Анжеліка Заріцька
Українсько-африканські жнива і випікання хліба тривали від 2 до 6 серпня на арт-хуторі Обирок в Чернігівській області. Режисер Леонід Кантер приймав у себе гостей. Пшеницю жали, молотили, мололи у млині і пекли хліб усі – міністри, музиканти, учасники бойових дій і журналісти й африканські гості. Радіо Свобода розпитувало Леоніда Кантора про те, як йому це вдалося.
– Боб Марлі і український хліб, Африка і Україна. Планета «зав’язана в один вузлик із зерном» і люди тягнуться до вас як магнітом. Чому?
Ми намагаємось працювати з простими речами. Вони всім зрозумілі: хліб – це щось як мама, як земля
– Я думаю, що це зв’язано з тим, що ми намагаємось працювати з простими якимось такими речами. Вони всім зрозумілі: хліб – це дуже зрозуміле, це щось як мама, щось як земля. А Африка це щось дуже таємниче, що всіх дуже манить. Я думаю, поєднання цих двох речей і створило просто такий неймовірний коктейль, що всі хочуть з цим познайомитись.
– Чому саме Африка?
Коли по селах ми ходили і просили води, нам давали відро молока. Тобто, ми гостинні, але залякані
– Коли я подорожував Африкою, місцеві жителі були дуже гостинні до нас: «Welcome, eat my food, sleep my home». Ми не такі гостинні. У нас в Україні наче такої гостинності нема, а хочеться. Хочеться, щоб ми були теж такі гостинні, щоб казали: Грузія, Сирія, Судан і Україна – це найгостинніші країни світу. Зараз я ті три називаю, а щодо України поки що не впевнений. Хоча коли по селах ми ходили і просили води, нам давали відро молока. Тобто, ми гостинні все-таки, але залякані. Особливо, якби до нас африканці прийшли.
– Але, Леоніде, до вас на Обирок усі їдуть, із українських сіл усі виїжджають. Молодь їде, бо каже: «село вмерло, там немає що робити». А вдихнули в Обирок нове життя?
Українське село вмерло у тій радянській системі, у розкрадених колишніми головами колгоспів фермах. Воно вмерло, добите совком. А зараз народжується щось нове
– Кінець чогось – це завжди початок чогось. Розумієте?! Українське село справді вмерло, вмерло у тій радянській системі, у тих розкрадених колишніми головами колгоспів фермах. Воно вмерло, добите совком. А зараз народжується щось нове. Це не колгоспи, це зовсім інше.
Зі старожилів поступово хтось вмирав, хтось виїжджав, продавали хати і поступово сюди поселялася молодь. На місце одного старенького, що вмирав, з’являлася одна людина або двоє молодих людей з дитиною. І хутір так омолоджувався, омолоджувався, омолоджувався. Старим, в принципі, нічого не було потрібно, а молоді вже треба багато що: їм потрібен центр розваг – кінотеатр – «кіносарай» ми збудували, потрібен клуб – відремонтували клуб, дитячий майданчик – дитячий майданчик ось, і так далі… І ті люди, котрим подобається працювати на землі, вони приїжджають, працюють, створюють тут найрізноманітніші активності на землі.
Кожен займається своїм, тут в принципі є чим займатися. Хтось професійно виготовляє меблі, хтось розводить бджіл, а хтось проводить уроки по скайпу. А ті люди, котрим подобається працювати на землі, вони приїжджають, працюють, створюють тут найрізноманітніші активності на землі. А ті, хто народився і вимушено живе в селах, так, вони «бухають» з нудьги або виїжджають. Це нормально, тому що треба жити там, де ти мрієш, а не там, де ти просто змушений бути.
– Як люди дізнаються про Обирок і переїжджають сюди?
Ти підіймаєш прапор тих людей, яких би ти хотів об’єднати якоюсь ідеєю
– Фестивалі. Двигун розвитку цього хутора – це фестивалі. Фестиваль щоразу – це прапор. Ти можеш сам визначити, що це за фестиваль. Ти можеш зробити рок-фестиваль – тут будуть кучкуватися байкери, рокери, якісь там, своя «двіжуха». Якщо зробити фестиваль без алкоголю, тютюну та наркотиків «Хліб своїми руками» – буде інший контингент. Відповідно, ти підіймаєш прапор тих людей, яких би ти хотів об’єднати якоюсь ідеєю. От ми об’єднали, і це дуже здорово, я вважаю, це класно.
– Як з’явилася ідея фестивалю «Мама Африка»? Як готували його?
Нічого такого подібного ніколи не було, і це дуже класно – робити те, чого раніше не було
– Нічого такого подібного ніколи не було, і це дуже класно – робити те, чого раніше не було. Активно фестиваль готували з жовтня. Ми зустрілися з 21 університетом, де вчаться африканські студенти, провели там презентації, зустрілися з усіма посольствами африканськими кілька разів, зустрілися з усіма лідерами громад – усі вони передавали інформацію своїм родичам в Африці. Вони попривозили свої родини із різних країн. Тяжкий фестиваль – організації дуже багато, треба багато часу, людей, складна дуже комунікація, але в результаті все це вартує того. Це фантастично насправді, ми як у глюк потрапили! Неможливо просто, нереально! Ідуть з цими тазами на голові, просто кайф!
– До вас на ці жнива приїхали і ті, хто несе службу на фронті, тримає оборону. Що вони у Вас знаходять?
– Ну, я вам скажу, що у цих хлопців в очах. У них – біль і гар. І коли вони там, їм здається, що тут в тилу всі просто зневірені, займаються чим попало. Їм стає сумно, бо вони втрачають розуміння, за що вони воюють.
Вони втрачають розуміння, за що вони воюють. Але приїхавши сюди, вони надихаються. Повертається розуміння важливості того, що вони роблять
Але приїхавши сюди, вони бачать багато красивих людей, красиву природу, багато діток, посмішок. Вони бачать, що усі тверезі і роблять одну справу. Вони заряджаються, надихаються і починають посміхатися самі. Вони бачать, що тут люди щасливі і вони сіють добро, діляться цим добром. Приходить натхнення і повертається розуміння важливості того, що вони роблять. Вони можуть продовжувати свою роботу, свою службу з більшою впевненістю, що це все не марно.
