Понад півтисячі українців із України та Польщі приїхали у село Павлокома (Підкарпатське воєводство, Польща), щоб вшанувати пам’ять 366 вбитих мирних українців представниками польської Армії Крайової та місцевої самооборони. Ця трагедія сталась 1-3 березня 1945-го року. Вперше у заходах взяв участь Міністр закордонних справ України Павло Клімкін. Польські поліцейські і служба безпеки посилили охорону, але жодних провокацій із боку радикально налаштованих польських активістів не було.
Вперше від часу відкриття пам’ятника жертвам трагедії у Павлокомі у квітні 2006-го участь у поминальному заході взяла найбільша за всі роки кількість українців із Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей. Вони заспівали гімн України, але виконали весь вірш Павла Чубинського.
Учасник акції, 80-річний Юліан Бак із Перемишля, українець за походженням, каже: мав побоювання, що захід може відбуватись під вигуки радикально налаштованих польських активістів.
«Коли почув, що має приїхати міністр закордонних справ України, то вже був певний, що буде спокій і порядок. Важко і боляче переживати все те, що зараз відбувається довкола польсько-української спільної історії. Для нас є прикро, що, згідно з законом про Інститут національної пам’яті (Польщі – ред.), якщо хтось щось скаже проти, то сяде на 3 роки у в’язницю», – говорить він.
Минулого року покласти квіти і запалити лампадки у Павлокому приїхала невелика група людей, і не було жодного представника від українського дипломатичного корпусу. Те, що на цей раз сюди прибув міністр Павло Клімкін, чимало експертів розцінили як відповідь України за Гуту Пеняцьку, де 25 лютого цього року Державний секретар Канцелярії Президента Польщі Адам Квятковський зачитав лист польського президента Анджея Дуди, який дав дуже різку оцінку трагічного минулого, звинувативши українців.
Сам Павло Клімкін відкинув такий закид і зауважив, що раніше просто не мав змоги сюди приїхати. У своєму виступі на віче український міністр наголошував на необхідності порозуміння між українцями і поляками щодо минулого. У коментарі журналістам зауважив, що Україна не закриває очі на трагічні моменти спільної історії.
Ніхто нам ніколи не буде диктувати, кого вважати своїм героємПавло Клімкін
«Ніхто нам ніколи не буде диктувати, що нам робити, думати, говорити, кого вважати своїм героєм. Те, що відбувається із законом про Інститут національної пам’яті Польщі, – це чиста маніпуляція. Ті, хто у 2006-му році стояли у Павлокомі поруч із президентом Лехом Качинським, зараз ухвалили закон. Це політична маніпуляція», – каже Павло Клімкін.
Врятувались жінки і малі діти
Події в українському селі Павлокома на початку березня 1945-го – це одна з багатьох трагічних сторінок спільної українсько-польської історії. Юліан Бак у той час мав 8 років і жив із батьками у сусідньому селі – Гута Поруби. До війни у Павлокомі проживали 1370 селян, з яких 1190 були етнічними українцями. Це українське село зусібіч було оточене польськими поселеннями.
Босі, вони йшли по льоду, залишаючи криваву дорогуЮліан Бак
«Чому дійшло до трагедії? Тому що тут жили українці. Тут врятувались лише жінки з дітьми до 8 років. Їх було десь до 50 осіб. І їх попросту звідси гнали. Вони переночували у селі Селеське, тоді їх звідти випровадили і сказали: «Йдіть в свою Україну». У мороз 5 березня 1945 року, босі, вони йшли по льоду, залишаючи криваву дорогу. Дехто зупинився у нас, дехто розташувався у селі Явірник, де були порожні хати виселених українців, а вже потім у наступну хвилю депортації чимало поїхали в Україну, а хтось був виселений у рамках акції «Вісла», як я», – пригадує Юліан Бак.
Розстріли українців, мирних жителів Павлокоми, військовим підрозділом Армії Крайової і місцевої самооборони відбувались протягом 3 днів, з 1 по 3 березня 1945 року, але зачистка припала на 3 березня. Селяни шукали порятунок у церкві, що стала збірним пунктом. Військові Армії Крайової припускали, що у храмі є зброя УПА. Втім, нічого там не виявили. Селян із церкви вели на старий цвинтар. Там були викопані три могили. Людей розстрілювали перед ними.
До 1995 року про це місце знали старожили і очевидці. Це був сільський смітник. Із 1995 до 2006 року тривали переговорили між Україною та Польщею про впорядкування місця спочинку людей і побудову меморіалу – і це вдалось зробити у 2006 році.
Як мають поводитись українська та польська влада і політики щодо історичної пам’яті? Юліан Бак переконаний, що зараз склалась загрозлива ситуація для обох країн. Старше покоління, яке було свідком страшних подій у роки Другої світової війни, відходить, тому, каже, варто припинити «розкопувати» могили жертв, а дбати про майбутнє.
«Історію нехай чесно висвітлюють історики з однієї та другої сторони. Треба мати відвагу сказати чесно, де що трапилось, і вибачити один одному. І ліквідовувати ті загрози, які маємо сьогодні», – каже Юліан Бак.
Під час вшанування 73-х роковин трагедії у Павлокомі присутні розгорнули українську державну символіку. Участь у поминальному заході взяла Підкарпатський воєвода Єва Леніарт, якої торік тут не було. Польський воєвода наголосила, що «треба знайти відважність, щоб про минуле говорити відверто і випрацювати одну спільну оцінку минулого».
Поминальний захід у Павлокомі проходив під посиленою охороною польських силовиків. А вже 4 березня близько тисячі українців вшанують пам’ять автора музики українського гімну отця Михайла Вербицького у селі Млини (Польща), де він похований.
