Георгій Турчак, оборонець Донецького аеропорту, боєць 95-ї десантно-штурмової бригади ЗСУ, кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня розповів Радіо Свобода про те, чому пішов добровольцем на фронт, чий героїзм його найбільше вразив під час оборони Донецького аеропорту, а також про свій «фартовий» зелений рушник, який він подарував «Рахману» – розвіднику Андрію Гречанову.
Чому я пішов добровольцем на війну?
– Чому я пішов добровольцем на війну? Щоб на це запитання відповісти, треба дещо пояснити. Я із Троєщини (мікрорайон Києва – ред.), а це такий «неблагонадійний» район, де отримували квартири за Радянського Союзу ті, хто на заводах працював, тобто люди з достатком нижче від середнього рівня. От і мої батьки – батько слюсар, а мати швачка – отримали там квартиру.
У нас на Троєщині поняття «лох» чи «терпило» – це дуже велика образа
Так от, у нас на Троєщині поняття «лох» чи «терпило» – це дуже велика образа. Колись у мене, ще у дитинстві, відібрали борсетку, після того я «лохом» більше ніколи не був. Борсетка коштувала 25 гривень, я був дитиною тоді, але до цих пір це пам`ятаю.
І тут, забирають у нас моск..і Крим
І тут, забирають у нас моск..і Крим. По-перше, забирають у мене моє, а, по-друге, моск..і! Я моск…в не люблю скільки себе пам`ятаю, мабуть, з того часу, як почав читати. Літературу правильну давали мені чи що, але я завжди знав, що це ворог. І з років 10, напевно, я знав, що у нас буде війна з моск….и.
Мені переслали дані про мого прапрапрадіда, який на Полтавщині до 1604 року був козацьким отаманом. Причина піти воювати – забрати своє і «нагнати тих гусєй», що прийшли до мене
Чим це пояснити? Але от якось я познайомився з людиною з Ізраїлю – «командосом» одним. У них там в Ізраїлі є Інститут генеалогічного древа. Запит коштує 100 доларів. Я дав йому 100 доларів, і він в Ізраїлі подав до цього Інституту мої дані. І мені переслали дані про мого прапрапрадіда, який на Полтавщині до 1604 року був козацьким отаманом. І тоді я зрозумів, звідки у мене це все, бо мій прапрадід воював з моск…ми. Тобто, причина піти воювати – забрати своє і «нагнати тих гусєй», що прийшли до мене.
Коли у нас «віджали» Крим і почалася війна, я прийшов у військкомат, постояв у черзі, записався
Тож, коли у нас «віджали» Крим і почалася війна, я прийшов у військкомат, постояв у черзі, записався. Кажу ж, що я служив у розвідроті 1-ї аеромобільної дивізії, тобто трохи «шарю» у цьому усьому – розвідник. Записався і пішов додому. А о 12-й ночі до мене подзвонили, я якраз був у гаражі – машину «колупав» і кажуть: «Приїжджайте, будь ласка, у військкомат». Я дзвоню дружині, кажу, щоб готувала бутерброди, а сам поїхав. Приїхав у військкомат, а мені відразу кажуть: «перепідготовка три дні і кажіть родині, що це надовго».
«95-а – одна з перших бригад, яка виїхала на фронт»
Приїхав у 95-ту бригаду, а там, коли озвучили, що доведеться їхати на фронт, то половина бригади – «десантники в голубых беретах и тельняшках», які у фонтанах купаються – вийшли і пішли додому
Приїхав у 95-ту бригаду, а там, коли озвучили, що доведеться їхати на фронт, то половина бригади – «десантники в голубых беретах и тельняшках», які у фонтанах купаються – вийшли і пішли додому. І почався терміновий набір десантників по всій Україні у 95-ту бригаду. З усієї України звозили, аби укомплектувати бригаду. На виїзд треба було одразу їхати. Це одна із перших бригад, яка поїхала на фронт. От і я з ними.
Я потрапив у роту забезпечення, яка організовує стрибки з парашутом для всієї бригади, тобто, на обліку «куполи»-парашути, прибори там, усі ці склади. Маленький колектив – осіб 15, офіцери толкові, командир молодий. Подумав, що буду служити нормально.
Ми поїхали під Крим, я у складі підрозділу РДО зайняли радіолокаційний маяк у Генічеську – на околиці. А в цей час наша бригада з Криму уся «зривається» та їде на Добропілля – де вже війна була і 25-та бригада здала зброю.
І я розумію, що справи серйозні. У мене зарплатня 3 200 була, бо в ВДВ трошки більша була, аніж у піхоти. Щоправда, гроші вдома були, бо у нас з дружиною такий принцип: «що лежить, то лежить». Це були гроші на дитину, і ми звідти ніколи не брали, тільки добавляли, бо «дитина» – це дорого. І тут дружина дзвонить і каже: «Слухай, думай щось або роби, бо гроші треба». Підходжу я до командира, який тоді командував підрозділом, що залишився під Кримом і кажу: «Володимирович, товарише полковнику, я або воювати, або додому їду, я тут не буду сидіть». Він каже: «Поїхали у Добропілля, до бригади». Зранку повантажилися, їхали довго й приїхали увечері.
Я дістав спальник і ліг спати під автобусом, взяв свій автомат і зарядив його трошки. Прокидаюсь зранку, аж Коля йде з розвідроти, з яким ми познайомилися на початку березня, тренувалися і на Бессарабію їздили трошки, бо думали, що звідти хтось піде. Кажу йому, щоб забрав до себе. Каже: «Ходімо, мені якраз у групу треба людина». Так я потрапив у розвідроту – в окрему групу. Там люди мотивовані були. Пару днів до мене придивлялися.
На другий день мого перебування у Добропіллі розпочався дуже сильний «шухер». На наш блокпост приїхала донецька поліція і розстріляли наших двох хлопців. Я побачив 200-2-200 і зрозумів, що це війна. Ми почали їх наздоганяти, підняли тривогу. Вони втекли від нас на джипі.
«Ми – перша хвиля мобілізації, у війну втягувалися повільно»
Друга, третя, четверта хвилі мобілізації – це ті, які прийшли і одразу у війну
Мені, напевно, що пощастило, бо ми – перша хвиля мобілізації, у війну втягувалися повільно: 1-200, 2-200, 3-200, поранений, знову 200. Ми потроху до цього звикали, і у нас потім це було по наростаючій. А друга, третя, четверта хвилі мобілізації – це ті, які прийшли і одразу у війну.
Ми стояли тоді на програмі безкоштовного штучного запліднення. Я ж з самого початку сказав, що якщо мені телефонує дружина, приходить моя черга: я кладу автомат і їду. Робимо процедуру і я потім повертаюся
Не було цього стресу великого перехідного: дівчата, бари, а тут раз і війна. Хоча і мене якось «клімануло» у Пісках. Один раз таке було за всю війну зі мною. Клин. Мене тоді поміняли з аеропорту, і мені дружина дзвонить. Ми стояли тоді на програмі безкоштовного штучного запліднення. Вона сказала, що треба терміново за два дні приїхати у лікарню. Дзвоню командиру, кажу: «Анатолійович, треба поїхати». Я ж з самого початку сказав, що якщо мені телефонує дружина, приходить моя черга: я кладу автомат і їду. Робимо процедуру і я потім повертаюся.
Обстріл закінчився, всі повиходили, а у мене клин: сиджу в підвалі і не можу вийти
Так от, мене поміняли з аеропорту тоді, і тут якийсь обстріл. Вже давно на міни не звертаєш уваги, що вони там свистять, шуршать. Звичайний обстріл, і ти ховаєшся у підвал, як завжди. Обстріл закінчився, всі повиходили, а у мене клин: сиджу в підвалі і не можу вийти. Думаю: «що за фігня, я ж десантник, скільки війни вже позаду, а у мене клин такий». Фільми одразу американські згадав. Я сиджу один, немає навіть кому по пиці дати. Хвилин 40 я сидів, фігню усіляку «шифрував».
У ДАП заїхав у середині жовтня
Заїхали у Донецький аеропорт ротою десь у середині жовтня. Ми туди каталися, конвої тягали. Ми туди приїхали, бо спалили БТР 79-ї бригади разом з десантом повністю, а вони 95-ту бригаду підтримували.
«Купол» Анатолій Анатолійович, «хворий по-хорошому на всю голову», його називають «фартовим» і з ним усі конвої хотіли заходити
Там був заступник комбата – «Купол» Анатолій Анатолійович, «хворий по-хорошому на всю голову», його називають «фартовим» і з ним усі конвої хотіли заходити.
У нас там Ігор «Єнотик» був, щебінь возить зараз і до війни. Він був водієм БТР. Каже: «Давайте, я сам на БТР туди і назад». Кажу: «Не боїшся?». Каже: «Боюсь, але спробую»
У терміналі з наших було двоє людей, а всі інші вийшли з терміналу. «Сєпари» не знали, що там нікого немає, бо якби знали, то б «штурманули» його і все. Ну, підфартило. І тут наші приїхали і почали займати позиції. Заїжджали увечері: «Куди? Що? Де?», нічого не зрозуміло взагалі. Людей не вистачає, не знають, що робити. Ну і комбат: «Розвідвзвод, хто хоче – вперед, бо треба хлопцям допомогти». Туди-сюди ганяли БТР. У 93-ї зламалася техніка, вони танками заїжджали, колонами на злітку. Все вивантажували, потім назад їхали, а їх там палили, стріляли по них. У нас там Ігор «Єнотик» був такий, щебінь возить зараз і до війни. Він був водієм БТР. Каже: «Давайте, я сам на БТР туди і назад». Кажу: «Не боїшся?». Каже: «Боюсь, але спробую».
Так ми і ганяли: туди і назад. БТР «на всю» під 100 кілометрів «лупить» і вони не встигали «крапіву» розвернути і націлиться. Так, формат «доставки» в ДАП помінявся повністю. Потім команда заїжджає, ну і все: «погнали».
Думаю, що я ж був раз на 10 днів, другий раз також. Треба ж дати і хлопцям. Тому сказав жінці, що все, на Новий рік поїду в бригаду
У грудні я ще раз поїхав додому на другу процедуру, бо перша не вийшла. 27 грудня сказали, що знову також невдало. Я ж знаю, що хлопці хочуть поїхати у відпустку на Новий рік, уже в Слов’янську бригада приїхала на відпочинок на базу. Думаю, що я ж був раз на 10 днів, другий раз також. Треба ж дати і хлопцям. Тому сказав жінці, що все, на Новий рік поїду в бригаду, зміню хлопців, щоб вони також поїхали та відпочили.
«Моє завдання було – тримати підвал»
Моє завдання було – тримати підвал і другий поверх. Там уже були сформовані групи, які підіймалися поверхами та робили зачистки. Тримати підвал треба було, щоб не сталося так, як сталося наприкінці історії з ДАП, щоб «сєпари» не підійшли знизу і не підірвали його.
Ми туди спускалися для контролю підвалу. Підвал був нічий. Ми боялися, вони боялися
Там було два входи у підвал: один був завалений, ми завалили, щоб вони не зайшли знизу, а другий чистенький був, гарний. Ми туди спускалися для контролю підвалу. Підвал був нічий. Ми боялися, вони боялися.
Там страшнувато, нічого не видно і не зрозуміло. Ми фаєри там палили, закидали їх туди. Підвал великий і довгий. Там авто могло заїхати і розвернутися.
2-4 рази на добу. Вони заходять та залишають своє, потім ми заходимо, їхнє забираємо, ставимо наше
Якщо сепаратисти заходять у підвал з їхнього боку, то нам снайпер каже, що «заходять». У них і собаки були. А у нас дірки в підлозі – й ми їх закидаємо гранатами швидко. Потім сапери спускаються у підвал, роблять зачистку, повоювали, якщо ще хтось є, знімають розтяжки «сєпарські» й наші. Після цього ставлять тільки наші розтяжки, фугаси. Потім «виходим-виходим» та підіймаємося нагору. Так постійно, 2-4 рази на добу. Вони заходять та залишають своє, потім ми заходимо, їхнє забираємо, ставимо наше.
Я потім «Спартанця» (Анатолій Свирид – ред.) питав, чому вони не спускалися у підвал. Він сказав: «Куди, там же завалено». Тобто, якийсь бовдур дав команду закласти другий підвал і не було нашого контролю над ним.
Тоді у нас там була така компанія, що, як таргани, до усього звикали. По собі скажу: ноги мокрі, ну і пофіг, що мокрі. Ну, води немає, щось придумаємо. Біля старого терміналу валяється пару пляшок. Я бачив, бо там лазив. Тож пішли й забрали в 4-й ранку, бо там же територія прострілюється. Пішов, узяв та повзеш, як равлик.
Оборона не така страшна, як Степанівка, як штурм. Танки виїжджають, луплять по терміналу. «Гради», уся артилерія лупить. А потім просто звикаєш. Воно там «бах», хитнуло і пішов собі далі
Оборона не така страшна, як Степанівка, як штурм. Ну, бахкає, страшно спочатку через те, що бахкає. Танки виїжджають, луплять по терміналу. «Гради», уся артилерія лупить. А потім просто звикаєш і все. Воно там «бах», хитнуло і пішов собі далі.
Хороша компанія в нас була. Банка з медом лопнула, яку волонтери привозили, нашкрябали-нашкрябали і з’їли. Людям все одно, люди стоять тут, бо це – наш аеропорт. Тоді вже нас розпіарили, але ми ж то не знали того. Але якось один каже: «Дружина, як взнала, що я у ДАПі, плаче, пишається». Були хлопці, які гордилися, що ось вони «тут і звідси нікуди не поїду».
Ми 3-4 грудня вже виїхали з Донецького аеропорту. Загалом я десь місяць пробув у ДАПі.
Про героїв
Україні потрібні свої герої. Хто у нас герой? Давнішні наші герої або радянські. Потрібні наші герої – герої незалежної України. І ці герої є.
Я захоплююся двома бійцями 79-ї бригади. Один – Миколайович із Запоріжжя. Це – людина, яка організовувала зачистки підвалу та 2-3 поверху. І хлопчик Діма, молодший лейтенант. Він тоді по-суті керував ДАПом
Я захоплююся двома бійцями 79-ї бригади. Один – Миколайович із Запоріжжя, якщо не помиляюся. Це – та людина, яка організовувала зачистки підвалу та 2-3 поверху. І хлопчик Діма, взяв собі позивний «Леший», також 79-та бригада. Він взяв цей позивний, бо він уже в ефірі аеропорту був, щоб не змінювалося. На той час йому було 22 роки, молодший лейтенант. Він тоді по-суті керував ДАПом. Досвід був, не було освіти офіцерської. Людина з клепкою, правильний, не боїться. Готовий, як кажуть наші політики, взяти на себе відповідальність.
У мене тоді не було такої сміливості – тоді, коли вивантажувалися в аеропорту перший раз. Ми заїхали в п'ятьох, інших не було просто. Був «Леший», Миколайович, «Дерзкий», також Діма з моєї бригади і «Єнотик». Він сам поїхав тоді, і стільки втрат мінімізували завдяки йому. Був ще медик наш Архангельський – капітан, Фелікс – також медик. Це з 95-ї хлопці.
Із 93-ї там був хлопець, не пам`ятаю, як звати, але ми були з ним чогось разом. Зійшлися, як кажуть, двоє дурних: у мене – тепловізор, а у нього – кулемет.
На нього йдуть штурмом, а він не стріляє. Йому сказали, що не можна, щоб не «спалити» позицію
А ще герой – хлопець, якому не можна було стріляти. Також не знаю, як його звати. Він з 93-ї бригади і тримав пост спостереження. На нього йдуть штурмом, а він не стріляє. Йому сказали, що не можна, щоб не «спалити» позицію. Коли вже граната в нього полетіла, тоді вже почали стріляти – на себе відволікли супротивника. А він не стріляв!
«Рахман» і щасливий рушник
Було ж так: заїжджають, пару днів з нами, позиції показуємо, збори і на ротацію, а потім ми їх міняємо
Ще пам`ятаю, «Рахман» тоді якраз заїхав із 74-м розвідбатом, як рейнджери якісь. Все було тихо, ніч, ніхто не стріляє, «жируємо». І тут нам кажуть, що їде колона – зустріньте, вони повинні нас змінити. Було ж так: заїжджають, пару днів з нами, позиції показуємо, збори і на ротацію, а потім ми їх міняємо. Ну от, ніхто не стріляє, тиша. І тут заїжджають вони – і починається як у кіно: кулемети, повсюди шмаляють, думаю: ну все, зараз будуть втрати». Наш БТР загубився один біля «Маршала» (Євгеній Жуков, начальник патрульної поліції України – ред.), воду вивантажив і заблукав куди їхати. Просто пощастило, що сепаратисти, напевно, також «кайфонули» від того, що тихо. Тож вивантажилися.
Я «Рахману» кажу: «Ти хто?», а він: «Я – Рахман. А ти?». – «Я – Жора». Запитав, що в нього є, чому без рюкзака, а він такий мовчазний, сором`язливий
Я «Рахману» кажу: «Ти хто?», а він: «Я – Рахман. А ти?». – «Я Жора». Запитав, що в нього є, чому без рюкзака, а він такий мовчазний, сором`язливий. Він – майор і командував тільки своїми – 74-м. Я йому кажу: «Виїжджаю через 2 дні, спальник мій буде твій і каска».
Я спав біля труби, біля витяжки. Там спальник мій лежав та рюкзак з моїм БК. Ще я взяв з собою 5 рушників. У мене завжди повний комплект усього, навіть віскі був. Ми дістали той «віскарік», випили його, напевно, на осіб 30-ть. Особисто для мене, віскі, або щось добре, смачне – це трошки релаксу, як вдома.
На весь аеропорт була тільки одна ця моя пляшка віскі і все.
Думаю, що йому ще залишити, бо ж взагалі «голий» приїхав, без нічого. Дивлюсь, зелений армійський рушник. І його залишив
Так от, мені вже виїжджати під ранок, і я на ту трубу викладаю все. А труба від витяжки здоровенна і дірка від снаряду танкового у ній. Коли я туди заїхав, то там бетонний монолітний стовп був і біля нього ліг, бо далі гіпсокартон був. І там труба ця шла…От я викладаю туди феску (теплу, але літню), кобуру (там у мене якась була запасна), каску, пальчатки у мене були нові, теж хтось привіз із волонтерів, я теж поклав туди на трубу, спальник... І думаю, що йому ще залишити, бо ж взагалі «голий» приїхав, без нічого. Дивлюсь, зелений армійський рушник. І його залишив. Потім підходжу і кажу: «Братан, там на трубі, де я сплю, там тобі лишив, що можу. Вибачай, братан».
Потім ми вже у Києві зустрілися. «Рахмана» ранило дуже сильно. Око не бачило, він виходив по туману. Та взагалі «зрада» була. Так от, зустрічаємося ми і він каже: «Хоч, щось покажу?». «Що?», – кажу. А він каже, що все «про..ав, а рушник залишився». Ми ще «поржали», типу «фартовий».
Потім вони були біля Горловки, його підрозділ, і його беруть у полон. Після того, як він повернувся з полону, ми знову зустрічаємося у Києві. Вони якраз із дружиною вінчалися, а я був свідком у нього на вінчанні. Посиділи. І він каже:: «Братан, ти уявляєш, сиджу я в полоні, заходить Мочанов і дає мені твій рушник. І мене через короткий час зразу обміняли. Я кажу: «Або бери його скрізь із собою, або взагалі не воюй. Це – по-любому фартовий рушник». Хоча насправді це – звичайний армійський рушник.
Хто такі оборонці ДАПу?
До оборонців Донецького аеропорту входять ті, хто був на території аеропорту і артилерія. У них був цей автоматизм вироблений: команда «до бою» – він встає, і він знає, де у нього снаряди. Як роботи якісь!
Є оборонці Пісок, є оборонці ДАПу. Я вважаю, що до оборонців Донецького аеропорту входять ті, хто був на території аеропорту і артилерія. Чому? Я колись був на позиціях артилерії, на «Цунамі». Там 93-тя бригада. Це – взагалі не люди, а «кіборги» якісь. Він півгодини спить – «Цунамі» годину стріляє, потім 15 хвилин спить – годину стріляє, годину спить – 3 години стріляє, потом знову спить.
І настільки вже у них був цей автоматизм вироблений: команда «до бою» – він встає, і він знає, де у нього снаряди. Як роботи якісь! Бо часу не було там поспати. Так, ти ніч поспав чи день поспав, у наряд заступив, хоч якийсь графік. А так, людина при мені, боєць, він тільки що спав, я його бачив, як ми приїхали у Піски на «Цунамі». Тоді треба було штурмувати висоту під аеропортом, (ми тоді «правосєків» втратили там і наших), його викликали. Він встав, відстрілявся і спати. Не те, що він спати лягає, а він прийшов, впав і спить. І так постійно. Не те, що день-два-три, а тупо постійно. Я не знаю, як вони там витримували. Це якісь хворі люди, дійсно. І контузія у них від тих пострілів. Це ж скільки вони відстріляли! Якщо міномети, то розрахунок у півтори тисячі снарядів, а вони по два-три комплекти, тобто чотири тисячі з одного міномета.
Я не можу виділити когось. Знаєте чого? Наприклад, я казав про спостережний пост. Сидить хлопчик, геть пацан. На ньому каска теліпається, він постійно цю каску поправляє. Дитина сидить на посту. Я йому сказав стріляти «ніззя», бо стрільнеш і закидають тебе гранатами, і ми втратимо нашу позицію, з якої можна спостерігати. Не стріляти, а спостерігати. І він сидить, у нього гранати кидають, а він не стріляє. Ну це хто? Це не герой хіба?!
А пацани, які на посту сидять вдвох з того іншого боку. Сидять там постійно: хочеться спати капець, холодно капець, пройтися не можна, лягти не можна. Якби там були мішки з піском, то розклав собі там якось їх і трохи б грівся. Але у тебе осьо цей твій квадратик з гіпсокартону, може якогось трошки металу знайшов, поклав, щоб не прострілювалося. І ти сидиш, тобі холодно, і «кент» твій сидить. І «кент» спить, треба ж якось спать, а ти не спиш, бо знаєш, що там пару метрів – і «сєпари» перелізуть на другий поверх зразу. Не спиш і дивишся. І тепловізора може не бути, бо «тєплік» може треба на іншій позиції.
Я ж кажу, це «компашка» така зібралася цікава. Я «Маршала» дуже поважаю, пишаюся, що знаю. Я дуже часто чую від нього: «Братан, прикинь, я – «мусор», виявляється». Для нього це дуже тяжко, але він каже, що він все одно своє робитиме. Як в ДАПі робив, так і тут зараз робить.
Що найстрашніше?
Колонна їде селом – різко люди пропадають і починають стріляти по нас з усіх дворів. І так «красівенько» – перехресним вогнем. А до цього тут діти ходили. Ну це не зрада? Це зрада
Найстрашніша річ для мене – це незрозумілість: хто свій, а хто чужий. Для мене взагалі був розрив шаблону, коли бригада стала під Зеленопіллям в 2014 році. Кладовище, і там дві жіночки сиділи. А це була «сєпарська» територія. Бригада стоїть, артилерія, пару танків трофейних було тоді. І нас починають крити, обстрілювати. Тобто, «сєпари» нас закидають у себе в тилу. Це неможливо, за кілька днів зробили такий марш, зв'язок заглушили повністю. А ці дві жіночки коректували по нас російську армію та артилерію. І для мене це якось так дико було. Або заїжджаємо в село, все нормально ніби: люди ходять, війни відкритої немає. І коли колонна їде селом – різко люди пропадають і починають стріляти по нас з усіх дворів. І так «красівенько» – перехресним вогнем. А до цього тут діти ходили. Ну це не зрада? Це зрада.
Про ПТСР
30% – це ті, хто дійсно воював. І половина з них – це хворі люди
Я коли був головою Деснянської спілки ветеранів АТО, я брав актовий зал, розсаджував усіх: червона, зелена, жовта секції. Там були критерії різні: хто воював дійсно (хто бачив тет-а-тет); артилерія; розвідка, яка не вступає в бій; і забезпечення. Із 1117 осіб 30% – це ті, хто дійсно воював. І половина з них – це хворі люди. У них розпадаються сім`ї, бо дружини не розуміють цього. Їм не допоможе реабілітація у тому форматі, який зараз є. А що їм допоможе, я не знаю.
Ну, от я не хворий. У мене дуже багато роботи. І я цьому радий. У мене немає ні на що часу. У мене є час заїхати на кладовище, посидіти там трохи, перерахувати усіх, подивитися на могили. Оце моя хвороба.
В мене є лише 1 могила, де я сідаю, на моєму кладовищі на Лісовому – це Троєщина. Там, коли заїжджаєш на кладовище, наших такий ряд і ще пласт піску, я так розумію, – «запасочка». Я там паркуюся, спочатку мені треба пройтися, подивитися, а тоді йду до «Шершика» на могилу і сідаю. Він з «Правого сектору». Я його бачив на війні разів три. Це перша група «Правого сектору», яка виїхала на фронт. Ми так здружилися. Вони разом з нами були – 95-ю бригадою. «Шершня» убили. Я тоді дуже поважав «Правий сектор». Коли треба було кудись зайти, у нас броні куча, танки трофейні, а ми не можемо зайти в село, бо «криють» постійно. Це поки розвернешся, поки даси «атвєточку». А «правосєки», «Шершень» командував – «по машинах, покажемо десантникам, як треба воювати» і з піснею у бій. Вперед-вперед, і погнали в село, і зайняли його. І тоді ми вже входимо.
«Там «Правого сектору» було 40 осіб, а 95-ї бригади – 2500 тисяч осіб. У ПС там 500 метрів лінії фронту, а в ЗСУ кілометри, сотні кілометрів»
Я коли був у Каліфорнії, мене американські ветерани запросили, жив у українців діаспори. Тепер це вже наші друзі – сім`ями дружимо. І була у нас зустріч, зібралися у клубі, бо «кіборг приїхав». І мене спитали, а де взагалі була 95-та бригада, бо ж там, мовляв, «Правий сектор» воює, а про 95-ту не знаємо. Я сказав: «Там «Правого сектору» було 40 осіб, а 95-ї бригади – 2500 тисяч осіб. У ПС там 500 метрів лінії фронту, а в ЗСУ кілометри, сотні кілометрів».
Багато толкових «правосєків», які поїхали на фронт, і без них було б дуже тяжко
А чому так? Бо «правильні піарщики» у «правосєків», а у армії жодного піару не було. Розповідати треба. Я з «Правого сектору» знаю пацанів – це «Удав», «Гаврік» – малий, дитинка взагалі з автоматом, там пів його в цьому автоматі, «Шершень», «Шкода», «Вакун». Багато толкових «правосєків», які поїхали на фронт, і без них було б дуже тяжко. Це – люди цивільні. Ми – військові. Мінські перемовини там якісь, окей, ми не воюємо. Це «Правий сектор» воює…
Дякую добровольцям! Не всім, але дякую. Ну, в принципі, хто такий доброволець? У 95-й бригаді був перший, третій батальйони – контрактники, а другий батальйон, в якому було 8 офіцерів, всі інші – це добровольці і мобілізовані. З них сформували 650 осіб.
Доброволець – це той, хто сам прийшов у військкомат або поїхав на фронт
То хто такий доброволець? Це той, хто був в добровольчому батальйоні? Чи той, хто був в добровольчій бригаді 95-го батальйону? Це ж не докажеш людям. Я просто хочу сказати, що поняття, що тільки «Правий сектор» воює, а ЗСУ нічого не робить, а лише «позорить добровольців» – це неправильне розуміння ситуації. Без броні дуже важко воювати. Без артилерії зараз неможливо воювати. У них її ніколи не було. Доброволець – це той, хто сам прийшов у військкомат або поїхав на фронт.
Війна – у ній все є, і страшне, і комічне. Був у нас такий «Сіфон», він загинув, під аеропортом з «Хрустом» разом. Дуже тривалий час він був фотографом на війні, бігав без автомата. А потім сказав, щоб дали автомат. Воював він непогано, ну як цивільний, як фотограф. Сміливий! І у мене ці світлини є.
Пам’ятаю, як Коля знайшов у якомусь погребі 4 сулії горілки, а «Шершень» всю цю горілку вилив. І Коля рознервував сильно, просив, щоб хоч трошки залишив. А «Шершень» вилив.
Познайомився з пацаном з Рязані. Молодий, років 30-ть. Приїхав «защищать «русский мир». Каже: «А я думал у вас тут…А у вас тут, как у меня»
У Степанівці, пам’ятаю, зносили «трьохсотих». Наші лежали в одному класі школи, а «сєпарські» в другому. По-черзі ми їх охороняли. І я познайомився з пацаном з Рязані. Молодий, років 30-ть. Приїхав «защищать «русский мир». Каже: «Два дня назад приехал. И что я маме скажу (а у нього ребра вивернуті). Тут с колясками ходят, дети. А я думал у вас тут…А у вас тут, как у меня». Ми його у вертушку разом з усіма завантажили. Єдиний, кого мені жалко. Чого йому раніше не дійшло, а тільки коли ребра вивернуло?!
Я не хочу нічого їм міняти в голові. Як кажуть, що треба змінити ментальність росіян, історію їм правильну розказати чи ще щось. Я не хочу з ними вести ніякого діалогу. Я хочу забрати своє. Побачимо як, ще ж не вечір. Відвойовувати ж по-різному можна.
