(Рубрика «Точка зору»)
Не так давно до мене зателефонувала одна дамочка й попросила «щось написати про Крути» для сайту, яким вона керує. Я їй дав зрозуміти, що є більш важливі історичні теми. Дамочка не зрозуміла, що я мав на увазі. Як і, певно, не розуміє, що нормальна нація мала би звертати увагу не лише на свої трагічно-героїчні поразки, а й на здобутки та перемоги. А тут ще включив телевізор. І – повідомлення: в Україні знімають кінофільм про бій під Крутами, який має вийти до кінця року. Отакі ми є. Чи принаймні більшість із нас. Нам би пустити сльозу, згадуючи поразки. А перемоги в нас на задньому плані. Типовий колоніальний синдром…
22 січня – важлива дата?
Цього року 22 січня виповнилося сто років з часу ухвалення Четвертого Універсалу Центральної Ради, який проголосив незалежність України. Звісно, можна багато говорити про ті непрості обставини, в яких відбулося це проголошення. Але воно відбулося. І це була перемога – хай навіть більш символічна, аніж реальна. Цей акт показав, що українці хочуть мати незалежну державу. А їхні провідники, зокрема тодішній голова Центральної Ради Михайло Грушевський, вважали, що проголошена незалежність стала відновленням української державності – адже існувала майже тисячолітня українська державна традиція з часів Київської Русі.
Принагідно варто згадати, що в кінці Першої світової війни на теренах Центральної та Східної Європи відбувся «парад суверенітетів». У результаті розвалу Російської та Австро-Угорської імперій з’явилися нові держави. Україна була однією з перших, хто проголосив суверенітет. Нас випередила лише Фінляндія. А країни Балтії, Закавказзя, Польща й Чехословаччина зробили це вже після нас. І зараз у багатьох з цих країн збираються урочисто відзначити століття своєї незалежності.
У нас же ця ювілейна дата «загубилася». Так, 22 січня був виступ президента України Петра Порошенка, де він згадав про цю подію. Але це говорилося в зв’язку зі святом Злуки. Згадали про цю дату деякі мас-медіа. Проте загалом її маргіналізували в інформаційному просторі.
На жаль, така маргіналізація столітнього ювілею проголошення Україною державної незалежності є показником низького рівня державницької свідомості в нашому соціумі.
Хоча люди, які боролися за незалежність України, шанували цю дату. Не даремно ухвалення акту Злуки в 1919 році керівники Української Народної Республіки (УНР) й Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) приурочили до цієї дати. І саме 22 січня 1978 року, на 60-у річницю проголошення української незалежності, Олекса Гірник на могилі Тараса Шевченка здійснив акт самоспалення, протестуючи проти окупації й русифікації України. Це була глибоко символічна акція, якою би мали пишатися українці. Проте, на жаль, 40-ліття цієї акції більшість наших мас-медіа проігнорували. Нарешті, в 1990 році, коли розпадався СРСР, до цієї дати була проведена масова акція – «живий ланцюг», який протягнувся зі Львова до Києва. Щоправда, він був приурочений до 71-ї річниці злуки УНР і ЗУНР. Але ж Злука не відбулася б, якби перед нею УНР і ЗУНР не проголосили свою незалежність.
Зрештою, 22 січня мало відгук і в нашій недавній історії. Саме в цей день 2014 року почалися розстріли на Майдані. І тоді загинули Сергій Нігоян та Михайло Жизневський, які посмертно стали Героями України.
Занадто багато важливих і символічних для українців речей відбулося 22 січня. І цей день, якби в наших очільників (та й загалом в української спільноти) був належний рівень національної та державницької свідомості, мав би стати червоним днем календаря. Проте в нас, незважаючи на декларовану декомунізацію, червоними днями календаря залишаються свята комуністичні – 8 березня, 1 травня й 9 травня. А замість одного з цих «свят» Верховна Рада мала б зробити 22 січня державним святом і вихідним днем, відзначаючи його на високому рівні як день незалежності й соборності.
Як бути з іншими столітніми ювілеями?
У цьому році маємо й чимало інших цікавих столітніх ювілеїв. 29 квітня виповнюється 100 років, коли до влади прийшов Павло Скоропадський, якого проголосили гетьманом. До цієї події в нас неоднозначне ставлення. Але ця дата була важливим етапом у розвитку української державності. Саме за часів Скоропадського Українська Держава позбулася популістської назви «народна», відмовилася від руїнницьких соціалістичних ідей. Тоді відбувалася інтенсивна розбудова українських державних і культурних інституцій. До речі, також за часів Скоропадського було заявлено, що Крим – це частина Української Держави. Може, й про це варто згадати? Чому б нашим державним мужам не відзначити 100-ліття входження Криму до Української Держави? Якщо вони не знають, коли це буде, то нагадую – 8 травня цього року. Адже Крим – це Україна. Чи не так?
А ще на цей рік припадає століття листопадового чину, коли 1 листопада 1918 року українці у Львові та інших містах Галичини зі зброєю в руках почали відстоювати незалежність своїх земель, результатом чого стало проголошення 13 листопада 1918 року ЗУНР.
Варто також згадати й про століття створення Директорії УНР, яке припадає на 14 листопада цього року. Адже Директорія виступила проти втрати Українською Державою незалежності, на що під тиском зовнішніх обставин пішов Павло Скоропадський.
Взагалі, як на мене, наші державні мужі мали б проголосити нинішній рік століттям відновлення української державності. Для чого? Бо пам’ять про важливі події часто має не менше значення, ніж самі ці події. І якщо ми хочемо мати свою державу, то треба пам’ятати про те, як виборювали незалежність цієї держави сто літ тому. І не тільки.
Але боюся, що це наші очільники не дуже розуміють. Як, зрештою, і багато сущих в Україні. Бо ж влада – це дзеркало народу.
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
