Київ – Українське життя варто порівнювати не лише з європейським, але й з африканським, є багато паралелей, і багато українських проблем стають зрозумілішими, говорить український капелан, директор благодійної організації ELEOS-Ukraine, який нещодавно повернувся з Кенії. Зокрема, православний священик отець Сергій (Дмитрієв) говорить, що поширеним серед кенійців є явище соціального сирітства, коли батьки їдуть на заробітки і залишають дітей стареньким бабусям. І незрівнянно більше, ніж в Україні, в Кенії цінується освіта. Про свої враження, досвід та про те, як став «народним послом» України, отець Сергій розповідає Радіо Свобода:
Серед християнських місіонерів там працюють і українці; взагалі у Кенії чотири українські місії, туди приїжджають українські священики протестантських церков
– Мандрівку до Кенії мені організував мій знайомий американський священнослужитель Стівен Руттенберґ – один із пасторів євангельської церкви, який підтримує нашу організацію ELEOS. У січні цього року я кілька тижнів провів у нього в Каліфорнії, відвідав також американську військову базу і побачив, як працюють капелани, а потім уже поїхав до Кенії. Серед християнських місіонерів там працюють і українці; взагалі у Кенії чотири українські місії, туди приїжджають українські священики протестантських церков. Кошти для цих місій збирають віряни цих християнських конфесій в Україні, українська діаспора в США.
– Що в Кенії знають про Україну?
– Абсолютна більшість мешканців Кенії про Україну або не знають нічого, або знають якісь мінімальні речі, наприклад, доволі популярним є уявлення, що Україна досі є в складі СРСР. Довелось розповідати про Україну, торкатись її історії й сьогодення, розповідати про війну. І в результаті, дехто з моїх нових кенійських друзів почали порівнювати сторінки своєї національно-визвольної боротьби з тим, що нині відбувається у нас в Україні. «Ви молодці. Ви відстоюєте свою свободу, щоб не повернутись до складу імперії», – казали мені. На одному з ринків у мене поцікавились, звідки я, я і відповів: я з України. «О, я дивлюсь футбол! У вас в Україні був класний гравець, Шевченко»», – порадував мене один із продавців.
– Які події чи пригоди найбільше запам’ятали?
– По-перше, навряд чи я колись забуду, як мені довелось рятувати від голодної смерті літню жінку: вона сиділа просто неба посеред вулиці, дуже худа й виснажена, а довкола люди ходили, дітлахи бігали. Я підійшов, допоміг їй підвестись, і ми з колегою священиком відвели стареньку до одного з християнських центрів, де їй надали допомогу.
Бабця не має коштів, щоб поховати свого онука, як того вимагають місцеві звичаї – насправді, це складний обряд, у ньому сплелись місцеві та християнські традиції
Друга історія, це коли мене привезли в одне віддалене від міста селище, де живе бабуня, котра виховувала близько 15 онуків. У кенійській провінції важко знайти роботу, тож працездатні люди виїжджають до великих міст, а своїх діток залишають бабусям, котрих з повагою називають «шо-шо», і висилають додому трохи грошей. Щось подібне маємо і в Україні, маю на увазі заробітчан. Ця «шо-шо» живе у бідній хатині, схожій на українську мазанку, але там стіни не побілені. І взагалі: одна стіна впала, а відремонтувати її в «шо-шо» нема змоги. Виявилось, що бабця не має коштів, щоб поховати свого онука, як того вимагають місцеві звичаї – насправді, це складний обряд, у ньому сплелись місцеві й християнські традиції. Тож купили ми для цього обряду ягня, за що «шо-шо» була нам щиро вдячна, провели обряд над могилою. Я над могилою її онука відслужив панахиду.
– А як функціонують християнські місії?
Для пересічного громадянина Кенії отримати освіту – це щось на кшталт стати президентом або народним депутатом в українських реаліях
– Місії – це невеликі комплекси, навіть маленькі містечка, де розміщені крім церков та приміщень для місіонерів також медичні й освітні заклади. Це можуть бути амбулаторії, а то й цілі лікарні, якщо порівнювати з Україною. Але чи не найпопулярніше місце в місії – це школа, освітній центр: тут і дітлахи навчаються, і дорослі збираються, щоб поспілкуватись, потеревенити, я б так сказав. Для пересічного громадянина Кенії отримати освіту – це щось на кшталт стати президентом або народним депутатом в українських реаліях. Бо якщо молода людина в Кенії вступила до ліцею або до університету – це для неї та для її родини можливість вирватися з кола соціальних проблем і бідності.
– Фактично християнські місії також виконують функції просвітницьких центрів?
Я працював у центрі підтримки жінок-жертв домашнього насильства. Це серйозна проблема не лише для Кенії
– Так. До того ж, там дбають про фізичне й духовне здоров’я дітей, діток оглядають лікарі і дітям дають вітаміни та препарати проти місцевих хвороб, таких як малярія. Наприклад, мені по приїзді до Кенії довелось купувати в аптеці препарат від малярії, також мене попередили, що пити можна лише питну воду, яку треба купувати, тощо.
Також я працював у центрі підтримки жінок-жертв домашнього насильства. Це серйозна проблема не лише для Кенії.
– З якими думками Ви повертались з Кенії додому?
– Я розмірковував над тим, що ми, українці, дуже мало знаємо про Африку, так само і вони не знають про нас. На е-сторінці посольства України в Кенії обмаль інформації, яка зацікавить пересічного українця, ба більше, там вистачає негативу. Мені здається, варто подбати про якісь заходи в рамках дипломатичних місій України, не кажучи вже про важливість контактів між людьми, для цього можна використати наукові та освітні заклади, контакти поміж церквами тощо. У Кенії я чи не вперше збагнув, що історія людства у віддалені від нас часи починалася в Африці, про що ми часто або забуваємо, або просто цього не знаємо.
