смерті й місце поховання встановити досі не вдалось.
Репресій зазнала не тільки українська, але й білоруська і російська еміграції, не оминула репресивна машина й українських бібліотек, музеїв, архівів, шкіл.
Так, під тиском репресій згорнув свою роботу Український музей – найбільша і найшанованіша українська установа в міжвоєнній Празі. Свідки згадують, як з Клементинуму (історична назва приміщень Національної бібліотеки, де зберігались українські архіви і бібліотека) вантажівками вивозились безцінні експонати.
Протягом одного місяця – «переможного травня 45-го» – українська Прага на довгі роки притихла. Ті, хто вижив, зі страху перед репресіями боялись зустрічатись, відвідувати своїх близьких на кладовищах, вголос розмовляти українською, вшановувати українські традиції. Тільки після чеської Оксамитової революції 1989-го й здобуття незалежності Україною у 1991 році відроджується українське життя в Чехії, а на могили відомих українців на Ольшанському цвинтарі у Празі, до пам’ятників репресованих лягають вінки і квіти.
Адже це вони були першими на території Чехословаччини, хто прийняв на себе удар репресій комуністичного режиму, вони були першими, хто на цих теренах витримав і зберіг національну пам'ять, традиції, вписав одну з найсумніших, і водночас – найгероїчніших сторінок до української історії ХХ століття.
Оксана Пеленська – дослідниця, співробітниця Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
