Львів – Український «кіборг», 26-річний Тарас Колодій, львів’янин який 697 днів перебував у полоні угруповання «ДНР». 18 грудня минулого року він був звільнений внаслідок чергового обміну. Вже пройшов лікування в госпіталі, попереду ще реабілітація, поволі звикає до життя на волі. Яким було його перебування у полоні, що допомагало триматись?
Тарас Колодій не належить до балакучих людей. Втім, часто посміхається. Розповів Радіо Свобода, що коли його старший брат у травні 2014 року пішов служити і поїхав на Донбас, це аж ніяк його не налякало. Тарас був мобілізований під час третьої хвилі, у серпні 2014 року. Вдома з мамою залишився наймолодший брат.
«Я, навпаки, хотів йти, хотів їхати на Донбас. Брат казав мені, може краще не йди, але я хотів йти воювати за Україну, захищати. Проходив строкову службу у 28 бригаді ПВО, але не мав бойового досвіду. Потрапив, як і хотів, у 80 десантну бригаду», – говорить Тарас.
Донецький аеропорт
Три місяці навчання на Яворівському полігоні, з 11 листопада 2014 року до 3 січня 2015 року перебував у Костянтинівці Донецької області. Як і його побратими знав, що відбувається в Донецькому аеропорту, знав про бої і всі хотіли туди їхати. 6 січня він і ще 45 десантників прибули в Донецький аеропорт.
Кожен день бої, по 2 години по 10 годин, без перерви
«Нам казали, хто не хоче – може не їхати, але не було таких, хто б відмовився. Коли приїхали, то нас хлопці привітали словами: «Посвячуємо в «кіборги». Машина тоді через ОБСЄ заїжджала, нас перевіряли, хто що везе, мав речі, шкарпетки на зміну, зброю. Вдень обстрілів не було, бо так домовились, а вже звечора – постійно. Я побачив тоді руїни летовища. Ми були в новому терміналі, з боку злітної смуги. Це вважався 2 поверх. Кожен день бої, по 2 години по 10 годин, без перерви. Вони стріляли зі старого терміналу, ми їх бачили, як вони бігають. Десь 10-12 січня і далі п’ять діб із танків стріляли, ми тоді відійшли у бік, вони зайняли перший поверх терміналу і нашпигували його вибухівкою», – розповідає «кіборг».
Пригадує, як мав заступити на пост, але присів на хвилю і відчув, як запекла рука. Куля пробила весь його одяг наскрізь, але руку не зачепила. А 20 січня після вибухів лише 20 сантиметрів врятувало його від того, що не потрапив під бетонні завали. Однак під ними опинились його побратими.
Багато хто пішов і залишив поранених, я теж міг піти, але залишився заради них
«Я не був таким пораненим, як інші хлопці. Я заради них там залишився. Моя зброя полетіла вниз, у завали. Мав іншу зброю і боєприпаси десь на 20 хвилин. Ми дістали з-під завалів 8 чоловік, всі були важкопоранені. 4 вижили, інші померли на місці. Багато хто пішов і залишив поранених, я теж міг піти, але залишився заради них», – згадує Тарас.
Полон
Врятувавши з іншими побратимами життя чотирьом друзям, вони всі 21 січня потрапили у полон угруповання «ДНР».
«Гіві» бив, хотів мене застрелити, казав, що десь бачив, але де він міг мене бачити
«Вони прийшли і сказали нам виходити, що знають, що серед нас є важкопоранені. Прийшли люди «Мотороли». Ми вийшли, щоб надали допомогу пораненим. Нас тоді 12 чоловік взяли у полон. Спочатку вивели до старого терміналу, а звідти повезли недалеко від аеропорту у «дев’ятку» до «Гіві». Відео там знімали на телефони. «Гіві» бив, хотів мене застрелити, казав, що десь бачив, але де він міг мене бачити. Відвів у бік і приставив пістолет до голови. Але запитав, скільки мені років. Я відповів, що з 1990 року. Він відповів, що молодий ще і відпустив. А вже коли привезли до «Мотороли», туди приїхав Пушилін (один із лідерів угруповання «ДНР»). Він вже питав, звідкіля кожен. Я сказав, що зі Львова, і він мені наказав відійти окремо, сказав, щоб мене «пропустили по окремій програмі». Потім ще підвели хлопців із Львівщини. Ми думали, що нас розстріляють. Але приїхав Захарченко і нас всіх знову разом тримали».
21 січня дев’ятнадцятьох «кіборгів» люди «Мотороли» били весь день. За всім цим, каже Тарас Колодій, спостерігав журналіст на псевдо «Москва», який мав відеокамеру.
Був і священик із Підмосков’я там. Цей священик бив нас хрестом
«Нас били металевими трубами, дерев’яними брусами, всім, що було. Потім вже той журналіст сказав менше бити по обличчю, бо йому знімати. Хотіли праскою припекти обличчя, Саші Мошонкіну руки припекли. Але їм було сказано не робити цього, бо ще нас знімати треба на камеру. Він просто знімав, хто звідки. Був і священик із Підмосков’я там і говорив, що батюшка просить двох міцних полонених, щоб біля церкви працювали. Цей священик бив нас хрестом».
Руки, ноги, практично все тіло були у синцях від побоїв, голова розбита. Тарасові надали медичну допомогу, як і всім його побратимам.
«Там був один «сєпар» із позивним «Чечен», він прибіг і сказав їм йти туди, де воюють зі зброєю, а не тут. Чим тільки не били, і автоматами, і ногами, постійно змінювались, 6 чоловік зайде – б’є, потім наступна група. Навіть не було часу подумати, чого і за що. Стан такий, що не думаєш, що з тобою робиться. Безсилий», – пригадує «кіборг».
Український військовополонений до червня 2016 року перебував у приміщенні колишнього СБУ у Донецьку. Ходив на роботу, годували двічі на день. У кімнаті, яка колись слугувала архівом, проживало 40 українських військовополонених. Раз у два місяці їм дозволяли телефонувати до рідних. Не може зрозуміти, звідки бралась сила, тримали лише думки про родину, сподівався на обмін, підтримували розмови друзів. А ще був кімнатним перукарем. Часто вишиковувалась до нього черга.
Ми слухали радіо, читали книжки, які нам передавали волонтери. Приїжджали і журналісти, втім ті записи охорона переглядала, нічого зайвого не можна було сказати
«Ще раніше я міг стригти, навчився, коли був на строковій службі. Нам волонтери передали машинку і я стриг полонених. Черга була перед суботою, особливо перед вмиванням у душі. Інколи вже набридало мені, бо всі до мене стригтись. А ще ми слухали радіо, читали книжки, які нам передавали волонтери. Приїжджали і журналісти, втім ті записи охорона переглядала, нічого зайвого не можна було сказати».
Торік у червні українських військовополонених із Донецька перевезли у 97-му тюрму в Макіївку. У камері їх проживало троє, щодня – прогулянки, щонеділі – лазня. Ввечері переглядали російські і місцеві телеканали. Від червня забороняли телефонувати рідним. Лише у жовтні полонені написали листи додому, а у грудні рідним дозволили надіслати посилки.
«Це тюрма, там зеки сиділи. Але ми були окремо, в ізоляторі на третьому поверсі, але чули їх по звуках, різних зальотчиків туди приводили, але їх ми не бачили. Там охороняли нас ті, хто й раніше працював в установі».
Обмін і повернення додому
18 грудня 2016 року зранку Тарасові повідомили збиратись. На руки – наручники, на голову – чорний мішок, посадили в автомобіль і привезли до лідера угруповання «ДНР» Олександра Захарченка. Звідти повезли вже на обмін.
Просто був шок, стан такий, що я не розумів, що все, вже вдома після такого часу у полоні
«Просто був шок, стан такий, що я не розумів, що все, вже вдома після такого часу у полоні. Я про все міг собі думати, але про полон ніколи не міг подумати».
Про смерть ватажків угруповання «ДНР» «Гіві» і «Мотороли» говорить коротко – «кожному своє, мені не цікаво, як вони загинули».
Вдома на Тараса Колодія чекали мама і двоє братів, друзі і це стало для нього великою підтримкою і допомогою, щоб повернутись швидше до нормального життя, радше звикнути до нього. «У Києві у метро мені махали, казали, що бачили мене. Це було дуже приємно».
Оборона аеропорту зіграла історичну роль, про це всі говорили в медіа, це піднімало бойовий дух українських військових, це додавало духу
На запитання, чи розумів Тарас Колодій, за що воювали українські бійці у Донецькому аеропорту, відповів: «Спочатку говорили, що це об’єкт і потрібно захищати, бо там можуть сісти російські літаки. А потім, думаю, тримали заради принципу. Оборона аеропорту зіграла історичну роль, про це всі говорили в медіа, це піднімало бойовий дух українських військових, це додавало духу».
Для України український військовослужбовець бажає миру, а ось для себе, каже, «поки не знає», але береться до нової роботи, допомагає друзям. 697 днів у полоні з кожним днем видаються, як щось нереальне, але живі спогади, особливо важкі спомини про загиблих побратимів, нагадують, що він це зумів пережити, витримати, не здався, не побоявся піти захищати країну.
