Коли війна «он, за тим пагорбом», а тобі лише 10 років і весь твій світ тримається на твоїй старенькій бабусі з хворим серцем. Це світ українського хлопчика на ім’я Олег з майже безлюдного села Гнутове на Донбасі, чиє життя майстерно й тепло показав данський режисер Сімон Леренґ Вілмонт у своєму фільмі «Віддалений гавкіт собак». Стрічку він представив на фестивалі документальних фільмів «Один світ» у Празі. На відміну від багатьох документальних фільмів про війну на Донбасі, ця картина не про смерть, а про життя, життя крихке, сповнене поневірянь і смутку, але й сильне тим, що тримається своєю безмежною любов’ю і почуттям гідності.
Після минулорічної нагороди на Фестивалі документального кіно в Амстердамі в категорії «найкращий дебют» (Best First Appearance), стрічка побувала вже на шістьох фестивалях і до літа запрошена ще на десять. Коротшу версію фільму вже закупили провідні телевізійні канали Європи, включно з Arte. А наприкінці місяця побачити стрічку зможуть і українські глядачі на фестивалі Docudays, туди запрошені і головні герої картини – Олег і його бабуся Олександра. Після показу картини у Празі Радіо Свобода запросило режисера і оператора в одній особі розповісти про свій фільм детальніше.
В Україну мене привів зовсім не конфлікт. Я цілком пропустив новини з Майдану і взагалі нічого про країну не знав
– В Україну мене привів зовсім не конфлікт. Я цілком пропустив новини з Майдану і взагалі нічого не знав про Україну. Я в той час був у Японії, бо знімав документальні фільми про дітей, які виростали у безпечних і заможних частинах світу. І ці фільми були про те, як якісь життєві обставини вибивають їх з колії, і як вони потім знаходять свій шлях назад.
А в цьому випадку я шукав, навпаки, дитину, яка живе в постійному хаосі й небезпеці, і де в такому випадку ця дитина знаходить теплоту й безпеку. Я подумав, що таким місцем, мабуть, буде воєнна зона, місце не прямо на лінії вогню, а поруч з нею.
– Таких місць, на жаль, по світу багато. Чому Ви обрали саме Україну?
Маріуполь поєднує стару радянську архітектуру панельних будинків та будинки, що виглядають майже як у Франції, які, однак, також занепадають. І цей занепад мені здався дуже красивим
– Мене давно цікавила радянська архітектурна естетика. А ще мені було давно цікаво перевірити поширений стереотип про слов’янських людей, що вони є зовні дуже жорсткі, але м’які й теплі всередині. Те, що я шукав з огляду на архітектуру, я знайшов у Маріуполі, де я зупинявся під час зйомок – місто поєднує стару радянську архітектуру панельних будинків і будинки, що виглядають майже як у Франції, які, однак, також занепадають. І цей занепад мені здався дуже красивим.
– Як Ви почувалися в такому місці? Чи відчували, що Ви в Європі? Чи це міг би бути і Мосул в Іраку, і якесь інше місто по світу, де війна поруч?
– Ні, я точно не почувався в Європі, абсолютно. Але в цьому і була моя мета. Я шукав місце, яке буде виглядати зовсім інакше, ніж вдома. У цьому і вся привабливість цієї ситуації, її сила, драйв. І для мене в цьому було велике джерело натхнення. У цьому місці я почувався зовсім чужим, але в доброму сенсі. Я міг собі ходити як привид, оглядати все, і ніхто на мене не звертав уваги.
Я виріс у Данії, за «залізною завісою», і мені було завжди цікаво подивитися, що ж за нею було. І коли я опинився в Берліні, його східна частина мені здавалася набагато цікавішою своєю архітектурою, бо вона була зовсім не схожа на європейську архітектуру, принаймні не на ту, з якою я виріс.
Всередині будинків ніби квітка розцвітає. Там дуже багато кольорів, це як новий всесвіт кольору і маленьких цікавих речей
І в Маріуполі в мене було подібне відчуття. І що мене вразило найбільше, це те, що зовні місто є дуже одноманітним і чорно-білим, а всередині будинків ніби квітка розцвітає. Там дуже багато кольорів, це як новий всесвіт кольору і маленьких цікавих речей. Для мене це був інший світ, бо у Скандинавії все помальовано у білий колір, бо в нас мало світла, і кругом панує мінімалізм, простота.
– Як ви знайшли ту родину, яку ви шукали? Чи це було складно?
Олег подивився на мене і сказав: «Уяви собі, що в твої груди влазить холодна рука, і вона стискає твоє серце. Я зрозумів, що я зустрів свого героя
– Ми довго шукали, їздили по школах у маленьких містечках, які були на лінії фронту, які пережили бомбардування. І ми розмовляли з дітьми, ставили їм ті самі запитання. Одне з них було про те, чи вони можуть описати, що вони відчувають, коли їм страшно. Ніхто з дітей на це питання відповісти не зміг, крім Олега. Він подивився на мене і сказав: «Уяви собі, що в твої груди влазить холодна рука, і вона стискає твоє серце. І коли вибухає бомба, вона стискає твоє серце сильніше. І так, поки твоє серце не стає трошки замороженим». І тоді я зрозумів, що я зустрів свого героя.
– Ваш фільм знятий у дуже інтимній манері, здається, що глядач ніби сам там присутній. Як Вам вдалося бути поруч весь час і здаватися невидимим зі своєю камерою?
Часто я просто забував про роботу і жив разом з ними їхнім життям. Мені вдалося стати непомітним, бо я став одним з них
– Це була велика честь для мене, що вони дозволили мені зняти їхнє життя. Це правда. Вони чудові люди, які зайняли особливе місце в моєму серці. У певному сенсі, це було природнім документувати їхнє життя. Я їздив на тиждень кожні два місяці протягом півтора року. І з одного боку, мені інколи здавалося, що потрібно чим більше знімати і що я не встигаю зробити свою роботу. Але часто я просто забував про роботу і жив разом з ними їхнім життям. Мені вдалося стати непомітним, бо я став одним з них.
– Як Ви обходилися без знання мови?
– Для мене, як для фотографа, це було навіть корисно не знати мови, бо я покладався лише на те, що я бачив. Адже я хотів розповісти цю історію не так словами, як образами, показати, а не розказати.
– У фільмі було декілька моментів, де Ви стояли перед моральним вибором, чи поводитися як доросла людина, яка має відповідальність за дітей, які опинилися поруч з вами, чи продовжувати бути репортером, для якого ситуації, які загрожують здоров’ю чи життю дитини, є лише «робочим матеріалом». Там було кілька таких моментів, коли діти гралися зі зброєю, і Олег був поранений, коли вони заради забави почали стріляти по жабах у старому колодязі. Ви втручалися чи не втручалися у ці ситуації?
Часто ставалося, що я мусив їх зупинити, щоб вони не бігли у якесь поле, яке могло бути замінованим. Але я також розумів, що якщо я буду постійно зупиняти хлопців, то створюю спотворену картинку, ніби біля них є доросла людина, яка все це говорить, але її немає
– Це найскладніша частина моєї роботи режисера і оператора, бо ніколи в житті в мене ще не було стільки постійних етичних питань, на які я мусив реагувати у частки секунди. Часто ставалося, що я мусив їх зупинити, щоб вони не бігли у якесь поле, яке могло бути замінованим. Але я також розумів, що якщо я буду постійно зупиняти хлопців і казати: «не робіть цього, не ходіть туди», то я створюю спотворену картинку, ніби біля них є доросла людина, яка все це говорить, але її немає.
Інколи мені довелося йти на цей ризик і дозволяти їм робити речі, які вони б все одно робили, якби мене там не було. Моє серце колотилося у горлі, але мені було потрібно показати той справжній світ, у якому вони живуть.
Ми часто брали з собою аптечку, і мій помічник її носив з собою. Тоді, коли Олег поранився, бо куля з пістолета, яким він бавився, відрикошетила йому в ногу, то у фільмі ми бачимо, як Костя, старший хлопець, його несе. Але насправді більшу частину дороги Олега ніс я. І я потім наполіг, що потрібно його відвезти до лікарні, щоб переконатися, що з ним буде все гаразд.
– Чи Ви відчували, що Вам загрожує небезпека в такому місці, де снаряди літають над головою, а війна, як каже бабуся Олега, є «за тими пагорбами»?
– Можливо, раз чи два мені було страшно, але вже після зйомок. Під час зйомок людина настільки концентрується на тому, що вона робить, що їй просто ніколи боятися. І ще, на початку цей звук канонади нагадує салют, і тому не відразу стає зрозуміло, що це небезпечно.
– Коли Ви поверталися додому, а ця родина – старенька бабуся з двома маленькими внуками чи з самим десятилітнім Олегом –залишалася сама посеред напівзруйнованого і майже безлюдного села, Ви не думали, що можете їх більше не побачити?
Я читав воєнні зведення з України щодня протягом двох років
– Я читав воєнні зведення з України щодня протягом двох років, і коли ми з моїм помічником бачили, що згадувалося село Гнутове, то ми відразу з ними зв’язувалися і розпитували, як у них справи. Ми і зараз спілкуємося через Skype та Messenger – останній раз позавчора. І зараз там досить тихо.
– З фільму складається враження, що ці люди там біля лінії фронту, є самотніми й покинутими. Ви бачили, щоб хтось їм допомагав?
Не так багато там їм допомагають. Їм доводиться виживати з власного городу і маленької пенсії
– Так, кілька разів я бачив різні гуманітарні організації, привозили продукти харчування, одяг, привозили цукор, борошно. Якось я побачив співробітників ОБСЄ, які проїжджали повз село, але не так багато там їм допомагають, це правда. Їм доводиться виживати зі власного городу і маленької пенсії.
– Попри те, що Олег і його бабуся Олександра живуть у таких екстремальних умовах, вони постають у Вашому фільмі дуже цільними й сильними людьми, сповненими почуття гідності.
– Це дійсно так. Такими вони і є. Вони мають волю до життя і дуже близькі теплі стосунки між собою, мають почуття гумору. Стосунки між Олегом і його бабусею – найкрасивіші стосунки, які мені коли-небудь довелося знімати. Їхні життя залежать одне від одного – вона отримує від нього багато тепла, оптимізму й радості, і вона, в свою чергу, використовує ці сили для того, щоб захистити його від найгіршого у цій ситуації.
Снаряд може відхилитися і вцілити в їхній будинок. Вона також має хворе серце
Це дуже гарні стосунки, але в дуже трагічній ситуації, бо якийсь снаряд може відхилитися і вцілити в їхній будинок, як це сталося з сусіднім будинком, і вона про це розповідає у фільмі. Вона також має хворе серце, кілька разів їй доводилося звертатися до лікаря через це, і це також потрапило до фільму. Але поки що вони можуть вижити лише завдяки одне одному. І саме це я й хотів показати в цьому фільмі.
– Чи Ви говорили з ними про майбутнє?
Їм нікуди йти зі своєї хати, бо хата і маленький город – це все, що в них є
– Ні. І мені здається, що й вони самі не дуже говорять про майбутнє між собою. До того ж, їм нікуди йти зі своєї хати, бо хата і маленький город – це все, що в них є. Ми намагалися поговорити про те, що буде там через пару місяців, що, на їхню думку, може статися, але мені здається, що вони нічого не планують, вони не знають свого майбутнього. І я сам не знаю, що в цій ситуації можна планувати.
– Ви приїхали в Україну, нічого про неї не знаючи, чи Ви зараз маєте відчуття, що зрозуміли, чому цей конфлікт виник?
– Відверто кажучи, я думаю, що для того, щоб зрозуміти цей конфлікт, потрібно також поїхати і на бік сепаратистів, і запитати їх. Я сподіваюся, що мені вдасться це зробити.
– Війна на Донбасі практично зникла з міжнародних новин, про неї забули?
Про цю війну забули. Тому я дуже щасливий, що цей фільм буде показано у стількох різних місцях – на різних фестивалях і телевізійних каналах
– Думаю, що так. Її затьмарили інші війни. Можливо, тому що вона вийшла з гарячої стадії. Колись там були великі бої, але тепер, здається, що вже ні. І про цю війну забули. Тому я дуже щасливий, що цей фільм буде показано у стількох різних місцях – на різних фестивалях і телевізійних каналах.
– З якими реакціями глядачів Ви зустрічалися досі?
– Найбільше людей непокоїть остання сцена фільму, яку Олександра зняла сама на свій мобільний телефон вже після того, як я поїхав додому. Це є сцена сімейної вечері бабусі з двома внуками – з Олегом і його молодшим двоюрідним братом Яриком. Ми бачимо й чуємо, що снаряди розриваються десь дуже близько від їхньої хати. Олег, здається, не дуже нервує, здається, що його це лише трохи дратує, а його молодший брат здригається усім тілом при кожному вибуху, він не може їсти, бо йому стає дуже страшно, він намагається сховатися, хоча б сам у собі від цього страху.
Ми говоримо цією сценою, що нічого подібного – гарного кінця ця історія не має, принаймні поки що
Ця сцена не залишає нікого байдужим. Деякі люди кажуть, що треба було завершувати фільм на обнадійливій ноті, з відчуттям, що все буде добре. І ці люди дуже дратуються, що ця сцена в них цю надію відбирає. Бо ж ми говоримо цією сценою, що нічого подібного – гарного кінця ця історія не має, принаймні поки що.
