Бандера замість мігрантів: війна в Україні вплинула на ставлення росіян до заробітчан

Сергій Медведєв

Із розвалом Радянського Союзу багато людей у колишніх національних республіках залишилися без роботи і поїхали шукати щастя, зокрема до Росії. Про те, як Росія інтегрує мігрантів, Ольга Вендіна, провідний науковий співробітник Інституту географії Російської академії наук, і В’ячеслав Поставнін, президент російського фонду «Міграція XXI століття».

​

​В’ячеслав Поставнін: У нашій країні (тут і далі в цьому тексті йдеться про Росію – ред.) складається такий паралельний світ, така соціальна страта мігрантів – людей, які обмежені в базисних правах. Слова «узбек», «таджик» із назв древніх націй із багатою культурою перетворилися на номінальні назви людей, які здатні тільки на чорну, брудну роботу. За останній рік до нас звернулися шість тисяч трудових мігрантів. Ми бачимо, що, в основному, їхні права порушуються. 60 відсотків звертаються тільки з приводу того, що їхні права порушують правоохоронні органи при абсолютно нормальних, легальних документах. Навіть легальні мігранти не мають права доступу до правосуддя, а що вже говорити про нелегальних…

Якщо говорити про вихідців із Азербайджану і Вірменії, то тут, як правило, вже склалися великі діаспоральні спільноти. Вони добре консолідують капітали. У них дуже розвинена кланова, етнічна підтримка. Вони приймають у бізнес своїх співгромадян і захищають їхні права. Азербайджанці, як правило, добре влаштовуються і в правоохоронні структури, і в міграційні служби, розуміючи, що від них, перш за все, залежить їхнє подальше життя. Це зовсім інша модель поведінки.

Ольга Вендіна: Безумовно, є дискримінація, але є й інтеграція. Ба більше, ці дві сторони пов’язані.

У суспільстві існує ієрархія за певним етнічним принципом, у якій одні етнічні групи займають верхні поверхи, тому що відомо, що вони більш освічені, багаті й успішні, а інші, ті самі аутсайдери, перебувають не тільки внизу суспільства, а й поза ним.

Соціальних ліфтів у нашій країні немає особливо ні в кого.

Але річ у тім, що Росія сама по собі – багатонаціональна країна: тут є і Північний Кавказ, і Бурятія і так далі. Звичайна людина навряд чи відрізнить бурята від киргиза. І тут мова не тільки про зовнішню міграцію, а й про загальне ставлення.

– Але ось що цікаво: чому в Росії не формуються мігрантські гетто, про які ми так багато чули в Європі – в Парижі, Брюсселі?

Ольга Вендіна: Не можна залишати поза увагою історичний контекст. У той час, коли на Заході формувалися етнічні гетто, в Росії, навпаки, йшли процеси інтернаціоналізації, асиміляції. Вся міська політика в країні була заснована на принципах мішаного розселення, і етнічність пішла геть із публічного поля. Набагато більше значення мали інші фактори – твоя освіта, людські якості, те, де і як ти працюєш. Крім того, був такий потужний механізм, як трудові колективи, і в них реалізовувалася та суспільна солідарність, яка існує в європейських містах.

Часи змінилися. Зараз просто немає такої соціальної потреби в тих формах, які були в кінці XIX або початку ХХ століття в Америці чи Європі. Але це не означає, що гетто як феномен втратило своє соціальне значення. Говорячи про гетто, ми часто розмірковуємо в територіальних поняттях: нам здається, що це якийсь квартал, анклав, тобто якась територія, де компактно проживає певне населення. Сьогодні відпала необхідність у такій компактності розселення, тому що є інші форми організації суспільства, і гетто – це насамперед інститут, а в другу чергу – якесь територіальне утворення. Потреба в територіальному утворенні відпала, але гетто як інститут збереглося, тільки воно існує на принципах організації спільноти.

В’ячеслав Поставнін: Іще наприкінці 90-х – у 2000-х роках в керівництві Московської паспортно-візової служби говорили: «Ми не допустимо в Москві ніяких чайнтаунів».

– Те, що ставлення до мігрантів змінюється, підтверджується якоюсь статистикою?

Ольга Вендіна: Не стільки статистикою, скільки соціологією. Але це дуже складне питання, адже на ставлення людей одне до одного впливає величезна кількість зовнішніх факторів.

У нас іще недостатньо довга низка спостережень для того, щоб судити про друге покоління. Наприклад, є велике дослідження в школах, де, в основному, навчаються діти мігрантів. Ці школи в корінного населення Москви й Московської області, як правило, мають поганеньку репутацію. І там найкращі успіхи показують саме діти вихідців із Середньої Азії, тому що вони найбільш мотивовані. Це теж досить добре відомий феномен: та хвиля міграції, яка є найбільш притиснутою, найбільш мотивована.

– Є статистика: середній заробіток мігрантів другого покоління у віці 18–30 років становив 36 400 рублів проти 25 600 рублів пересічного росіянина (за нинішнім курсом це понад 18,5 тисячі гривень проти 13 тисяч гривень – ред). Виходить, що мігранти другого покоління більш цілеспрямовані?

Ольга Вендіна: Звичайно. Існує ще такий фактор, як задоволеність власним життям. Місцевій людині, у якої є і сім’я, і друзі, і квартира, і дача, і дозвілля, не потрібно стрибати вище голови, щоб забезпечити собі гідний рівень життя. А ось цій людині потрібно. Ба більше, вона не так тісно пов’язана з усім навколишнім середовищем, тому набагато більше часу витрачає на роботу. Це теж відомий із соціологічних досліджень факт: отримуючи таку ж зарплату, мігрант працює вдвічі більше. У нього набагато менше і вільного часу, і захищеності.

– В’ячеславе, а Вам не здається, що в діаспорі набагато успішніший бізнес? Є етнічне підприємництво?

В’ячеслав Поставнін: Так, безумовно. Найяскравіший приклад – це азербайджанська діаспора, яка ще в 90-х роках захопила в Москві практично всі ринки, організувала «Черкизон» (Черкизівський ринок, нині ліквідований, свого часу був одним із найбільших речових ринків у Москві – ред.). Вони зуміли консолідувати всі свої капітали, вкинути їх сюди, корумпувати необхідних чиновників і відкрити такий потужний бізнес.

Те ж саме повторила і вірменська діаспора. Це шаблон поведінки. Можливо, це тому, що в них ще в пізньорадянський період уже були цехові виробництва, цей бізнес був налагоджений і, головне, капітали були вже підготовані до цього. Коли все це розвалилося, їм було що сюди везти, з чого починати бізнес, на відміну від росіян, у яких не було нічого.

​Ольга Вендіна: Без сумніву. Мігранти – це найактивніша частина населення, яка готова змінювати своє життя, робити щось нове.

Але мені здається, що тут усе-таки працюють і механізми групової солідарності й підтримки, загальносоціальні механізми, які і для російської діаспори в Америці будуть працювати точно так само, як для якоїсь національної діаспори в Москві. Саме цей механізм додаткових ресурсів робить людину, яка належить до діаспори, більш успішною. Але й діаспора вимагає від неї лояльності.

В’ячеслав Поставнін: Але в таджиків немає такого, як у азербайджанців.

– Про інтеграцію мігрантів у російське суспільство – соціолог Євген Варшавер.

Євген Варшавер: У Росії немає ні будь-якої конкретної міграційної політики щодо цього, ні будь-якого погляду. У нас є лише кілька документів: Концепція міграційної політики, Концепція національної політики.

Є два основні способи думати на цю тему. Асиміляціоністський спосіб говорить про те, що краще за все буде, якщо люди перестануть певним чином ідентифікувати себе, протиставляти себе комусь, жити певним етнічним життям, і ми всі перетворимося, наприклад, на французів або на росіян. На початку 90-х був такий проект виробництва росіян. У якихось групах він цілком живий. У цьому сенсі мені здається, що слово «росіянин» (рос. «россиянин», той, що стосується Росії, на відміну від «русского» – ред.) – корисне, хороше.

У нас і ксенофобське, і не ксенофобське суспільство. З одного боку, ми дійсно виховані на радянському мультикультуралізмі, який говорив про те, що всі люди брати і немає поганих націй, а є погані люди. Ця історія повторюється буквально у всіх інтерв’ю з представниками всіх народів, які тільки є. З іншого боку, з деяких причин ЗМІ, в цілому, виробляють ксенофобський дискурс. І в цій ситуації пересічний росіянин сидить на таких гойдалках: з одного боку – дружба народів, з іншого – страшилки про мігрантів, які транслюються в ЗМІ.

«Левада-центр» проводить постійний моніторинг ставлення росіян до мігрантів. І з’ясовується, що останніми роками кількість людей, які не люблять мігрантів, зменшується, але не за рахунок тих, хто їх любить, а за рахунок тих, кому все одно. І в цьому сенсі можна сказати, що, приблизно починаючи з війни в Україні, ЗМІ почали менше виробляти дискурс ненависті щодо мігрантів, тому за досить швидкий час ставлення пересічного росіянина до мігрантів змінилося від нелюбові до більш-менш нейтральної позиції.

– В’ячеславе, Ви підтверджуєте, що ставлення до мігрантів змінюється відтоді, як фокус ненависті перейшов на «бандерівців», на Україну?

В’ячеслав Поставнін: Так, це було яскраво і дуже помітно. Народом легко маніпулювати, спрямовувати його ненависть на який-небудь конкретний об’єкт. У той момент він був чітко артикульований і сформульований.

​Ольга Вендіна: Те, що суспільству байдуже до етнічних проблем, – це радше нормальний соціальний стан. Суспільство завжди потребує певного рівня консолідованості, тому що інакше влада ніяк не зможе обґрунтувати ті чи інші свої дії, які вона чинить в інтересах суспільства. І якщо раніше ось ця консолідація мала виключно негативний характер, тобто нас консолідувало те, що всі ми ненавидимо мігрантів або якісь етнічні групи…

Але це ненормально як механізм консолідації суспільства. Після кримських подій настільки знизився градус фрустрації суспільства, що виникло якесь уявлення про свою країну, яка здатна на певний крок, що сприймається переважною більшістю населення як «справедливий» і «законний». Ось це різко знижує рівень ксенофобії в суспільстві, тому що відпадає необхідність у такому механізмі консолідації.

Матеріал повністю – на сайті Російської редакції Радіо Свобода