Ось уже кілька років поспіль 8 травня для України – важливий день, коли, нарівні з усією Європою, в річницю капітуляції нацистської Німеччини вона відзначає День пам’яті та примирення. Цього дня українці діляться спогадами про своїх рідних, які пройшли пекло Другої світової. Радіо Свобода зібрало вісім таких розповідей.
20-річним юнаком потрапив до Червоної армії дідусь журналістки Дарини Рогачук Михайло: у 1939 році з початком Другої світової його відправили до Владивостока. Згодом він захищав Сталінград.
Влітку 1943 року Михайло Рогачук брав участь в одній з ключових битв Другої світової – за Курську дугу. Тут він на кілька годин потрапив у німецький полон, звідки, за словами онуки, його «фактично «вибили» свої».
«Дід запам`ятав, як під час короткої «неволі» німець з люттю вдарив його прикладом по плечу. Місце удару боліло йому все життя, як згадка про війну», – ділиться вона спогадами.
Далі на Михайла Рогачука очікувала військова служба поблизу Балтії, а згодом і повернення до рідного села Ланівці, що на Тернопільщині.
«Мій дід ніколи не ходив 9 травня по селу із радянським прапором та не кричав усім який він герой. Він був дуже серйозний, бо ці роки війни були для нього болем і пеклом. Як і для всіх справжніх ветеранів», – пригадує онука.
Вдома Михайло Рогачук зустрів своє кохання – «бандерівку» Марію Щербань, яка була інформатором ОУН. Після одруження на них чекало вимушена розлука, адже через зв’язок з повстанцями дівчину заарештували і відправили у заслання. Утім, Микола свою дружину дочекався.
За словами Дарини, історія її родини є чудовою ілюстрацією до Дня пам'яті і примирення: «Вона – «бандерівка», він – «червоноармієць». Але все це має другорядне значення, коли на першому місці стоїть кохання та, особливо, повага один до одного».
Дідуся Олени Стефанишин забрали до Червоної армії 1944-му. На той момент у нього було троє малолітніх дітей, найменша дитина мала три роки.
Навесні 1945-го чоловік брав участь у битві за Берлін, за що потім навіть отримав медаль. Утім, її, як і інші свої нагороди, він ніколи не носив, а просто зберігав у шухляді.
«Мій дід не любив розказувати про війну, не ходив на урочистості. Ще пам'ятаю, як дід часто говорив: «М*скалі всьо брешут...» – пригадує онука.
За словами Олени, «радянська влада відплатила йому за те, що він за неї воював», насильно змусивши вступити до колгоспу, конфіскувавши майно та землю.
«Діти плакали. По хаті літало пір'я з подушок. Повиливали і повисипали всю їжу з баняків і гладущиків. Навіть висипали у відро фасолі з торбинки і перемісили їх із квасним молоком з гладущиків. Забрали все їстивне і залишили голодними дітей», – розповідає Олена.
Про те, що дідусь, який пройшов Другу світову, не любив згадувати про війну, розповідає і Марина Голуб. Однак відлуння цих спогадів виринало у казках, які він розповідав своїм онукам.
«Кожна казка починалась: «Зайчик біг по лісу», – а закінчував: «Взяли Берлін». Всередині було що-завгодно, жодного повторювання», – пригадує Марина.
Уже згодом з родинних розповідей вона дізналась, що дідусь зізнавався: на війні було страшно лише в перші дні, а далі це стало для нього «просто роботою».
«Чи могла я тоді подумати, що зможу зрозуміти страшну суть цих слів?! Чи могли ми всі подумати, що будемо знати суть слів: «За мир! Щоб не було війни!», – риторично запитує Марина.
Друга світова залишила для дідуся киянки Євгенії Воронової Семена не лише важкі спогади, якими він ніколи не ділився, але і уламок снаряду в грудях, з яким він так і прожив до кінця своїх днів. Обірвалось його життя багато років тому саме 8 травня, у День пам’яті та примирення.
Наразі Євгенії соромно за ті речі, які щороку відбуваються у ці дні на його батьківщині – у Росії.
«Соромно перед його пам'яттю за весь цей шабаш, за всі ці написи «На Берлин» і «Можем повторить». Що повторити?! Мільйони людей загинули, країна була зруйнована, на десятки років була відкинута назад і ще й досі знаходиться далеко-далеко від цивілізації. І це ви хочете повторити?!»
Водночас вона пишається тим, як пам’ять про тих, як її дідусь, вшановують в Україні, що «не роблять з неї цирк».
З осколком в тілі, принесеним з фронту Другої світової, прожив до кінця життя і дід поетеси Катерини Калитко.
«У діда Івана посеред лоба була кругла велика гуля. Зовсім малу мене вона смішила, я норовила залізти до нього на коліна й понатискати гулю, наче кнопку. Дід морщився, але терпів, він дуже любив мене. Згодом я дізналася, що йому щоразу було боляче: всередині гулі був осколок, принесений з війни», – пригадує онука.
За її словами, дід любив День перемоги, хоч і сумував щоразу, перебираючи у руках потемнілу медаль «За відвагу».
«Люди по війні часто схожі на могутні дерева зі слабким корінням. Вони сильні й красиві навіть тоді, коли поранені, але їхня можливість рости й міцніти напряму залежить від того, наскільки міцно триматиме їх ґрунт, на якому вони обрали для себе рости... І ми теж міцні дерева, на які дме гарячий вітер війни. А вони тримають нам коріння із того боку. Якщо трохи помовчати й прислухатися – це дуже добре чутно», – пише Катерина.
Другу світову пройшли і два діда виконавчого директора Української Гельсінської спілки з прав людини Олександра Павліченка. З батькового боку це був дід Федір, якого «пошматувала війна і покинула держава», з материного – дід Петро.
Останній воював на фронті від самого початку бойових дій і командував гаубичною батареєю. Про те, якою була для родича війна, Олександр знає лише з розповідей свого батька, якому дідусь як зятю і довіряв ці історії.
За одним з таких переказів, під час захоплення Києва німцями у 1941 році діда Петра обізвали панікером і ледь не розстріляли за наказом командира його ж розділу, а все через те, що він повідомив йому як керівнику цю, почуту по радіо інформацію, яка на той момент ще не надійшла від вищого командування.
Із родинних переказів Олександр знає і про страшні деталі форсування Дніпра.
«… кинули необстріляних молодих солдатів форсувати річку, і вони ледве не потонули, виплили хто як до берега, при тому зрозуміло, випустивши гвинтівки, які пішли на дно. І «славетний» генерал Кирпонос для підвищення бойового духу у війська вишикував тих, хто був на суші, і тих, хто врятувався під час переправи, і сам підходив до кожного, і стріляв з свого пістолета в голову… Мій дід був серед тих, хто тримав оборону, а не випливав… Пощастило, бо з гарматами точно б не виплив. А Кирпоноса зробили героєм…» – пише він.
Далі був відступ під час якого дід Петро попри заборону на свій страх і ризик віддав наказ стріляти дорогими снарядами по німецьких танках, чим врятував собі та багатьом життя. За це він згодом отримав нагороду.
А далі був Сталінград і тяжке поранення, внаслідок якого він залишився інвалідом.
Олександр згадує, що дід Петро своїх орденів та медалей ніколи не носив. Вони зберігались в одній з шухляд столу разом з різним домашнім приладдям.
«Ми, малі діти, брали їх і чіпляли на себе, бігали гратись на вулицю з цими орденами чи медалями, навіть десь старі фото є – до цього йому було байдуже. Ще з десяток медальок приносили на чергові роковини перемоги чи революції – те все скидалось до тієї ж шухляди… Один із двох орденів трудового червоного прапора – а їх було два – десь ми малими згубили, граючись на вулиці…» – пригадує онук.
У офіцера західного регіонального медіа-центру МО України Тараса Греня Другу світову пройшли прадід та два діди. Хтось з них отримав пораннення, хтось – контузію, хтось горів у танку, хтось пройшов полон. А дядька взагалі забрали дитиною до Німеччини на примусові роботи. На нього вони наклали настільки сильний відбиток, що, пригадує Тарас, той до кінця своїх днів кричав від жаху ночами.
«І саме прикре, що всю цю бійню організував СРСР, бо саме радянський союз дав Гітлеру можливість створити військо, давав йому сталь, хром, технології… Саме комуністи навчили воювати німецьких офіцерів. І я не забуду ганьбу сумісних парадів з фашистами у 1940 році.
Сподіваюсь, що червоний тиран і вся його команда, яка тоді керувала країною і запустила цю бійню, горить в пеклі. І їм там не холодно», – пише Тарас Грень.
Одна з найбільших сімейних реліквій у родині політика Романа Безсмертного – фронтова ложка діда по материній лінії Дем’яна, з якою той пройшов усю Другу світову війну і потім, вже у мирному житті, завжди їв саме нею.
«Завжди розказував мені, наскільки у радянській армії ненавиділи солдатів. «Плюсова температура, все тане, спека, а ми в чоботах. В окопах сидимо без патронів. Кидають у наступ, а в нас нема жодного боєприпаса…» – як зараз пам’ятаю ці його розповіді. У царській армії, казав, до солдатів ставилися з набагато більшою шаною», – пише онук.
Був на фронті й дід Романа по батьковій лінії Кирило, який служив у розвідувальному батальйоні і шість разів потрапляв у полон, а вже після війни вдома часто спав за звичкою одягненим
«Іноді, бувало, пригощав нас малих фронтовим супом. Нарізав цибулю, капусту, кріп, огірок, помідор, потім просто заливав холодною водою і кликав: «Хлопці, ідіть їжте фронтовий суп». Ми сідали і слухали розповіді про війну», – пригадує онук.
Пройшов війну і дядько Романа Володимир. У родині Безсмертних зберігся його фронтовий щоденник, а також ручна гармошка – нагорода за взяття Берліна.
«Усі троє ненавиділи війну. Війна – це завжди покалічені людські долі. Наша нація пройшла через великі уроки історії. Тепер мусимо бути мудрими, щоб зрозуміти: істинний урок – це все-таки дорога до людського примирення», – підсумовує їхній нащадок.
