Українська система надання притулку є неефективною, попри те, що держава долучилася до Конвенції ООН про захист біженців, а парламент ухвалив низку профільних законів, стверджують правозахисники та експерти. Тим часом опозиційні журналісти та активісти, які виїхали до України через переслідування на батьківщині, говорять про бюрократію в Державній міграційній службі, про затягування їхніх справ та навіть про спроби їхнього викрадення. Депутати, які відстежують резонансні справи щодо надання притулку, говорять про імовірну змову окремих посадовців ДМС із спецслужбами тих країн, з яких прибули шукачі притулку. У Державній міграційній службі ці звинувачення відкидають, і доводять, що система надання притулку в Україні відповідає міжнародним нормам.
Опозиційна журналістка та блогер з Казахстану Жанара Ахметова, яку переслідували на батьківщині, сподівається отримати притулок в Україні. Попервах, подавши всі необхідні документи та знайшовши тимчасове житло у Києві, Жанара у своїх інтерв’ю говорила, що почувається у безпеці. Нині – вона вже так не вважає, через неефективну, на її думку, роботу Державної міграційної служби, та через тиск правоохоронних органів.
Про це вона заявила журналістам під час круглого столу про систему надання притулку в Україні, який відбувся в Українському кризовому медіа-центрі.
Я приїхала з дитиною, але, не маючи документів, не можу навіть відкрити рахунок у банку. Єдине, що мені надають – це жовтий папірець, з яким я іду на пошту чи в інші установи і намагаюся домовитися, щоб зі мною чинили так само, як з громадянами цієї країниЖанара Ахметова
«Одного разу я назвала ставлення Державної міграційної служби до біженців «ворожим». Мабуть, це занадто. Але не можна сказати, що вони приділяють велику увагу біженцям. Буквально доводиться продиратися через все, що незрозуміло. Добре, що існують такі організації, як «Право на захист», які все тобі пояснять. Перекладуть, допоможуть оформити документи перед походом до ДМС. Я просто не уявляю, що би трапилося, якби я пішла туди сама… Коли ми, біженці, приїжджаємо до України або до інших країн, то в нас передовсім забирають документи. Я приїхала з дитиною, але, не маючи документів, не можу навіть відкрити рахунок у банку. Єдине, що мені надають – це жовтий папірець, з яким я іду на пошту чи в інші установи і намагаюся домовитися, щоб зі мною чинили так само, як з громадянами цієї країни», – жаліється іноземна журналістка.
За словами Жанари Ахметової, ніхто з посадовців не пояснює, як довго доведеться жити без документів і як вирішувати проблеми, які виникають через це. Але найгіршою є не бюрократія, а тиск правоохоронних органів, зізнається опозиційна казахстанська журналістка.
За її словами, через те, що правоохоронці Казахстану внесли її до бази Інтерполу, вона опинилася у слідчому ізоляторі на час екстрадиційної перевірки, і лише втручання народного депутата Світлани Заліщук дало їй змогу вийти на поруки.
Також Жанара Ахметова стверджує, що коли Нацполіція намагалася доставити її на допит до прокуратури, вона діяла з порушенням: у квартирі, яку вона знімає, поліцейські вимкнули світло, а коли вона вийшла до під’їзду, щоб з’ясувати причину вимикання – її схопили, перелякавши її дочку, пригадує журналістка.
Своїм досвідом шукача притулку в Україні поділився також Сольдаду Ковалісіді, правозахисник з російського Омська. Через активну протидію режимові Володимира Путіна, а також через те, що правозахисник є трансгендером (змінив свою стать – ред.), його публічно цькували, а також періодично били просто на вулицях рідного міста. Прибувши до України як шукач притулку, Сольдаду вивчив українську мову, і тепер володіє сімома мовами. А також – підготував детальний опис усіх загроз, які чигають на нього у Росії, зокрема і через опозицію до Кремля. Він сподівався, що це спростить отримання статусу біженця, але ситуація виявилася непрогнозованою.
Я кажу: зараз моя співбесіда, але – о’кей, я все зроблю. І я перекладав розмову з іншим біженцем з англійської на українську…Сольдаду Ковалісіді
«Я зробив усе, щоб спростити для Державної міграційної служби надання висновків у моїй справі. Однак вже відбулося три співбесіди. Досить тривалі: одна з них тривала шість годин. Я розповідав про ситуацію з правами людини в Росії, про те, що означає бути там трансгендерною людиною, – пригадує правозахисник. – У процесі співбесіди, коли я розповідав, як мене били, до переговорної кімнати заходили різні працівники, щоб отримати у того, хто вів співбесіду зі мною, якість документи. Хоча наша розмова мала бути конфіденційною. Потім, дізнавшись, що я знаю кілька мов, просили мене перекладати розмову з іншим шукачем притулку. Я кажу: зараз моя співбесіда, але – о’кей, я все зроблю. І я перекладав розмову з іншим біженцем з англійської на українську…»
Надання притулку в Україні – за радянськими лекалами?
Подібні прецеденти свідчать, що система надання притулку в Україні є неефективною, і вона досі працює за радянськими лекалами, стверджує у коментарі Радіо Свобода депутат від «БПП», голова підкомітету з питань євроатлантичного співробітництва та євроінтеграції парламентського комітету у закордонних справах Світлана Заліщук.
«Те, що я бачила у міграційній службі – це такий добрий шматок «Архіпелагу ГУЛАГ» Солженіцина. Практика роботи ДМС України – дуже нагадує те, як у цій сфері працює Росія. Це порівняння, яке би я не хотіла застосовувати до України, але, на жаль, так воно і є. За останні кілька місяців ми мали випадки (перешкод у наданні притулку – ред.) щодо журналістів з Узбекистану, Азербайджану, Казахстану, а також щодо однієї волонтерки з Білорусі. Це все – люди надзвичайно гідні та професійні, в яких є імена та досвід анти-авторитарної боротьби. Україна мала би підтримати їх, особливо після Революції Гідності. Замість того, щоби прийняти цих людей – ми їх караємо, а то і відсилаємо назад», – наголошує депутат.
Вона згадує про справи Жанати Ахметової, а також азербайджанського журналіста Фікрата Гусейнова (Гусейнли), який минулої осені прибув до України з ЄС, вже маючи громадянство Нідерландів, але опинився у слідчому ізоляторі нібито через те, що він перебуває у базі Інтерполу. Пізніше, коли його вже зняли з розшуку, Генпрокуратура повідомила Радіо Свобода, що йому обрали запобіжний захід через екстрадиційну перевірку на запит Азербайджану.
Суд відпустив Гусейнова на поруки народних депутатів, а прокуратура відмовилася подавати апеляцію на це рішення. Однак, йому досі не повернули документи, які дають право на виїзд з України до ЄС. 5 березня Гусейнов повідомив про спробу невідомих викрасти його у Києві, після чого Комітет захисту журналістів (CPJ) закликав українську владу повернути азербайджанському опозиційному журналісту документи для виїзду за кордон.
Справа Гусейнова, так само як і справи Ахметової та Охунжонова, які збіглися у часі, є ознакою того, що посадовці ДМС, імовірно, таємно співпрацюють зі спецслужбами тих країн, з яких виїхали ці шукачі притулку, стверджує Світлана Заліщук у коментарі Радіо Свобода.
«Ми маємо бути особливо чутливими до таких справ. Бо це ті люди, що й Україні можуть принести користь, допомагати нам демократизуватися. Мені важко зрозуміти ці процеси. Підозрюю, що наші посадовці живуть в якомусь іншому світі, що вони співпрацюють зі спецслужбами пострадянських країн, як це було до Помаранчевої революції. Можливо, через інерцію пострадянського світу, через практики співпраці українських спецслужб зі спецслужбами пострадянських, особливо тоталітарних країн, це і відбувається. Нам треба з цього вибиратися», – впевнена Заліщук.
Зі свого боку, речник Державної міграційної служби Сергій Гунько стверджує, що його відомство працює відповідно до міжнародних норм ООН та власного законодавства, яке вже приведене у відповідність із цими нормами. Так, за його словами, міграційна служба у кожному випадку вирішує долю шукача притулку індивідуально, і навіть якщо у притулку відмовлено, то біженець може оскаржити це рішення через суд. Є низка рішень суду як на користь ДМС, так і на користь шукачів притулку, аргументує свою позицію посадовець.
Заяви Світлани Заліщук з приводу імовірної співпраці ДМС зі спецслужбами інших країн він називає безпідставними.
Звісно, ніякої системної співпраці міграційної служби з іноземними спецслужбами немаєСергій Гунько
«Коментувати зв’язок зі спецслужбами (іноземними)? Ну, це дурниці. Якщо у будь-якому державному органі, а не лише в ДМС, є чиновники, які несанкціоновано співпрацюють зі спецслужбами інших країн – то це є приводом подати відповідні заяви до спецслужб українських. І це зовсім інша робота. Звісно, ніякої системної співпраці міграційної служби з іноземними спецслужбами немає», – запевнив Сергій Гунько.
Головна проблема у стосунках української держави з шукачами притулку – лежить у царині захисту прав людини в Україні, наголошує Дарина Толкач, координатор благодійного фонду «Право на захист». Гарантуючи право людини на збереження життя, держава автоматично має налагодити захист як своїх громадян, так і громадян інших держав на своїй території, пояснює вона.
«Основна проблема української системи у тому, що вона не є рівною. У нас немає однорідної, кваліфікованої практики індивідуальної оцінки кожної справи та індивідуального підходу до кожного шукача притулку», – стверджує правозахисниця.
Зі свого боку експерт з міграції Андрій Солодько закликає не протиставляти національні інтереси і права шукачів притулку, оскільки «таке протиставлення є штучним». За його словами, Україна виділяє людині, що має статус біженця 17 гривень на місяць, тому говорити про значні бюджетні витрати не можна. Більшими є витрати на переслідування та на обмеження прав шукачів притулку, наголошує він.
Солодько наводить приклади скандинавських країн, які прийняли набагато більше біженців під час війни у Сирії, ніж Україна за такий самий період. Експерт говорить, що у цих країнах створили якісну систему інтеграції цих людей, використання їхньої освіти та професійних навичок, яку вони отримали на батьківщині, відтак держави, що прийняли біженців, отримують від цього довгостроковий економічний зиск.
«Нині скандинави забезпечили кадрами цілі галузі економіки, які раніше потерпали від дефіциту робочих рук, бо силами цих країн завантажувати їх не вдавалося», – вказує аналітик.
Офіційна статистика, а також підрахунки фонду «Право на захист», свідчить, що в Україні щороку просять про надання притулку від однієї до півтори тисячі осіб. При цьому постійно в державі перебуває не більше 6 тисяч шукачів притулку, але за час імплементації норм ООН щодо біженців в українське законодавство отримали притулок в Україні близько трьох тисяч осіб. Серед основних країн походження шукачів притулку – Афганістан, Сирія, Росія, Узбекистан та Ірак.
