(Рубрика «Точка зору»)
Останніми місяцями знову виникає виразне відчуття зменшення площини вжитку української мови, принаймні у столиці та великих містах України. Вивіски крамниць і кав’ярень, оголошення і прейскуранти у побутових установах та громадському транспорті дедалі частіше оформлено російською мовою. Так само і персонал сервісних закладів вже не так охоче переходить на українську, навіть тоді, коли клієнт спілкується саме нею. Принципово не вважають за потрібне відповідати українською і на телефонних лініях окремих банків, мобільних операторів та служб таксі.
Хоча соціологи втішають нас зростаючою кількістю громадян, особливо серед молоді, які ідентифікують себе як українці, а українську мову називають єдиною рідною, реальна мовна ситуація у молодіжних середовищах часто складається на користь російської.
Війна Росії проти України справді створила такий громадянський феномен як «український російськомовний патріотизм». Суспільно активні люди, які у мирний час не надавали значення вивченню української мови, спілкуючись здебільшого російською, опинились у ситуації, коли звична і зручна для них мова стала мовою ворога. Відтак невелика частина спробувала перейти на українську, проте більшість не стала докладати для цього зусиль, а зосередилася на надважливих в час війни проблемах.
Тим часом процес витіснення української мови з українського суспільного простору, що останніми роками майже зупинився, знову набув прискорення.
Фантомні болі
За продуманої та послідовної державної інформаційно-культурної політики, ця обставина загалом не виглядала б загрозою для української мови, адже для вирівнювання ситуації у влади і суспільства є достатньо прийнятних цивілізованих інструментів. Прикладом їхнього тактовного та ефективного застосування є переведення на українську мову кінопрокату, що мало місце ще 10 років тому. Так само запровадження позаторік захисних квот на українські пісні у радіоефірах не викликало помітного неприйняття слухачами. За винятком тих випадків, коли редактори поряд з високо художніми сучасними зразками західної чи російської естради навмисне транслюють, наприклад, українські народні пісні в аматорському виконанні.
Утім, на загал, обсяг радіопередач українською мовою, за інформацією Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, минулого року на 35% перевищив встановлену законом квоту, що становить рівно половину від загального обсягу мовлення.
Відтак дуже дивним виглядає небажання влади зрештою українізувати візуальний простір у населених пунктах. Якщо на магістральних автошлях більш менш виконується закон про рекламу, яка переважно подається українською, (хоча і тут вже спостерігається дедалі більше порушень), то на міста, як вже згадувалося, насувається іншомовний простір – передовсім російський.
Така ситуація не виглядає випадковою. Частина суспільства, яка втратила свій цивілізаційний орієнтир в Росії і «русском мирє», оговтавшись від екзистенційного шоку, намагається повернути комфортний для себе довоєнний стан речей. Побутова сфера, на відміну від радіо- і телемовлення чи освіти, виглядає найдоступнішою для цього. Цим активно користуються окремі підприємці, серед яких ті, хто переїхав до столиці та інших великих міст з тимчасово окупованих територій і прагне відтворити свою «малую родіну» у нових місцях проживання.
Запровадити стандарт
Саме візуальний простір залишається вагомим чинником і показником стану інформаційно-культурного середовища загалом. Невпорядкованість цього простору спричиняє ерозію і зменшення площини вжитку української мови. Справді, якщо вивіска закладу є російськомовною, то чому його персонал має спілкуватися українською? І чому той заклад повинен мати україномовний сайт чи україномовний центр обслуговування клієнтів телефоном?
Відтак давно вже настав час застосувати чинну законодавчу і нормативну базу для наведення ладу у питаннях вживання мов в урбаністичних просторах країни. Законодавство покладає визначення та контроль такого порядку на установи місцевого самоврядування, так само, як і найменування топонімічних об’єктів на територіях їхньої юрисдикції. Це цілком справедливо.
Однак, якщо ці органи все виразніше ігнорують потреби розвитку простору вживання української мови, то чи не час на рівні національного законодавства унормувати і визначити головні і неодмінні, стандартизовані для всієї країни принципи застосування української мови у візуально-інформаційному просторі територіальних громад, як це зроблено, наприклад, для принципів використання державних символів України, мови освіти, радіо- і телемовлення тощо.
На світлинах авторські замальовки від нещодавньої прогулянки вулицею Петра Сагайдачного у Києві.
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
